Збірка поезії "Поети Інтернету 2025"

Вступ

Дорогі читачі та поціновувачі поезії!

Перед вами — унікальна поетична збірка, створена учасниками спільноти "Поети Інтернету". Ця збірка — більше, ніж просто сторінки, заповнені словами. Це — живий пульс думок, почуттів та мрій сучасних поетів, об’єднаних однією спільною ідеєю: показати силу слова в цифрову епоху.

"Поети Інтернету 2025" — це своєрідний літературний калейдоскоп, де кожен вірш, як різнобарвна грань, відбиває світогляд автора та емоції його душі. У збірці зібрано вірші від митців різного віку, стилю та світосприйняття. Тут ви знайдете вірші про кохання та самотність, мрії та реальність, війну та мир, пошук себе та нескінченні пошуки істини.

Кожен автор у цій книзі — частинка великої поетичної родини, яка щодня надихає і підтримує один одного у віртуальному просторі. І хоч ми всі живемо в різних куточках світу, нас єднає одне — любов до поезії.

Ця збірка — не лише свідчення сили поетичного слова в епоху цифрових технологій, а й доказ того, що справжня поезія не має кордонів, ні фізичних, ні духовних. Завдяки інтернету ми можемо ділитися своїми віршами миттєво, знаходити однодумців, отримувати відгуки та надихатися один одним.

"Поети Інтернету 2025" — це запрошення до розмови, де кожен рядок — це голос автора, а кожен читач — його співрозмовник. Відкрийте цю книгу, щоб почути, відчути і побачити, як б'ється серце сучасної поезії.

Щиро запрошуємо вас у світ натхнення, творчих пошуків та емоційної глибини. Нехай кожен вірш цієї збірки стане для вас особливим одкровенням, здатним розбудити у серці світло, спогади чи мрію.

З повагою, Адміністрація поетичної спільноти "Поети Інтернету".

Зміст

Єлизавета Чуєва 5

Ольга Лавриченко 8

Андрій Єлісєєв 9

Олександр Жилко 10

Іміраель 11

Ольга Бурканова 12

Середюк Катерина (io_sono_Rina) 13

Андрій Шадрін 14

Олексій Галій (Alex Gordon) 15

Батир ( Стець) О.В. 16

Леся Ніколайчук 17

Раміна Солнцева 18

KITlyarevsky 19

Терновий Вінок 20

Татьяна Шпак 21

(С) Артур Курдіновський 21

Мстислав Чорнобог 22

Роман Юрків 23

(с) Ігор Кулаков 24

©Марія Чекарьова 26

Дмитро Плаксюк 27

Катерина Ріхтер 28

Віктор Шевчукевич 28

Іванна Осос (Lilafea) 30

Соля 30

Сергій (Сергусь) Попов 32

Ірина Кулаковська 33

Іннеш 34

Сандра Мартіні 35

Вячеслав Сарафінчан 36

Марія Карпик 37

Пташка Херсонська 39

Борис Мамін 40

Галина Завидовська 41

© Лана д'Арк 42

Максим Одарюк 43

Олеся Остапенко 45

Алекс Крот 46

Олена Харитонова 47

Ніна Арендар 48

Віра Дукач 49

Наталія Ковалик 50

Даді 51

Ніна Юрченко 52

Костянтин Ватульов 53

Мур Каметов 55

Жанна Франчук 17.12.2024. 56

Роман Василенко 57

Юлія Красіна 58

VSEVOLOSHKA 59

Тарас Ріль 60

Батярка 61

Мирослав Манюк 62

deathdreamer 64

Алла Грозинська 66

Алла Росоловська 67

Ірина Спірідонова 68

Оксана Приходченко 69

ЗаВІРшована 70

Сапфо 72

Максим Л. 72

Катерина Мартусь 73

Олена Юрчук Дишлюк 74

Спільний вірш 25.12.2024. – 26.12.2024. 75

Роман БОЙЧУК (Debrian) 76

Юлія Яблонська 77

* * *

Доросла - з душею дитини,

Благаю, в відчай не впадай,

Сміливо в серці взрощуй мрії

І до висот нових злітай,

Доросла - з душею дитини,

Прийми себе такою як ти є,

І хай кидають камінці у спину,

А ти уперто йди вперед!

Єлизавета Чуєва

18.11.2024.

липнева

задуха

Сава

відкриває двері перше нуль сьоме дев'ятнадцятого

кажуть, Саву відключили від апаратів

бо не було шансів

його на пішохідному збив місцевий мажор

Навряд чи Сава хотів піти так

В його не дуже великому тілі був велетенського розміру дух

який він гартував щовишколу

у затяганій "горці"

дерев'яним автоматом

Пройшло п'ять років

я так і не стала йому тією подругою,

якою він би хотів мене бачити

Фугас

За три дні я, загорнута в тонке простирадло,

ніжусь під ранковим сонцем на 21 поверсі,

поки мій тимчасовий варить каву

ми спітнілі, стомлені, задоволені

"ти плачеш? ти вже бачила? зайди в чат"

голос подруги дрижить із смартфону

Фугасдвістіязналащевчорачекалидоранкувінвчорапідірвавсяприкривсобоюпацанівзанічкількаразівзупинялосьсерцевостаннєвженезавели

туман ненависті застилає очі

розпачливий крик летить з балкону чужої квартири

летить гарячим липневим повітрям

летить, оминаючи бетонні залупи Харківської

повертається в мої груди разом із затяжкою

осідає в мені радіоактивним пилом

розлазиться метастазами по нутрощах

несеться судинами з серця в мозок

пронизує струмом, стискає, розриває, зжирає

кава поповнюється коньяком

"ти його гарно знала?"

крізь сльози розповідаю смішні історії про Фугаса

сміюся, розбавляючи коньяк сіллю з очей

після — не пам'ятаю:

готель,

алкоголь,

дзвінки,

бажання вмерти,

пустка,

блювота,

черговий розлад харчової поведінки,

Муцураєв,

мій колишній везе нас на похорони

"чому ти не сказала мені шо він так вчинив?"

дівчинко, яка різниця, він вже більше ніяк не вчинить

бо під ноги тим.,хто несе його труну, падають квіти та гілки хвої

берці побратимів їх втоптують в сільську пилюку

над колоною зламаних людей кружляють три лелеки

над цвинтарем пізніше — теж

Ми не прощалися. В нього на похороні я вперше за кілька днів поїла.

Роланд

Міцні плечі одеської молодіжки

його двадцять друге чотирнадцяте липня закінчилось в двадцять другому

на півдні України під час звільнення одного з сіл Херсонської області

Кенні

Мій любий усміхнений хлопчик.

Іклиста посмішка, ніс картоплинкою.

Дорослий чоловік, який завжди для мене назавжди:

шибайголова в червоній кофтині посестри

найперший зальотчик щовишкола

найрідніший малий з Вінничини

підтримка молодшого брата

ніжна сестринська любов та турбота

живий

лише

в

спогадах

біль довжиною в життя

клубок несправедливости світу в горлі

кітель на стіні

мій гвіздок

моя пам'ять

мій любий завжди усміхнений хлопчик.

Оленівка

Метал “Бараку 200” обпікає не липневе сонце

серед уламків надій та шконок

дотлівають серця

у вільну країну летить чорний попіл

падає на голови тих, хто не дочекався

прибиває їх до землі

впечатує обличчям в жах

“В ніч на 29 липня на території колишньої виправної колонії смт Оленівка сталося організоване вбивство українських військовополонених. В колонії № 210 пролунав вибух. Внаслідок нього була знищена будівля, в якій утримувались українські військовополонені. За даними росіян, загинуло більше 50 українських захисників, кількість поранених невідома. Жоден працівник колонії, бойовик "ДНР" чи російський військовий, що здійснювали охорону приміщення, згідно з коментарями російської сторони, внаслідок вибуху не постраждав.”

біля побіленого сліпучим вапном бордюра

лежать незламні тіла

Їх рідні за 700+ кілометрів опізнають по фото

по татуюванням

по статурі

по родимкам

навіть неживі вони лякають катів

розпач, зневіра, крик переплітаються

біль виходить на новий рівень

чи може бути щось ще більш страшне?

про це ми дізнаємось пізніше.

в цьому житті.

але не всі.

1.07.2019

4.07.2019

14.07.2022

21.07.2022

29.07.2022

липнева задуха

я не про погоду

скільки іще дат ми зафарбуємо чорним?

Ольга Лавриченко

* * *

Ви колись думали про те, чому зірки

Доволі схожі на солоні огірки?

Такі смачні, хрусткі

І зазвичай темно-зелені...

І тих, і тих на небі більше, ніж трильйон.

Вночі на північ можна йти за огірком,

А найміцніший сон –

Під тьмяним світлом овочевим.

Космічний пил на смак – як кріп і часничок.

І перець робить в гіперпросторі стрибок.

І кожна із зірок

Десь у душі про бочку мріє.

Приїдь в село під Коломию,

Поглянь в небесну далечінь,

А потім в льох – побачиш, що зірки

То є те ж саме, що солоні огірки.

Андрій Єлісєєв

* * *

думки мої безтолкові

гостра пам'ять більше не гостра

забуті імена друзів

пейзажі потусклі

усмішка твоя прісна

погляд розвіяний вітром

доторк більше не доторк

поріз що затягнувся

думки мої безпорадні

забава не варта поразки

знайдені гроші, загублені гроші

феєрверки-салюти

відлуння гучних розмов

запах доспілих грушок

обличчя батьків

тепле твоє ім'я

Олександр Жилко

* * *

Ти

Побачив колись я чудового хлопця з бульвару.

Його рухи крихкі, його руки стрункі, його думи від легкості надо тяжкі,

І він не боявся вхопитись за мрії мої нетривкі.

І він не боявся холодного, нічного жару.

Він ходив поміж веж, його шлях не знав меж, а шрами доріг він ховав під завалом одеж.

І ні, не боявся він пекла, і моїх пожеж.

А знаєш... На тебе був схожий хлопчина з бульвару.

Він так само, як ти не боявсь темноти, він підносив емоції до висоти і кидав їх з обриву, в обійми до пустоти.

Ох, наскільки ж цим "Він" був насправді "Ти".

І втрачати його - мені стало найгіршим кошмаром.

Він не пише листи, він ховає сліди, він не хоче знов долю з моєю звести,

Ох чому-ж бо мені все не пише той дивний "Ти".

Побачив колись я чудового хлопця з бульвару.

І пишу я листи, і шукаю сліди, і порівнюю "Він" із цим бісовим "Ти", вже готуюся я і до пекла зійти, аби знову нарешті "Тебе" віднайти,

І вийти вже з цього кошмару.

Іміраель

* * *

прийми як належне - робити усе від тебе залежне єдиний можливий спосіб жити своє життя.

немає обмежень... насправді існує одне лиш невміння вмістити безмежність подій та сподівань.

розширюй свідомість. дивись та здіймайся нагору, відчуй невагомість як маркер важливих змін.

ти скрізь і в усьому. час з простором - витканий колом рушник а ти голка, гаптуєш тканину узором. старанно чи ні

залежить від тебе

Ольга Бурканова

* * *

Оцініть ви сьогодні по втратах,

По тому, що пішло назавжди:

По закритих в майбутнє порталах

По минувшому краплей води.

Просочилось туманом крізь пальці,

Розчинилось в повітрі, як дим,

Завертілось в скаженому танці

І заплутало зовсім сліди.

Що пішло назавжди, розкажи нам!

Може, сміття в дірявім пальті?

Може, в серці палає плацдармом?

Може, сльози? Причини не ті...

У сьогодні взяла й загубила

Малий клаптик своєї душі

Біль серцевий, такий, що несила,

Зупинись! Не живи, не диши!

Бо у вчора лишився назавжди

Мій шматочок, мій крихітний Мій

Відпускай же думки будь-куди ти,

І по втратах цей день оціни.

Середюк Катерина (io_sono_Rina)

КОЛИСКОВА

Спи, адже скоро дадуть відбій.

Спи - ти залишишся сам собі.

Спи, відлунала твоя тривога -

Що вже тобі до того?

Спи, коли зараз реве війна.

Спи. Ти і сплячий потрібен нам.

Бачиш, між хіппі та панки хоєм

Справжній втомився Воїн?

Так, ти втомився, та геть не йди -

Плутай сліди, тримайся води.

Нам відіспатись ще доведеться....

Спи, якщо натщесерце.

Спи, бо зашкварний тобі Парнас.

Спи, як не спить зараз кожен з нас.

В кожнім вар'яті свої двобої -

Спи так, як сплять герої.

Плаче країна, а ти відтят,

Б'єшся до смерті, а чий то стяг?

Линуть в безодню твої шляхи всі -

Де в них ти загубився?

Нащо ти зараз гориш в вогні?

Краще наснись не лише мені:

Там, в леонідах, лунає знову

Зоряна колискова.

Андрій Шадрін

Рецепт любові

***

Чому в грудях теплО, коли кохаєш,

від ейфорії й насолоди,

від моменту разом, якого нетерпляче так чекаєш,

від шаленої закоханості вроди,

чи ти хіба не знаєш?

Від добових розмов, про тебе, нього і про вас,

про все і про нічого водночас,

від випадкових зустрічей,

між планами буденності,

тієї несподіванки приємності,

від ніжності обіймів дотиків, цілунків,

на задніх рядах чи на дивані під кінце, запиваючи те діло пепсі чи винцем,

від Золотого Віку чи Пандори неочікуваних коштовностей, дарунків,

від захоплення краси твоїх очей,

мов бездонних чистих двох озер,

в яких бажання потонути,

їх вроди враз неосягнути,

і залишитися там навік,

епітафії карбування: " ти моя кохана дружина, а я навік, твій вірний і коханий чоловік".

Від трепету кохання, еротизму,

хтивих та пристрастних, безсонності ночей,

душі і тіла жаданності катаклізму.

від гарячих ванн, устелених, красою

пурпурових троянд із тисяч пелюсток,

і десятками лавандових, гранатових свічок,

від ночей любові, в різної зірковості апартаментів повних романтизму,

від самобутніх подорожей таємничих,

і краєвидів незабутніх, дивовижних,

міксуюючи з моментами кохання, будь де, у літаках чи потягах дорогою, ліфтах готелів, в колибах на шляху підйому в горах,

і навіть на райських островах,

під пальмами в бунгало,

чи на білосніжності піщаних пляжах, вночі під світла місячного гало,

спа, басейнах, безкраїх морях і океанах, так ніжно, палко й пристрасно та пряно,

щораз як вперше і востаннє.

До тебе я думки свої звертаю,

хто страждав цим, у житті хоч раз, той знає,

що любов така вона,

немов той келих витриманого в дубовій діжці коштовного вина, кожен ковток її так манить та п'янить,

у великих дозах можна й перепить. Аби любов завжди була вірна і одна, й непізнати келиха самого дна,

крафтуй, шукай з партнером той рецепт вина, або твори свій концепт,

й наповнюй келихи вельможно, на кожну річницю переможно, знову й знов.

Не забувай, взаємного наповнення потребує та любов.

Олексій Галій (Alex Gordon)

* * *

Життя на каву Україну запросило:

- Сідай, дівчино, стомлена така.

Напевно по горах тебе носило.

Взуття геть зношене й розтріпана коса?

Ти розкажи, поплачся, якщо треба.

Все вилий, у собі нічого не тримай.

Мабуть, траплялись сильні зливи?

Ти відпочинь і подрімай.

Я по вбранні твоєму бачу,

Що ти яскравою була.

Мабуть за хвіст тримала увесь час удачу,

Але ж чому скарбів в тебе нема?

Присіла Україна біля столу,

Не знаючи із чого і почать.

Долаючи життєву втому,

Таки по волі почала розповідать:

Мої шляхи завжди були тернисті

І з подорожніми теж не везло.

Лише думки про волю були чисті

І добре серце, що вперед вело.

Твої вітри зірвали із волосся стрічку,

Пожежі попелом посипали косу.

Колись була швидка й прозора, як та річка,

Тепер все пережите горе на плечах несу.

Усі скарби за хліб я обміняла,

Нема чого і дітям передать.

Були тяжкі часи, я виживала

І змушена була усе продать.

Лише одне у мене є багатство,

Яке ніхто не зміг у вже відібрать.

Це вільний дух від нашого козацтва

І вміння гордо ворогу протистоять.

Батир ( Стець) О.В.

* * *

Я на Різдво, хотіла би в дитинство.

Туди, де повно снігу намело...

Дістати скарб із скрині на горищі,

І завітати в казку... у село.

Туди, де хліб із печі з пирогами.

Щасливі очі... йдуть колядники.

На небі сніг змагається з вітрами,

А ми радієм... тішимось зимі.

Туди, де спокій... мамині обійми,

Грайливий настрій, вогник у очах.

Де за столом зібралася родина,

А я мала... попереду життя!..

Я на Різдво хотіла би в дитинство.

Згадати мить найкращої пори.

Де радість скрізь... ялинка і намисто,

Де не було проклятої війни...

Леся Ніколайчук

ТУМАН

Застряг світанок в мороки поринув,

Не видно сонця — блимає лампада.

Туман розхристав поли сірячини*

Фарбує захід разом з листопадом.

У тінь свою пірнаю з головою —

Союзник, друг прихованої сили,

З душі все темне випущу на волю:

Між Їнь та Ян в гармонію красиву.

Відтінки сірі більше не лякають,

Їх десь до сотні, стверджують у фільмі.

Бува, й кохання кольору туману,

Воно приходить з осінню — зігріти.

В клубах туманних образи мінливі,

Налипле листя — спогади, а давнє,

Мов жар з багаття пам'яті, що димом

Лоскоче в грудях, серце в його чакрі.

Туман в обід зникає, залишивши

Драже холодних сліз, які чекали

На спалах сонця — котяться до низу,

У мокру сутінь сірого дурману...

Сірячина*— старовинний, довгий верхній одяг з грубого сукна.

Раміна Солнцева

СТАНУ ПТАШКОЮ

Сонячні мости будую аж до неба.

Втікач із міста, злякавшись чужих крикІв, ледь не здичавів.

Я полинаю в мрії.

Шукаю власний шлях.

З поміж сотен замкíв та зáмків.

Надія вже не гріє.

Злітає сонце-птах.

На пошук, діамантового проміння.

В холодних закутках природи, дощ осінній ховає в шепотах.

Зачаровуюсь у щебеті-тремтінні.

Ловлю малі, смарагдовії ноти.

І шепоче ліс мені на вушко — обійми.

Ніби синичка, зриваюсь в небо, доти:

Як не побачу ковдру луків і лісів.

Тепер з упевніністю зможу це сказати: "Нарешті вільний!"

Вперше крізь мільйон рокІв.

KITlyarevsky

* * *

Не заривай мене, Боже

У своє надскладне вчення

Котре не здатне розгадати

Просте моє смертне життя.

Адже усі шляхи ведуть,

в решті решт,до одного кінця.

І як не старайся—все одно

Не дістанеш святого вінця.

Не муч мою душу крихку

Що не склеїти вільному подиху

Я нині кульгаю пітьмою

Мов жебрак із косою

і шлях тернистий далеко мене приволок

Каюсь,може,чинив немало помилок.

Ціною моралі карбую життя

А суті і сенси пливуть навмання.

Немов кораблі у морі..

А я їх безнадійно хапаю.

Можливо,просто сенсу немає?

Мій корабель допливає

Душа є,але помирає

Серце болить.

Пробач,я вже не літаю.

Терновий Вінок

А МИ УДВОХ ДІЖДАЛИ СВОЮ ОСІНЬ

Життя прожить — не поле перейти.

Ми знаємо, ми чуємо це змалку.

Проживши Весну, Літо, ми прийшли

До Осені, дісталися ми зранку.

Важкі роки у кожного були.

Були в житті і злети, і падіння,

Було кохання в кожного із нас,

Були незгоди та порозуміння.

Посивіло волосся у обох,

Ми йшли з тобою різними шляхами,

Не знали ми, що диво вже прийшло

Таємними забутими стежками.

Скінчилось літо швидко і чомусь,

І ти і я ідемо одиноко,

На серці біль, в душі лежить печаль,

Зітхаємо журливо та глибоко.

Осінній вітер перший взяв акорд,

Налаштував на вальс свою гітару,

Заслухалась я музику для двох,

Здалось мені, що я тебе чекала.

А я тебе шукав усе життя...

Хоч поруч було щастя та кохання,

Згорів у них я майже до кінця,

Моє примарним стало існування.

Зустрілись пóгляди зненáцька. Зрозумíв,

Ми пíдемо з тобою разом далі,

Прийшла пора — найкраща у житті,

Яку так довго ми удвох шукали.

Татьяна Шпак

10.11.2024

НЕ Я (сонет)

Хотілося - в майбутнє, за вітрилом!

Бажалося - вперед, назустріч снам!

Надати шанс слабким терплячим крилам

Забути назавжди останній злам.

Єдиним рухом, сильним чи безсилим,

Наперекір залізним стусанам

Перетворити на квітковий килим

Міський майдан, що посміхнувся б нам.

Ішов кудись, не дивлячись під ноги.

Перетинає радісну дорогу

Розстріляних надій сумна стерня.

Немов під впливом імпульсів магнітних,

До вулиць милих, рідних, заповітних

Прийду, але це буду вже не я.

26.04.2024.

(С) Артур Курдіновський

СПОМИН

Там, де стрóфа лежить на стрóфі,

і слів глибина проста,

там страхи мої на Голгофі

розпинають мене, як Христа.

Де думки — невідома сповідь,

наче спустошений ямб,

тихо про неї говорять

кожен, хто там стояв.

Де тиша зривається криком,

мов дзвін, що розбудить ніч,

там тінь перетвориться в ліки,

але все ж залишається біль.

Де світло, мов скло, розбите,

і кров — це мастило зорі,

там серце втомилось боліти,

та плаче у власній порі.

Мстислав Чорнобог

ЗАГУБЛЕНІ

На суцвіттях красивих ШІ-образів,

Між думок, слів підібраних й доказів...

- Ми втрапляєм у сіті мереживні...

І блукаємо, всіми відстежені...

Потрапляєм в пастки, й міцні кліті - ми...

Для таких, як є ми, - приготовлені!..

І бредемо стежками відомими...

І стаєм - передбачливі й втомлені...

І хто-зна, чи ми звільнимось крилами,

Із тенет благовірного послуху!..

Тож ми ходимо й досі безкрилими...

Не у небі, а на землі, пò-суху!

Лиш окремою, тихою дниною,

Коли розум - розкритий годиною...

Ми - окрилені в Дусі хвилиною

- Розумієм, - згубили ЛЮДИНУ ми!

Роман Юрків

26.11.2024.

* * *

Вже багато хто усвідомив: помремо не зараз, старими ми.

Ритм війни вчить користуватися римами.

Партитури майбутніх пісень повні стиглими нотами.

Поза всім, є надія залишитись Божими істотами.

Уві сні розмовляєм живими і мертвими мовами.

Нам, в піжамах і капцях, поки що не стати військовими.

Тож тримаємо ритм матюками й моліннями.

Отче наш, що єси, збережи хоч коріння нам.

(с) Ігор Кулаков

1

Удома в бабусі порядок такий, що нема ні пилини.

Щороку гніздяться лелеки на стрісі біленької хати...

У скрині прикраси: одну – бабця в хустку замотує, ніби

Ця "броша" – якийсь діамант, а не крихітний бісерний клаптик.

Я – жваве дівчисько, якому за тиждень до першого класу.

Хитрюща й, на думку дорослих, надміру питлива.

Гостюючи в баби, чаюю, бо вкрай до вареннячка ласа,

Й лукаво питаю про "брошку": "Це хто ж дарував таке диво?"

"Наївся мій зайчик чи може жадає ще хлібчика з медом? –

Старенька цікавиться й каже: – Оздобу, що звуть котильоном,

Для любого я майструвала. Це зараз для тебе кумедно,

А виростеш, сонце, збагнеш, що Земля без любові холодна.

В обличчі коханого бачиш красу в найдрібнішій із ліній,

У кожному промені-зморшці, у поглядах ніжно-привітних.

Мій милий, манюню, сміявся так дзвінко, що й шелести срібні,

Гадаю, навряд чи зуміли б не менш мелодійно дзвеніти.

Вплела я, онучко, молитвою в кожну з бусúнок ті згадки,

Де ніжність, де мрії... Візьми котильон, потримай обережно.

Колись віддаси його хлопцю, якого полюбиш, бо здатний

Коханих від бід захищати цей спадок, що є оберегом".

2

Мені вже за двадцять... Мені неспокійно, бо вирушить скоро

Туди, де щоденно гуркочуть гучніше за грім канонади,

Де пекло жорстоких боїв, де земля просочилася кров'ю,

Суворий військовий, якого я лагідно зву "мій коханий".

Він зовні безжурний, та жадібно курить котрý вже цигарку –

Уперше за місяць. Ще вчора хвалився, що кинув палити.

Нервує – хіба ж я не знаю... Майбутнє – нечитаний аркуш,

Де плями розлуки, слова молитов і... новини про вбитих.

"П'ятнадцять хвилин – і поїду, – говорить, вдягаючи піксель, –

Тримайся, мала, неодмінно вернуся, бо ми ж непоборні.

За нас небеса, з нами правда, а з ворогом біси".

Зі скриньки старий котильон дістаю і чіпляю на бронік.

Пояснюю милому: "Це оберіг, щоби смерть оминала..."

Якби ж то тим бісером стати та з любим зостатися... Гордий,

Без зайвих зітхань він цілунком торкається вуст наостанок

Та йде, щойно перше проміння над сірістю вулиці сходить.

©Марія Чекарьова

друга половина січня 2024 року

* * *

Пошкодуй її , порадуй дивом ,

Не губи можливості бути красивою .

Хай побуде ще трішечки казкою ,

Обійми її , своєю ніжністю .

Хай повстане у вбранні кольоровому ,

Щоб не була вже зовсім голою .

Розфарбуй своїм пензликом вулиці ,

Хай заграють міста пейзажами .

Не ламай руки дереву ,

Не голи йому чуба наголо .

Не дай хмарам бути похмурими ,

Хай побудуть ще люди усміхненими .

Не жени вітром птахів вдалечінь ,

Хай втішають піснями пригнічених .

І коли вони заспокояться ,

Насолодяться твоєю тишею .

Дмитро Плаксюк

* * *

Вже сутеніє

В параноїдальних думках

Криються вулиці

Постріли-гибелі

А за океанією

Літають прибульці

Тютюн і гармати

Прості людські відчаї

Хтось про високе

А хтось знов про пенсії

Тепло тіл міняють

На долари

Білі костюми

При новій каденції

Вірш цей без рими

І слів тут не треба

Як в берлінському техно

Ми схоже згубимось

На перетині вулиць

Під гомін сирени

Катерина Ріхтер

ПРО ЛЮБОВ

І допоки пам'ятаю,

я завжди говоритиму

про любов — живу і сталу,

замріяно відходячи,

думку переслідую:

як незабуті образи розтануть на листку.

Віктор Шевчукевич

* * *

Пора настала власний урожай збирати,

Бо, кажуть, що посієш – те й пожнеш!

Дано нам з пів століття, щоби засівати,

Але на урожай часу замало – не збереш …

Чогось насіяла сама, а що життя принесло

Вітрами долі, а чи помилково прийнялось,

Тому віршами своє міцно кручу перевесло,

Щоб все життя зв’язати в сніп тугий вдалось.

Пора настала власний урожай збирати,

Все, що намріяла, чи намолила за роки,

Допоки Ангел смерті не прийшов забрати,

Не розірвав ще мою душу на дрібні шматки.

Колись я мріяла, що навіть діток буде трійко,

Або і більше, якщо так Господь Благословить,

Та Небеса чомусь отак пожартували гірко,

Що другий син і той вже Ангелом летить…

Пора настала власний урожай збирати,

Та видається іноді, що виріс лиш кукіль,

Хоч не садила навіть квітів біля хати,

Зате розчарування позбирала й біль…

Не правда, що збираєш те – що сієш,

Бо ненависть коли і не сієш, а росте.

Або якщо сховати почуттів не вмієш,

То заздрість в серці інших проросте…

Пора настала власний урожай збирати! –

Та я заповню житниці по вінця не зерном,

Звершилась бо, як українка-жінка й мати,

А інше все написано душею і пером…

Іванна Осос (Lilafea)

* * *

Я бачу волю в далині мені до неї не дойти

Не маю сил Я ніяк з тобою бути

Я плачу й прошу поможи

А ти немов не бачиш

Я молю смерть скоріш прийди

Може тоді заплачеш?

Я знаю може я не той

Кого ти так чекала

Та подаруй хоч один шанс

Намисто не кинжала

Я бачу в тобі мою кров що так тече далеко

Та ти тікаєш знов і знов

Не дальше ніж лелека

Я бачу в тобі силу вод

Що так течуть і линуть

Але не можуть витікти

З-за стін, за Україну

Соля

ГОП ТРУЛАЛЕЙ ТРУЛАЛИ

Знали ви, як восевеснами званими,

В самому розпалі днин

Відповідально підходять до забавок

Гоп трулалей трулали.

Мружаться чахлики, чаляться пухлики,

Ллється питво із олив.

Досить вибаглива скупчилась публіка -

Діти лісів та полів

Вип'ють нектару, закусять міцелієм,

Діти небес та землі.

Співи розводять, заводять містерію,

Треба-бо дещицю їм -

Неба бездонного, сонця глибокого,

Пісню журну ковили.

Бродять навколо, наповнені спокоєм,

Гоп трулалей трулали.

Бродять, залюблені хтивими лунами,

І - ні кота, ні сови.

Тягнуть світанки квартетами струнними,

Бають свої трулали.

Ці говіркі промовляння повторюю:

”Гоп трулалей трулали”

Сонячних зайчиків лабораторія

дзенькає трубочками:

Зайчики скачуть - із довгими вухами,

Ніженьки ніжно блищать.

Відблиски мерехкотять капелюхами

Весноосінніх понять.

Гоцають спорами, спориться гомоном

Пісня задертих спідниць.

Тягнуть пластинки сусального золота,

Мовчки лежать горілиць.

Все колобродяться кубиком-рубиком,

Плутають карти та сни.

Чаплині чахлики, попільні пухлики,

Варта прийдешня весни.

Небо розгорнуте, сонце закручене,

Літо, що гримає в тин,

Блимає тінню важкою, тягучою,

Гонить по степу полин.

Многая сказано, медом намазаний

Неба і присмерку згин

Тим, хто побачив і серцем і розумом

Гоп трулалей трулали

Сергій (Сергусь) Попов

* * *

Місцевий безхатько з обличчям Сократа

Всотовує сонце. Пів клаптика літа.

І сутінь сповзає до ніг вайлувато.

Хмільне надвечір'я в рабатки розлито.

А ноги набрякли. Розклеїлись кеди.

О, де ви, дороги старої Еллади!

Зліпилися пасма в зацмулені дреди.

Сирен поліційних дошкульні рулади –

Пастки середмістя. Ген храм Мельпомени.

Там ставлять Софокла чи, може, Есхіла.

Забризкане лаття, сутулі рамена,

Зіщулена постать, душа перетліла...

Та що вже безхатьку до війн і титанів?

У нього батон і пляшчина водяри.

... Кривавиться серпень крізь крони каштанів,

Лоскоче болючим теплом тротуари.

25.08.2024.

Ірина Кулаковська

* * *

В долині чар - зілля шукає заплакана мати.

Вона усе вірить, та снігом поля замело.

Вона усе вірить, що зможе зело відшукати

І тихо щоночі бреде за межу, за село.

Замерзли вже ноги і зашпари пальці скрутили.

Заплакали очі, а серце навпіл, на шматки.

Якби ж то так груди не рвалися і не боліли.

Вона б віднайшла вже давно ці чарівні квітки.

Явися, явися, ой, зглянься, відьомська травино!

Зварила б я чаю і випила зранку сама.

Щоб тільки побачити знову рідненьку дитину,

Щоб тільки уздріти, хоч в мареві, хоч крадькома.

В долині чар - зілля шукає заплакана мати.

А в сеці жевріє, теплиться надія, мов жар.

Не має він права скоріше за неї вмирати.

Ой, дай мені, доле, пізнати видіння ти дар.

Іннеш

ЗОЛОТО ОСЕНІ

Золото осені... Шарм ностальгії...

Сонячний зайчик гачкує ажур

У верховітті дерев, в павутині...

Падає листя у стилі паркур...

В вервиці долі - іще одне літо...

З теплими днями, з кульбабками мрій!..

Пишеться проза життя швидкоплинно,

В рими складаються пазли листків...

Вітер билинкою спомин лоскоче,

Струшує кігті старих реп'яхів...

Скільки всього, що здавалось пророчим,

Вже не вартує нервових клітин!..

Жовтень розмішує в склянці глінтвейну

Прянощі дива і радісних змін!

А листопад зафарбує майстерно

Золото осені в срібло зими...

Сандра Мартіні

03.10.2024.

* * *

У світі розгублено розбитих душ,

Я волію стати самотнім кораблем.

І йти наперекір долі, всупереч меж,

Власноніж встановлюючи рамки досяжного

І все ж.

І все ж у цім світі достатньо всього,

Либонь, більше людей не потрібно, але

Вони йдуть все і йдуть у безмежні степи,

Там де тихо співали і брехали вовки,

І відлуння моїх житейських проблем,

Тут просто дзвін санаторійних дилем.

І будь я хоч звіром, хоча б кораблем,

Морок моїх очей для них буде вогнем,

Я пишу про загал, про чарівність ночей,

Де клекоче Десна, де бракує речей,

Де щоранку, на сором, чую ім'я своє.

Це безодня ідей.

Це безодня ідей, що ламає людей,

Хаотичність путей для пізнання речей,

Це ганебний удар, мов шкідливий урок,

Серед вихору дум — крок немов до зірок.

І вони тихо йдуть: із оселі заходять в оселю,

Санаторій гуде, щось пречисте знайшлось,

Я радію, либонь, може, це моє серце,

Що колись залишив, мов крицевий клинок.

Раптом тихий удар: вони йдуть не до мене,

І приходить журба і дзвенить десь імла,

Вигодинюється, я спускаюсь до неба,

Щоб порушить питання свого корабля.

Кораблю, Кораблю, відведи мене знову,

В край де лине вода, де клекоче Десна,

Я радію, либонь, може там моя воля,

Може серце моє — це тавро корабля…

Вячеслав Сарафінчан

НІЧНА ТЕМІНЬ

Ніч вуаллю закриває день…

Мліє тиша навкруги утішна,

Їй радіє темнота поспішна,

Яка стелить сутіні плетінь.

Та, дарма клопочеться вона:

Небо вже вдягається у зорі,

Та виводить місяць на простори.

І світліє навкруг низина.

Його блиск випалює вогні,

Пробиває сита синю гаму,

І малює сяйну панораму

На залитім в темінь полотні.

Казка ночі таїнством манить:

Відкриває нам небесне царство.

Й витончене від Творця малярство

У зірковім сяйві мерехтить.

А під ранок, вітер небо злить,

Та куйовдить на деревах гілля,

І бушує, наче із похмілля,

Щоб сонливий ранок розбудить.

Уступати темінь не спішить:

В ній зоряне небо тріумфує,

Переливом блискавок танцює...

Та з-за хмар вже промінець глядить.

Марія Карпик

* * *

Сильна жінка

Сміється крізь сльози щоранку.

Сильна жінка

Заглушить мовчанням крик.

Сильна жінка

поставить на стіл філіжанку.

Сильна жінка

Вже світ до такої звик...

Сильна жінка

Не вміє побути слабкою.

Сильна жінка

Гучніше сміється за всіх.

Сильна жінка

За своїх дітей до бою

Сильна жінка

У слабкості бачить гріх.

Сильна жінка

У кожній із нас щоночі!

Сильна жінка

Вгризається в хаос дня.

Сильна жінка

Малює яскраво очі,

Сильна жінка

Кричить на маленьке "Я".

Сильна жінка

Встигає для всіх навколо...

Сильна жінка

Для себе не знайде день.

Сильна жінка

Робота, садки і школи...

Сильна жінка

Співає сумних пісень.

Сильна жінка

Шукала ключи від щастя.

Сильна жінка

Втомилася нести цей хрест.

Сильна жінка--

На сповідь і до причастя...

Сильна жінка...

На ранок щоденний квест.

Сильна жінка

Не в силі на все "забити:

Сильна жінка

Затопить сльозами ніч.

Сильна жінка...

Цей темп тебе може "вбити"

Сильна жінка

В мільйонах чужих облич.

09.12.2024.

Пташка Херсонська

До Марії К.

РИМИ З НЕБЕС

Благословенні: місяць, день і рік;

Весна, FB-укова сторінка мила,

Та, де краса її очей мене сп'янила,

І згодом бранцем став вже їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вліз;

Бажання, острах, міць, Ерота сила;

Амурова стріла, яка пробила

серця та потяг увійшов в надріз.

Благословенні: розпач, біль, надія;

Вночі любов моєї панни визнавав,

Освідчення складав з ім’ям Марія.

Благословенні: цей сонет, що склав;

Благі думки наразі вже до неї,

До галичанки… До Марії однієї...

p.s.

Писав вночі, міцний отримав стрес,

Упевнений, що рими ці з небес.

Борис Мамін

21.05.2024.

* * *

Вже висохли давно в очах всі сльози

Вже відболів таки весь біль в душі

Ми не старі! Ми просто лиш дорослі

І розум є в нас й досвід у житті..

Ми перейшли в житті таки чимало

Чогось було сповна, чогось таки

Кожному з нас в житті не вистачало

Втрачали ми й багато, все ж, знайшли..

Переболіли всі давно образи

Навчились пробачати й відпускати

І викреслили всі лайливі фрази

Бо зрозуміли, що не час втрачати..

Найкращі роки на життя непотріб

Дорослі ми з тобою вже давно

Ти запроси сьогодні щастя в гості

І прожени назавжди з дому зло..

26.09.2024.

Галина Завидовська

Море хвилюється люто розхлюпане море хвилюється — раз.

Мрії пелюстками люляють людяність в серці приплюснутім — з ран.

Сунуть сутулі насуплені сутінки. Сутичка неба й води.

Ви ж не судіть — й несудимими…

Гляньте: несуться судинами

втоплені рештки — сюди.

Море невимите вилилось вихлопом, викиднем винесло біль.

Горло давилось у вирвах безвиході. Витекло все, далебі.

Води кровилися гірко по вилицях — витерти би врешті-решт

їх з надвечір'я ганчіркою…

Хвиля дерева розчісує,

шифер, дахівку дере.

Душі шрамовані у невимовності, шок на обличчях білів.

Море заморене, море аморфне… Комори намокли до сліз.

Море мандрує за руку із трупами, врунить отруту для риб.

Море пекуче, забруднене.

Море, небого, по груди вже —

в стелю росте догори.

Люди всередині страхом охрещені. Пес до ноги притуливсь…

Стіни порепані, ребра у треморі… Мора замовкне колись?

Схлипують хвилі, хвилини хвилюються, хлюпає важко весло.

Човгай, резиновий човнику…

Батька обіймами чорними

гирло за горло взяло.

Пляжі порубані дисками круглими — міниться море й болить.

Купами, друзками, грузом до Грузії… Вóди ковтають углиб.

Темними цятками площею тягнуться речі, уламки, сміття…

З часом все, звісно, очиститься

(з вірою в те, що колись-таки

лихо настигне кінця).

Сльози, що випекли вигини, висохнуть, змита земля оживе.

Вистоїм води, негоди і вистріли, — паростком зійдемо вверх!

Піною грається море в міграціях, потом повз Гринвіч тече.

В небо не босими кроками

сонце росу випаровує

й кропить поживним дощем…

🌊🏘️🌊🏘️🌊🏘️🌊

© Лана д'Арк

* * *

Поет - він вічний

Він летить Пегсом

І сам він є Пегас

І сам будує вічність

Із кольорів і аромату світу

Із пахощів життя і трунку смерті

У всьому він знаходить риму

Тим самим не даючи демонам й богам себе ізжерти

І там де вічність проросла вже цвіллю

Небес і пекла де зросли пороки

Де час і простір було піддано насиллю

Вогонь поета слів весною все окропить

І вічність проросте

Розквітне соняхом зірок

Полин гіркий набуде меду смак

Віддавши світу подарунок

Свій оброк

Поет покине нас і знову все піде на спад

Допоки Слова Бог не скаже знову "ОМ"...

Максим Одарюк

Xmas (Крампус замість Клауса)

Він ходить повз вікна, що блимають

Смартфонами з світлом із "Дії",

Свічками чи просто надіями.

В дарів його гострі краї і вже не витримує,

Пакет для сміття розривається,

І все це для нас висипається:

Надламані діти,

Горілі проєкти,

Глибокі імпринти,

Закриті гештальти,

Порушені гейси,

Підпилені ґрати,

Неторкані принци,

Садок замість хати

(вишневий від крові),

Панічні атаки,

Прихований стогін,

Захований приспів

І схема для втечі,

Вітання зі святом,

Яке не настане,

Поламані речі,

Завислі інвойси,

Зачинені брами,

Березові різки,

Бодяжений віскі…

Пакет зі сміттям -

Це не скриня Пандори:

Надії не буде

На дні чи в кишені,

За рогом, у черзі,

У книзі, у храмі…

Надії не буде:

Немає завоза,

Пишіть з цим до Санти.

Ми в бані, листи не доправляться.

І дихати - все, що лишається,

Допоки є кисню півкелиха

Й не звèло від задухи щелепи,

І не засмерділо нам вічністю.

Одною війною ми мазані.

Пакет з нами, цупко зав'язаний,

Летить у смітник цьогорічного.

Надії немає й не з'явиться.

І всі обдаровані слухають мікс

Зі стукоту чорної ратиці

Й дощу об асфальт у Ніч Ікс.

Олеся Остапенко

* * *

На чистому ліжку шпиталю

З окопу брудного вернувшись,

Осколок під серцем тримаю

Та дякую Богу проснувшись.

Радійте, мої вороженьки!!!!

Чи ж вступиш зі мною в дебати?

Ще стукає моє серденько

І вірші ще можу писати.

Як бачиш, уже не з підвалу

Від дрона цей раз не сховався

Та знаю, що вам того мало

Пробач, що отам не зостався!!!!

Не роблю із цього трагедій

Готовий іти до останку!!!!

Не люблю награних комедій

Ще кави візьму філіжанку.

Хай доля мене не жаліла

Та в там я зазнав свого гарту

Господь мій надав мені крила

Розчистив дорогу для старту.

Трясіться кругом,біснуваті!!!

Бо Ангел Господен зі мною

А слів цих в собі не втримати

Тут Правда разом з Простотою.

Алекс Крот

* * *

Болить душа та тихо тліє...

Зламали сенс всього життя...

Світанок теплий геть не гріє...

Назад немає вороття...

Протяжно біль усе руйнує...

Війна без краю та кінця...

Лишень надія ще існує...

Та віри повняться серця...

І знову, сполохи та зриви..

На рану знову, наче сіль...

Воюють стійко побратими...

В собі ховаючи весь біль...

А вдома, рідні посивілі...

Всі сподіваються на мир...

Але ж, скількох ми загубили...

Війна відкрила смерті вир...

Безвихідь, розпач накриває...

Плач, щоб не чули, по ночах...

А ранком сонечко знов сяє...

Ховаєш смуток по кутках...

Вдягнувши маску, посміхнешся...

Триматись стійко, до кінця!

Своєї долі не зречешся...

Ми вип'єм, чашу цю, до дна...

Зустрівши, врешті, перемогу,

зітхне з полегшенням земля.

Ми відбудуємо потроху,

всі наші села та міста...

Додому вернуться родини.

Лелеки щастя принесуть.

Пісні співатиме країна.

Знов, сенс життя, серця знайдуть!

Олена Харитонова

14. 04. 2024.

ВИШИВАЄ ТРАВЕНЬ

Вишиває травень хрестиком і гладдю,

І мережить квітом клумби і двори.

У вінок розкішний — подарунок саду —

Упліта найкращі теплі кольори.

Хрестиком і гладдю, ніжністю й любов'ю

Розцвітає щастя ген на полотні.

Вишиє й для мене квіточку бузкову

Із п'яти пелюсток. А чому б і ні?

Барви наймиліші підбирає травень.

Білі — то калині, сонцю — золоті.

Мліють на осонні верби кучеряві.

Вишиє зеленим їх на полотні.

Серденьком червоним — пелюстки півоній.

Півники — рожевим, срібно-голубим.

Пестить і цілує пелюсткові скроні.

Вишиття травневе — із душі глибин.

Ніна Арендар

квітень 2024

СПРИЙМАЙ

Такою як я є мене сприймай,

Я іншою ніколи вже не буду,

Від негараздів всіх оберігай,

І байдуже, що кажуть люди.

Певно таку як я колись була,

Забудь, ніколи більше не буду,

Посмішка на обличчі розцвіла,

Літала в мріях завжди і всюди.

Привітна загадкова для людей,

І зовсім не примітна між юрбою,

У сприйнятті необдуманих ідей,

До щему в серці марила тобою.

По атомах зберу життя своє,

На крилах піднімуся у небо,

Сприймай мене такою як я є,

Сприймати іншою не треба.

Не сип нікому сіль на рвану рану,

Бо ти не знаєш як комусь болить,

А Бог не пробачає зради і обману,

Не сумнівайся в цьому ні на мить.

11.12.2024.

Віра Дукач

* * *

Качки над озером –

стрімкий переполох;

зелена мить – політ у позачасся...

У ці сади навідується Бог

і залишає крапельки причастя

на обважнілих цвітом яблунях,

на гладі озера – іскристим мерехтінням,

і краплями роси, і лопотінням

качиних крил над озером.

І ми,

що вистояли в сутінках зими,

викрешували світло у вогнях,

шукали знаки, виходи і входи, –

пізнали тайну вічної природи

у цю качину, лебедину мить...

А щастя є: над озером шумить –

лопочуть крила в небо вітряками.

Все відболить –

залишиться між нами

шовковий доторк теплої руки.

І ці качки, мій Боже, ці качки...

29.04.2024.

Наталія Ковалик

eye contact

*

порожнеча замість твого ока стереже краплину мого сну

кисло-багряна пляма схожа на тривогу

чи то на чоловіка що загруз в брехню

криниця снів наповнилась по вінця

в кишенях пусто

пляма табаку на рукаві

вогкі долоні

мої сни пророчі

в яких не завжди я але постійно ти

солоно цілуй мене у вічі

лягай на плечі правдою німою

серед руїн і сновидінь дрімає вічність

що з каменем змішалась і війною

коріння рук вплітаються у постіль

збери побиті грудки моїх снів

по черзі закриваю твої очі

навколо засвітили ліхтарі

*

Даді

* * *

Спішу, біжу туди усе хутчіш,

Де далеч недосяжна поміж нами.

Мене собою обійми, потіш...

Течу рікою поміж берегами.

Я — течія, я — хвиля, я — вода.

В глибинах я лелію синє небо.

У хвилях сонце промені гойда,

І хмари часом сунуться ганебні.

Я хвилями гойдаю всі човни,

Які до мого берега причалять.

Та леготом лиш тішаться вони,

Схвильовані за мною у печалях.

А ти — далекий берег, що манить

В моїх бурхливих водах щоб умитись.

Я та ріка, де течія спішить

В твоїй душі глибинах утопитись.

Ніна Юрченко

* * *

Листопад забринів у мелодії буйній.

Ворухкий вітерець між деревами влився.

Загострився під кроною внутрішній шурхіт.

Різнобарв’ям додолу посипало листя.

На льоту упіймати б один, мов останню

Перспективу пізнати значу́щість природи.

Бо казали: прозріння іде на бажання.

Сподіваюсь, що може комусь і приходить.

Затріщало у небі, готовий до втрати.

В ошука́нках фортуни знаходимо дещо.

Неотесаним дервішем стомлено впасти

Між насиченим ґрунтом та тріснутим небом.

Відпочити нарешті, де хмари нависнуть,

Зосередити спокій всередині-зовні.

Роздавити зубами тугу журавлину,

Рефлексивно подумати: « Ще одна осінь».

Костянтин Ватульов

キャタピラ

блакитна гусінька

з коричневою спинкою

так впевнено рухає до мети своє довге тільце,

витримує поривчастий вітер та дощ, що вже все просяк.

ребристу підошву розідраного ботинка

не витримує ані блакитна гусінь, ані самотнє серце

крихітне, ніби серденько горобця.

з п'ятого поверху можна:

дістати маківки дерев,

кісточками з-під вишень покидати в когось знайомого,

подивитись пташок на гілках, і як кіт їх ловить.

а для того, щоб слухати гуркіт закритих дверей

дня у якому повзе та блакитна гусінь,

а ти знерухомлений,

не потрібен ніякий поверх.

у цих рядків не обов'язково має бути якась там цінність.

я використовую слово в якості носовичка

по факту мені просто потрібно тут взяти й викричатись

що ти накоїв.

і ти.

навіть не хочеться думати риму. і так все зрозуміло.

якоїсь конкретної миті триматись стає неможливо.

якоїсь конкретної миті закінчуються набої.

якоїсь конкретної миті є тільки ти і ця мить,

де пилинки поблискують м'яко та просто красиво

без зайвих метафор сідають на шкіру й стають тобою

і нічого немає сумнішого. більше ні.

я колись розкажу тобі

про щось добре та

візьму і без роздумів

випалю,

що навчився у снах своїх

знов літать.

подивись

у рубцях вся шкіра.

врізались пилинки

гіркими вишнями

я колись розкажу тобі

у що вірю,

щоб із цим тут тебе залишити.

я колись розкажу тобі,

що погано.

що моє серце знеструмлене і порожнє

та не вийде нормально відкрити свій рот

і промовити жодне слово

я так мрію почути, що все мине,

ще до того як знов мені стане сумно

як здалося що рвуть мій останній нерв

як себе я назву боягузом

і тебе так саме.

я покличу колись тебе

знову кидати кислі вишні,

знову грати в "хто далі",

бо ніколи не будем ближче.

бо так добре, що аж погано.

так погано, що аж погано.

бо не хочу нічого пояснювати.

чому ночами я так лякаюся.

чому моє серце таке маленьке

хоч пару років тому не було таким.

було таким, як було.

я так хочу сказати, та ти вже мене не бачиш.

тому ми вчергове розходимось

здувати сріблясту стружку

від залишків сліз.

я б хотів розказати про те, що в мені заховано,

що зірки набувають якогось значення

коли дати їм імена, ну хоча б якісь...

ну, хоча б мона ліза

чи гретель

і друге, звичайно, краще

блакитна гусінька з коричневою спинкою.

серце - пилинка

ось ось - і щезне

я колись розкажу тобі дещо

я колись розкажу тобі дещо

що?

Мур Каметов

09.02.2024.

* * *

Коли бачиш з ампутацією бійця,

Дивися в очі, не відвертай лиця!

Та пильно не розглядай, не витріщайся!

Руку на серце, так з ним привітайся!

Щось хочеш спитати, то отримай згоду,

Пам'ятай, він боровся за твою свободу!

Якщо в воїна понівечене тіло,

Не лякайсь, щоб йому не боліло...

Подякуй за захист, прояви щиру любов,

Будь вдячний,тим, хто проливав за нас свою кров!

А можеш чимось допомогти, то помагай,

Яка ціна волі і миру не забувай!

Не демонструй жалість, а тихо співчувай,

Підтримку, повагу до воїнів проявляй!

Надію вселяй , що справляться з бідою!

Шануй героїв нескорених війною !

Коли бачиш воїна з ампутацією,

У серці закарбуй, що він - гордість нації!

Щоби ми вціліли, в оселі мирно жили,

Герої здоров'ям своїм заплатили!

Жанна Франчук 17.12.2024.

* * *

А я жру козинаки!..

Качалку не знаю

ніяку,

зуби навіть не чистю

майже геть більше,

і не прагнув рівнятись

на чиєсь життя інше.

Бо воно не моє,

як моїм може бути?

Коли я - "персонаж",

а вони?

Живі люди!

Чужі чи свої?

Чому ж я питаю?

Бо синхронізуюсь

з тими що кохаю...

Дай, Господи Боже,

щасливо всім жити

любити Тебе

і себе теж любити!

Роман Василенко

ПОЛЮС

Сяйво зі сходу на захід,

Я йду на твій запах.

Я - Велика Ведмедиця,

Праведна гріховодниця,

Бідна імператриця.

На моєму градусі

Видно світ звідусіль

До самої околиці.

Небо засипане сіллю -

Смужками, навскоси.

На твоєму поверсі

Старі рокери, кола,

Біт і брудне волосся,

Нервові скроли,

Сон дві години поспіль.

Подивись-бо на мене!

Мої очі сухі та скляні.

I'm your benefit!

Я на іншому полюсі

Всі імена твої

Видихаю на лід,

Аби він розколовся.

Юлія Красіна

2024

* * *

Висить пальто на тремпелі –

Нічиє? Я візьму.

Свої надії трепетні

Зашию під тасьму.

Підніму вгору комірець

Від змінених вітрів,

Заверну рукава торець,

Щоб не черкав землі

І побреду до лінії,

Туди, де стине кров,

Покриє небо іній там,

Ритмічно-рівний шов.

Бреду туди, де вистрілів,

Де смерч, торнадо, град.

Моє пальто – з тих пікселів,

Тепер воно бушлат.

Під вигуки: "Не йди туди",

А там – мої сини,

І гори втоптані орди,

І горе, горе-сни.

Історія циклічно зла,

Жорстока і репризна.

– Чому ідеш? Ти хто мала?

– За тебе йду, Вітчизна.

30.11.2024.

VSEVOLOSHKA

* * *

і знову та літня жінка

не стара

просто у липні

вона напивалась і носила з собою

собаку й російську музику

під моїм вікном

я не спав і курив

без усякої романтики

бо вчора я сварився з обома кращими друзями

пакетом сміття бабусі у смітнику

татом мамою та зимовою напругою

без електрики

я кликав малознайому цнотливу до

Франківська

і вона текла і звісно сказала що

не приїде

я зробив також інші

дуже важливі справи

але про них не згадують

не згадую точніше я

у вірші

у віршах має бути всього мало

Тарас Ріль

* * *

Пробач мене за те, що не з тобою..

Стрічав схід сонця десь там «на нулі».

Порушуючи всі закони волі,

стираєш кожен спогад,

всі |згадки й натяки|

ти вириваєш до крові.

Пробач мене, що я не чув пісні

часом сумні, спотворені війною..

бездумно голосні.

Та вже ж твої — що сенс тепер втрачають.

В часу між боєм, де билось вчора серце,

за мертве і живе, щораз картають

і ворогів безбожих убивають.

Пробач за те, що в сні приходжу,

не обійнявши, без прикрас.

Прийми ж ти врешті решт!

Прийми цю прощу божу

та розійдемось [зараз] без образ...

Пробач мене за те, що я не встиг

спинити час для двох зірок,

не мав я місце сентиментам,

хоч не залізний.. фронт є фронт.

Пробач мене за те, що не побачив

в очах твій розпач, ґніт гарячий.

Чекаєш знаю. Сила-силенна наші є надії,

{Війна ковтає мене до кісток}

Даремно все це. Люба, марні мрії.

Пробач за те, що вже не відчуваю!

А згадки-натяки зостались глибоко в труні.

Почуй же ти! Не менше я страждаю,

бо я лише у твоїй голові.

Батярка

МІЙ СВІТ

Я створив світ, в якому і живу.

Живу з людьми без горя, без війни,

Там насадив дерева і траву,

Створив я там хороші тільки сни.

Я створив світ, де мало хвилювань

І де немає смутку та тривог,

Я зробив так, щоб сенс усіх бажань

Завжди би розумів Єдиний Бог.

Я створив світ, там де сонце світить,

Де мені завжди вільно та легко,

Де люди щасливі наче діти

Лише тому, що біда далеко.

Я створив світ, в якому і помру,

У якому все, що є, залишу.

З собою я єдине заберу:

Все те, що за життя не напишу.

Мирослав Манюк

21.01.2023.

* * *

ми оком пробігаємось по зорях

складаємо їх в гороскопи

поки вони не впадуть до порога

/в повній тиші/

і коли все небо згорнеться в клубок

/де що не потягнеш за нитку — кінцева/

не мавши наснаги витримати ганьбу

ми заб'ємось в кухонний куток

і ти бігатимеш

по розбитій склянці босою.

переливаємо з пустого в порожнє

хоча міцний трунок допоможе

всім по ложечці

тобі чайну

мені ополоник

згадати все.

***

"Дитинство, так бачив,

якось не вразило"

сказав я поки здавав бляшанки.

гроші на алкашку

кажіть що хочете

але ми "діти їбеней"

і від цього життя не втомлені.

по тротуару калюжі слину

думав там і згину.

*хльоп-хльоп*

тікаю якомога далі

поки не викликав

гидку хвилю

від якої ти неодмінно втечеш.

в магазині непотрібних речей

знайшов себе

вирішив обмити придбання

але джин з пляшки дає три ковтки.

в книжках/релігії спроба знайти

поки нас годують

отруйними

яблуками

ще з часів едему.

перетворюємо лоліту на ліліт

і повернемо час

адже жонглювати [яблуками] словами

в цій країні найкращий соціальний ліфт.

асоціальний лофт

тягнучи комусь руку

лишаєшся без ока

і з нього ллється тушшю

і спалює чорним полум'ям

/аматерасу/

***

я герой нового часу

можу тільки тікати

слідком за ниткою

намагаючись зашити сюжетні діри

та з кожним новим колом

затягуюсь все сильніше

/заплутуючись/заплутуючи

у ще більший

клубок

deathdreamer

* * *

вигин за вигином – і

біло-біло

ковтни насолоди

ковтни

це більше ніж тіло –

це юність

це більше ніж тіло –

це ти

хвиля за хвилею

наростаєш в мені

штормом

розбурханим вітром

вогнем у мені печеш

сила твоя

нестримна

без жодного краю й меж

розривається нитка

тане повільно лід

як же, як же

жагуче

хочеться і кортить

як же як же в мені

тане повільно жар

так само і я

розтечусь

венами на руках

різко тоді -

як скло

п'яно тоді

п'яно

ковток за ковтком

як квітка -

в'яну.

Алла Грозинська

ВОРОЖБА

Я дякую Світу, Богу, Собі,

Роду, Людям, Судьбі,

Всесвіту, всім і всьому за те,

Що я є в Світі цьому

Щедра, щаслива, щира, багата,

Чиста, красива, мудра, завзята,

Творча, розумна і креативна,

Успішна, кохана, ініціативна,

Любляча, вірна жінка і мати.

Друзів у мене багато-багато,

Спокійна, весела, впевнена в тому,

що все скоро буде у світі, у мому,

що написала і що напишу.

Я собі щастя наворожу...

Ще начаклую мир в Україні,

Щастя, достаток у кожній родині.

Хай буде світло завжди в будинках

Кожну годину і, навіть, хвилинку, -

Світло у душах і у серцях,-

Те, що назавжди витіснить страх.

Щоб кожен воїн вернувся додому.

Хай він залишить на фронті всю втому.

Рідні заклякли уже від чекання.

І щоб скінчилась війна ця... остання.

Алла Росоловська

* * *

Я не знаю, можливо, в мене на тебе немає прав,

Хоча ні, я певна, прав на тебе в мене немає зовсім,

Але скоро осінь і треба, щоб хтось мене у ту осінь вкрав,

Поїв теплим вином, обіймав, поправляв волосся,

Загортав у плед, вигулював разом пса,

Перераховував перед сном усі заповітні мрії,

Залишався зі мною і осінню сам на сам,

І вірив у щастя, так безумовно, так свято вірив,

От і все....

А права?

А права пусте...

Бо ніхто ні на кого, насправді, тих прав немає,

Та буває раптом повітря стає густе,

І ти відчуваєш життя,

І воно тебе

відчуває..

11.08.2024.

Ірина Спірідонова

Казка про заколисання Вулканової доньки

Вечір вичавлює сік із чорничних запасів,

Глечик сметани не встиг небокрай заплескати.

Спати лягайте, не бійтесь, нічник не погасне.

Сон вже готує видіння веселі, строкаті.

Хочете чути про чари чи справи звичайні?

Щастя та смуток знаходять усюди причали.

Їхні човни прибувають до серця зненацька.

Добре, як є з ким радіти чи бурям пручатись.

Гірка-нічник, що виблимує стокольорово,

Це чарівний подарунок з далекого сходу.

В ньому привільно казки караванами бродять,

Я розповім вам одну, що про сили природні.

Сонячний син, невсипущий, веселий Промінчик,

Бігав по схилах, не знаючи втоми, зажури.

Здалека гори, на диво блискучі, помітив.

Доли, що поруч, вкривали узори ажурні.

Дух авантюрний окутує пильність туманом.

Так, що баюрами мчишся у справах незнаних.

І хоч пригоди прикрасити можуть синцями.

Та бездіяльність, буває, кривавіше ранить.

Коло ставку осоки колихала Вітриця,

Вербам заплутати коси могла непомітно.

В час, коли ладно під зорями плесо іскриться,

Промінь у мандрах до сяючих гір її стрітив.

— Чи ти не знаєш секрет полум'яного краю?

Вогнерозмаєм бескеди палають постійно!

— Певно, Вулканова донька не спить, а все грає.

Матір-гора відпочити давненько хотіла.

Рушили разом на поміч Вітриця і Промінь.

Град негараздів одну парасольку простромить.

А як подвійна броня, то і вціліти змога.

Правило це і для стін, як під обстрілом вдома.

Швидко дійшли до скляної гори подорожні.

Кулі з колиски злітають, виблискує скеля.

— Донька у темені зовсім заснути не може!

Тільки упевнено робить жаринки пекельні.

Заколисати малятко взялася Вітриця,

Листя у вальс увела, мелодійно кружляла.

Промінь у ритмі своєму по небу носився —

Мов майоріла з волошок та маків поляна.

Очі заплющила донька під іскри кармінні.

Як підросте, то й сама морок світлом замінить.

Палахкотіти для всіх — не нагальна потреба.

Бачити сяйво в собі — надважливе уміння.

Оксана Приходченко

Боги зійшли із розуму, напевно.

Бо як інакше голуби вуркочуть,

Коли тріщать по швах міста під небом

І облітають пелюстки молочні?

Чому в тій нескінченній лотереї

Ти дістаєш зеро, я — зайві роки?

Це вже за щастя тижні вересневі

Зустріти ще живим і не жорстоким.

Годин чи молитов не рахувати —

Лічити замість них убивчі зорі

Відтінку ртуті, з написами “фатум”.

«Принаймні, — кажеш, — ясно, хто твій ворог».

Мені ж заледве вдасться осягнути,

Як обірвати всі зв'язки з війною,

Щоб обростати мотлохом абсурдним

Чи бігти світ за очі знову й знову.

Боги зійшли із розуму, я певна.

Чи то Земля зійшла давно з орбіти?

Бо після низки сонячних затемнень

Ми геть забули, як комусь світити.

ЗаВІРшована

* * *

Поцілуй. Припади вустами

Залікуй. Лікуй цілунками рани

Воскреси. Подаруй життя словами

Не мовчи. Говори віршами

Так,збреши. Скажи,що кохаєш

Обмани. Чому? Чому ти тікаєш?

Не тікай. Не біжи, спотикнешся

Ну,впади. Ти знову кров'ю пл'юєшся

Прокляни. Твої прокльони цілющі

Плач. Ці сльози неминущі

Заспокойся. Схили голову упокорено

Мовчи. Твою в'язницю тобою й створено.

Помри. Помри,щоб знову народитися

Живи. Не треба так завзято божитися

Але не цілуй. Не припадай вустами.

Терпи. Все одно лишаться рани

Убий. Не давай задарма

Мовчи. Знай що таке карма

Не бреши. Хай ціна буває захмарна

Твердо стій. Правда не марна

Благослови. І тебе благословлять

Смійся. І тяготи тебе не зловлять

Упокоряй. Духом своїм і чеснотою

Покажи. Утопії закривавлені тьмою

Біжи. Ноги можна і в танці до крові збивати

І засни. Щоб уже більше не встати.

Сапфо

* * *

На світ опускається ніч, найтриваліша серед тривалих, і, як вже дуже звично буває, огортає пітьмою усе, і до світанку лишається вічність.

На руїнах колишніх міст завиває холодний вітер.

Йому вторять собаки в посадках, круки на териконах, найдовша ніч забирає усе, у неї свої закони. Найдовша ніч не розрізняє, військовий ти чи цивільний, а лиш відбирає усе, в що ти колись повірив.

...І після найдовшої ночі народжується Дитя. Його мати виводять з руїн - і загортають у стяг. Проводять на КПП, наливають гарячий чай, говорять:

Ось, Маріє, такий неспокійний час,

ось, Маріє, автобус на захід прибуває в такій годині,

ось, Маріє, тобі тепла куртка і ковдра на флісі дитині,

Ось, Маріє, твій рятівний автобус

...А Дитя посміхається всім натомість

А Дитя не лякається фронту у далині

І солдат на КПП, що не вірив ні в що в ці нестерпно короткі дні,

Починає на щось сподіватись, хай й несміливо: що буде весна, що сніг нарешті розтане.

Бо після найдовшої ночі колись та й приходить світанок.

Максим Л.

* * *

Вона не їде...Їй за сімдесят...

Вона ось тут ступила перші кроки.

Сама зростала й няньчила малят,

Тоді онуків...Дякувати Богу.

Життя усе пройшло на цій землі,

Тут кожен тин їй рідний, кожна стежка.

Так, як ніде, співають солов'ї...

Так, як ніде, над річкою мережка.

Її тумани...Тут її сади,

Лани, гаї, озера і діброви...

З самого серця вглиб землі росли,

Її надії...Жити завжди вдома!

Вона не їде...Хоч за сімдесят,

Онуки кличуть, ген, десь за кордони,

І діти кажуть: "Мамо, давно час!

Війна стирає геть людські закони".

А вона тут... Бо це її земля:

Розбита градом і вогнем зчорніла,

Он на даху сусідньому малят

Глядить лелека...В тому то й надія.

Вона не їде...Так, за сімдесят...

Крізь вибиті шибки все споглядає:

"Усе мине...І насаджаю мальв...

Бо тут мій дім...ріднішого не має!"

13.11.2024.

Катерина Мартусь

Тоді ,коли закінчиться війна…

Минуло літо ,знаєш вже минуло,

Разом із ним, і сивим журавлем,

Далеко в небі осінь я відчула,

А вона вже заплакала дощем.

Минули дні в тривогах та у втомі,

Душевній втомі … тій що ,як тягар,

І якось так не весело у домі,

І все не так… ти знаєш все не так.

А дні якось заплуталось у числах,

І швидко все зникає - а куди ?

Життя таке коротке й таке стисле,

А на порозі вже зимові холоди.

І знов минає ще один прожитий,

Та пережитий у тривогах рік,

Ми лиш тепер навчились дорожити,

Своїм життям … ти знаєш третій рік.

І все біжить , і все у сірих фарбах,

І тепле літо й в зелені весна,

Коли ж воно усе в душі розквітне ?

-Тоді ,коли закінчиться війна…

Олена Юрчук Дишлюк

НЕЗЛАМНЕ РІЗДВО

Святково одягнула світ зима,

Ми опинилися, мов в казці,

Котра багата й щедра на дива,

Підвладна лише Божій Ласці…

Різдво Христове світ святкує,

Сім’ю господар кличе до стола,

Вся Україна нині дзвінко колядує –

Разом уже від міста й до села…

Молитву нашу хай Господь почує.

Щоб врешті завершилася війна,

Мир в Україні хай повік панує –

Бо це надія й мрія наша головна.

Різдвяні хай лунають дзвони,

Не вовкулак-сирен отих виття,

Святкують хай геть всі райони,

Боже стрічаєм нині бо Дитя.

Ще Сонце світлом грає та дивує,

Морозу й снігу на дворі нема…

Спасіння, вірим, Бог нам подарує,

Якщо безсила проти нас навіть Зима!

Спільний вірш 25.12.2024. – 26.12.2024.

Автори: Мирослав Манюк, Тетяна Шпак, Дмитро Плаксюк, Іванна Осос, Віктор Шевчукевич, Наталля Манко

Художнє доповнення від Іванни Осос.

* * *

Твої кучері кольору стиглих ягід ожини,

В них вітер шепочеться ніжно словами любові.

О, найкраща з усіх в цілім світі дружин, дружино,

Малину збираю із вуст твоїх знову і знову.

Твої очі - промовисті квіти (розмова з небом...)：

Пелюстки повік, мов розчісують промені сонця.

Знай, що дихаю тільки тобою й живу для тебе.

Завжди подумки поряд і в кожнім ударі серця.

Берегтиму й плекатиму кожну з твоїх пелюсток.

Роси-щастя, щоб тільки бриніли на них, мов зорі.

Я зроблю з тих краплин і цілунків тобі намисто.

О, моя ти ожинно-малинова квітко долі!..

Роман БОЙЧУК (Debrian)

* * *

Напівнога-напівхвіст

дівчини риби

Ширяє старий туман

голосом часу

Якби я знала сама,

що хотіла

Пустелі темних зірок,

промінь світла

Повітря свіже, як ніч

скону літа

Розкішна темрява все

огортає

Що таке щастя, скажи,

якщо знаєш

Здається, я зрозуміла

подих вітру

Юлія Яблонська

21.09.2024

Ось і завершується наша мандрівка сторінками збірки «Поети Інтернету 2025».

Ця збірка — не просто набір текстів, це дзеркало нашого часу, нашої епохи, наших мрій і болів. У кожному слові відчувається щирість, а в кожному рядку — подих сучасного поета, який сміливо ділиться своїм внутрішнім світом із читачем.

Інтернет з'єднав нас у єдине коло, де відстані стираються, а творчість стає містком між серцями. Завдяки цьому ми разом змогли створити щось більше, ніж просто збірку — ми створили спільноту, яка надихає, підтримує та об'єднує.

Хай ця збірка стане натхненням для нових поетичних пошуків, сміливих експериментів і глибоких одкровень. Адже поезія — це не лише мистецтво слова, це голос душі, що прагне бути почутим.

Дякуємо кожному автору, кожному читачу, кожному, хто долучився до цього творчого дива. Попереду — нові горизонти, нові вірші та нові сторінки.

До нових зустрічей у світі поезії! ✍️✨