Промінчик - оборонець лісу

Сонячний Промінчик вже виріс, аби його прийняли до сонячного війська. Йому видали золотосяйний однострій, у якому він мав тепер спускатися на землю і боронити ліси і поля від холоду, від хмар, від темряви… Промінчику дуже подобалось те, що він тепер зовсім дорослий вже сонячний промінь, що на ньому блискучий однострій і гарячий меч у руці. Тепер він по-справжньому – захисник і оборонець.

Найбільшим ворогом промінчикові була темрява. Вона поглинала, забирала їх воїнів сонячного війська під свою темну мантію. І більше тих, хто не встиг врятуватися від неї – ніколи не бачили. Вони просто безслідно розчинялись у ній.

Але який би був страшний ворог, а Промінчик все одно впорається з усіма випробуваннями. Він же солдат сонячного війська. Із ним разом його побратими.

Яскравий потік, цілий стрій сонячних воїнів зранку йде по землі. З ними і Промінчик. Він прилаштувався у першу сотню. Йому слід було боронити ліс. Промінчик хвилювався перед своїм першим бойовим завданням. Меча йому вже видали, сонячну шаблю так само. Але боронити ліс – то не така вже й як подивитися, важка справа. Всі чекали на його прихід. Промінчик почав жваво ходити, а потім і бігати як колись у дитинстві між деревами, потім по їх листочках, згодом завітав і до квіток, рятуючи їх від холоду і надмірної вологи. Де розгорявся. Промінчикові подобалось обороняти квіти від холоду. Він зустрічав їхні спочатку бліді і трошки налякані чи й заспані після темряви усмішки. Всі раділи йому. Ці усмішки були чудові. Бджілка помахала йому лапкою, сонечко грілося, примостившись на листочку коло самого Промінчика. Захисник лісу – він ніс тільки добро і світло. Не раз і не два Промінчику доводилося виймати гострого і блискучого меча, а подекуди й шаблю, щоб прорубати напівтемряву у найдальших закутках лісу. Він ковзав по воді лісового озерця, зігріваючи її біле латаття гойдалося, насолоджуючись грою Промінчика. В такі миті йому подобалось сідати на квітці латаття і діставати свою арфу. Тоді наставав полудень, і ще кілька промінців збігались послухати його чудову гру. Тоді його золоті кучері ставали ще яскравішими від задоволення. В ту пору всі приходили до озерця – і птахи, і вірі, і жаби, що уважно слухали його майстерну гру, щоб потім ввечері, коли Промінчик піде – намагатися переспівати все, що вони почули. Але в жаб незмінно нічого не виходило. У них натомість отримувалась якась своя пісня, не схожа на його звуки арфи… Але Промінчик любив цей перепочинок за можливість торкнутися струн, чути мелодію, що надавала йому вже трошки втомленому наснаги йти далі, пробиватися у найтемніші найдальші куточки лісу. Бо оце була вже боротьба… колючі кущі не пускали його, високі дерева своїми густими кронами затуляли йому шлях. Не раз і не два Промінчик пролазив, пробивався, зазирав у шпаринки, аби тепла і світла вистачило всім.

Бували такі дні, коли захищати доводилося у гірших умовах. Тоді Промінчик як і всі його побратими – воїни сонячного війська пробивався крізь хмари. То була важка боротьба. Як набіжать холодні, важкі сірі хмари, що спробуй їх чи мечем чи шалею розрубати а то й самому пролізти… задавлять… а меч чи шабля не завжди своєї мети досягне… а не всі з побратимів лазили аж так, щоб крізь найтовші хмари пробиватися. Бо хмари могли й поглинути… не пропустити промінця… бої бували важкі. І тоді зблідлі втомлені і ледве живі промінчики поверталися назад до сонця у розташування своєї частини – лікувати рани, набиратися сил, щоб знов зійтися із підступними хмарами й обороняти ліс від швального вітру й дощу.

Промінчик завжди першим викликався йти на бій із хмарами. Ще жодного разу він не був поранений чи виснажений настільки, щоб завчасно повертатися у розташування частини. Бої завжди давались йому легко. Він любив ліс і його мешканців, тому завжди прикривав їх до останнього. Бували часи, коли промінці пропускали хмарисьок і так. Бо ж лісовим мешканцям так само потрібна вода. Але то були інші часи… боролись промінчики тільки із тими, хто хотів заподіяти лісу щось погане. Так само водили вони й людей, котрі хотіли заподіяти шкоду лісові. І наш Промінчик брав участь у таких операціях. Він навіть одного разу був перемовником із хмариною важкою і загрозливою, щоб вона загасила своїм дощем вогник, що почав пробиватися із залишеної туристами купи сміття. Промінчик знав як освітлити місцину так, щоб добрим людям вона сподобалась і вони не лише прийшли сюди відпочивати, ай прибирали і доглядали за шматочком лісу. Одне слово, Промінчикові у сонячному війську подобалося.

І одного разу, коли він начебто вже був досвідчений і немало раз сходив у походи на землю, застала Промінчика темрява у лісі. А темрява – то ж лютий ворог, якому ні в якому разі не можна траплятися. Бо знищить, поглине.

Вже невпинно, швидко вона насувалась. Он там ген-ген за густими лісовими травами, що пахли у вечірньому повітрі, закривалась брама за його побратимами. Яскраві блискучі їх однострої утворювали смугу… за нею просто небо, а далі вже темрява. Вона швидко насувалась. Ось її передові загони у синьому. Згодом фіолетові мундири з’явились…

Промінчик злякався… вперше у житті злякався. Йому слід було сховатися кудись. Але ж темрява тепер хазяйнує, то він міг би розвідати, як її бійці поводять себе у лісі, як лісові мешканці змиряються із цією окупацією. Але нічого підозрілого поки він не бачив. А ще й на додачу до ночі, насувались на ліс ще грозові хмари. Оці вже ж точно промінчика не пожаліють… розмочать, розчинять… і навіть однострою блискучого на ньому і після нього не лишиться.

Промінчик в’яло блукав лісом. Наткнувся на яскраву квітку, що вже збиралась спати і зімкнула майже пелюстки.

— Привіт, захиснику наш, а ти за своїми чого не пішов? – спитала Квітка.

— Не пішов… - зітхнув Промінчик.

— Темрява ж іде… не страшно тобі?

— Ні. Чого там боятися. Може розвідаю як воно тут…

— Ти сміливий, дуже сміливий, промінчику, дякую, що ти нас захищаєш, але тепер темно і може злива початися… То заходь до мене в бутон. Я тебе можу прихистити. Так ти хоч живий лишишся такої ночі, - наполегливо запропонувала Квітка. У її тоні звучали впереміш лагідні і суворі нотки. Промінчик зрозумів, що вона про нього піклується і заліз у квітку. Йому того не хотілося робити… він же воїн… але Квітка наполягала. Вона не могла так просто відпустити захисника, який розбудив і відігрів її своїми теплими дотиками цієї весни, коли вона ледве не померла від холоду, адже цілу зиму мерзла на інеї і морозі, бо снігу не було. Тут у середині бутону було тепло і затишно. Квітка говорила із промінчиком про лісові справи, про красу і моду квіткову, жалілась йому на те, що не така гарна як інші квіти… а він її заспокоював лагідно. А потім почався сильний вітер і злива. Квітку хитало туди-сюди, вона аж сама трошки злякалась. І Промінчик вирішив, що якщо вона лишиться сама, то менше постраждає від зливи й вітру. Тож негайно попрощався із нею і вийшов у темряву.

Треба було негайно щось робити. Промінчик чимдуж побіг лісом. Добіг до озерця. Воно вже майже спало, майже прийняло блакить небесну і готувалось зустрічати срібне місячне світло, що, можливо, проб’ється таки крізь хмари. Це треба сказати, була його обновка як сонячне світло гарна…

— Привіт, Промінчику, чого ти за своїми не пішов? Темрява ж гряде… - спитало Озерце.

— Не пішов. Що тепер казати… - Промінчик відчував, як під його яскравим блискучим одностроєм десь у маленькій точці наростає неспокій. Він не міг приймати гостинність лісових мешканців, бо він же воїн, він має все робити самотужки…

— Промінчику, не зітхай. Темрява,то ще нічого… Головне, щоб у люту зливу ти міг переховатися…

— Та я вже у квітки був. Небезпечно їй зі мною… я великий, а їй сердешній треба тримати пелюстки всі в купі… а зі мною то їй зробити важче набагато… тому й зійшов.

— Промінчику, то йди до мене. У мене місця багато, Пелюстки тримать мені не треба. Заходь. Тільки диви мешканців моїх не розбуди там… - сказало Озерце сміючись.

— Дякую, - вже вихололий Промінчик, однострій якого і справді трошки потьмянів від темряви і дощу поліз на дно.

У озерці було затишно, прохолодно для Промінчика… але він собі нагрів маленьку місцинку, де не боявся потривожити жителів, котрі звикли до холоду. Озерце величеньке … промінчик міг обдивитися все якнайдетальніше… він знов відчув себе повністю захищеним. І як в дитинстві дозволив собі трошки побігати. Але не порушуючи правил лісового Озерця.

Але й там він скоро відчув, що Озерце не спокійне. Мешканці час від час тривожно озирались, перепливаючи з місця на місце. Промінчик піднявся трошки вище, аби визирнути з води. Його ледве не змило хвилею. Отак сірі трошки посріблені відблиском нічних хмар хвилі носились по гладі Озерця. Воно час від часу зітхало. Промінчик подякував Озерцю і вирішив, що йому краще піти. Лісове Озерце й так прихистило його, а тепер мало втриматися в берегах, вгамувати свої хвилі, щоб мешканцям, котрі понад усе люблять комфорт було добре. А він – воїн, тож сам знайде як прожити у нічному лісі.

Промінчик хоч і відновився трошки, але все одно почувався дуже і дуже виснаженим. Від втоми він брів лісом так, що для темряви й вітру був легкою мішенню. Але їм було не до того тепер. Ніч лютувала. На небі жодної зірочки, а вітер зносив гілки дерев, наче граючись із ними гойдав їх… жалібно зітхали берізки, а листочки згортались і тоненько шурхотіли від страху. Для Промінчика то все було нове. Він зачароване дивився на ліс. Тепер він справжній розвідник… тепер він піде й опише своїм побратимам, який нічний ліс… промінчики-розвідники у їх сонячному війську були… вони не такі яскраві як він, але їх більше шанують… та й ті розвідники виходять тільки вранці… І останні з них заходять ввечері трошки пізніше за самих воїнів сонячного війська. А він тепер крутіший ніж вони…

Але про це промінчик довго не думав. Слід було рятуватися від темряви і від холоду.

З кожною хвилиною при темряві він все більше і більше виснажувався. Уже і однострій зовсім потьмянів. Промінчик бігав і не знав, де йому пересидіти залишок цієї страшної ночі. Порятунку йому ждати було ні звідки. Він сподівався тільки на мене. Дістав свого сонячного меча. Він думав, що якщо триматиме меча у правиці, то сила додасться йому, адже мечі щодня заряджали… може в ньому знайдеться трошки сили, щоб перебути до ранку. Із чорного, обкладеного зловісними хмарами неба лило наче з відра. Промінчикові золотенькі кучері були вже наскрізь мокрі. Він притулився коло якоїсь травинки й чекав так, обхопивши коліна руками.

А завтра ще й мало в нього бути чергування… на завтра військо планує подовжити своє завдання по обороні лісу… і він один з тих, кому належить це робити… він завтра чергуватиме. Але як? Він і тепер вимок до нитки, вихолов і страшенно хоче відпочити хоч хвильку.

— Промінчику, візьми від мене трішки сили, - сказала Суниця, розгортаючи перед ним листочки, оголюючи свої смачні ясно-червоні ягідки. Промінчик глянув на добру Суницю. Вона пустила його під кущ, огорнула листочками а він світив на маленькі сунички, що кокетливо усміхались йому. Промінчикові стало так тепло на душі…

— Суничко, то в тебе гість? – спитала Білка, зістрибуючи із верхівки дерева.

— Так, бачиш як світиться? То наш захисник… Промінчик… - сказала Суниця, прикриваючи Промінчика своїм листям, що так само трусилося від холоду вітру і дощу.

— А, пам’ятаю… це той який вже восени показував мені дорогу до найсмачніших горіхів… - сказала хазяйновита Білка, глянувши вниз під листя Суниці своїми швидкими меткими оченятами.

— Промінчику… захиснику, заходь до мене… дерево моє трішки поскрипує… Але у мене там міцне дупл… Ходім, там тепло і затишно… - сказала Білка, розсуваючи листочки Суниці й подаючи знесиленому Промінчикові руку.

— Дякую… - виснажений і втомлений Промінчик тільки й зміг прошепотіти.

Руда хазяйка завела його у свій досить просторий будинок. Тут і справді було тепло і затишно. І для Промінчика добре, бо його прихисток був вгорі, тож і до брами сонячного війська недалеко. Коли він заснув – вже насувався світанок. Ранковий після дощовий затишок дозволив йму трішки поспати. А десь там за брамою уже били барабани, співали сурми сонячного війська. Промінчик подякував Білочці за допомогу і виструнчився назустріч своїм побратимам, що бадьорим кроком йшли від брами.

— Що ти робив цілу ніч? Де ти був? – грізно спитав сотник сонячного війська, сяючи своїм одностроєм.

— Я був тут…

— Ти не встиг за сотнею зайти у браму? – сотник полагіднішав трохи.

— Так.

— І де пробув цілу ніч?

— Тут… Дякую лісовим мешканцям, що допомагали мені… Квітці, лісовому Озерцю, Суниці, пані Білочці… - вимовив промінчик, все ще готуючись до покарання чи принаймні догани він сотника.

— Молодець Промінчику… Якщо всі вони допомогли тобі… то ти справжній захисник цього лісу. Тож, ходім, сьогодні подовжене чергування.

Промінчик знов швидко обійшов ліс, проникаючи у все нові і нові темні закутки. Його прихід ощасливлював усіх лісових мешканців і гостей лісу. Від його радості сонячний меч заіскрився ще більше і навіть без підзарядки у частині зможе працювати цілий день. Цей випадок його навчив ніколи не здаватися, вірити у свою перемогу й не соромитися просити про допомогу і приймати її.