Фейочка

Рівно о пʼятій вечора Сергій вийшов зі своєї маленької майстерні з ремонту телефонів і зачинив двері. Замок на дверях, як завжди, потягнувся своїми волохатими, мов у віслюка, губами до його руки, коли Сергій витягав ключ.

- Заспокойся!

Сергій злегка ляпнув долонею по тим губам і сховав ключ до кишені. Замок ображено фиркнув і підібгав губи поближче до замкової щілини. Він робив то щоразу двічі на день - о восьмій ранку, коли Сергій відчиняв майстерню і о пʼятій вечора, коли зачиняв. Невідомо, чи то ритуал у замка був такий, чи хотів він спілкування, а можливо і просто мав характер - лайно.

Дорогою, повз майстерню, повільно прокотився Мерседес S класу, неквапливо обмацуючи асфальт попереду себе хоботом. Він тихо гарчав, не звертаючи на пішоходів жодної уваги. Що за модель Сергій точно визначити не міг, адже за останні кілька років ті моделі розвивалися як самі того хотіли, створивши цілий зоопарк назв.

Сергій зітхнув і понюхав ще тепле жовтневе повітря. Пахло смаколиками з сусідньої пекарні і магією. Її тепер, після кінця звичного людству світу, було хоч греблю гати.

- Дивись куди преш! - заскиглив коричневий каштан під ногою Сергія тонким голосом.

- Ой, вибачте, не помітив! Перепрошую!

Треба бути ввічливим. Дуже ввічливим. Або прилетить так, що будеш довго зуби з асфальту збирати. Сергій знову зітхнув і підійшов до свого велосипеда. На рамі виросли якісь яскраві гриби, що довгими язиками ловили павутиння у повітрі. Теж розумні? Чи квазі розумні? Краще б аби звичайні. Тоді їх можна просто зірвати з рами і поїхати додому. До свого, але вже і не зовсім свого дому.

- Панове, мій транспортний засіб… - звернувся Сергій до грибів.

Ті мовчки далі ловили синіми язиками павутину. Виходить, або вони несповна розуму, або узагалі без. Сергій зірвав гриби з рами, витягнув поліетиленового пакета з сумки і поклав їх туди. Буде що на вечерю до картоплі засмажити.

Дзвінок на велосипеді тихо дзенькнув, вітаючи хазяїна, коли Сергій сів на велосипед і крутнув педалі. Тільки-но він рушив, як поруч пролетіла фея, ледь не зачепивши його обличчя своїм крилом.

- Вибачте! - фея зависла у повітрі і склала свої маленькі долоні у жесті вай.

- Та нічого, буває, то пусте! - крикнув Сергій їй у відповідь і поїхав далі.

Ну от є ж гарні, ввічливі феї… А до нього причепилася така що… Краще і не згадувати. Він продовжував крутити педалі, а спогади самі спливали у голові.

Вчені усього світу назвали то апокаліпсис. ООН, та уряди країн, до того як щезнути, називали то позитивними змінами світового устрою. Особисто Сергій називав то навалою паразитів.

Пʼять років тому наш світ почав злиття з іншим, паралельним світом. Ніхто не знав чому, і як вони, ці світи, узагалі зустрілися, але факт того можна було помітити куди оком не глянь. І наскільки у нашому світі були розвинені технології, так у іншому - магія. Навіть дужче, адже феї - володарі того світу, легко підкорили людство. І абсолютно безкровно.

Ні, спочатку люди спробували опиратись, трішки дригатись, так би мовити… Та куди там… Коли твій будинок зливається з будинком фей, твій транспорт, набравши у себе мани, стає розумним і йде, куди собі забажає, коли зброя перетворюється на дерева - сильно не поопираєшся. І люди здались. Почали жити разом з феями і прийняли нові закони світу. Що вони тепер не єдина тут розумна раса.

Загалом Сергій визнавав, що злиття світів позитивно вплинуло на землю - за кілька днів зникли диктатури і тоталітарні режими, за кілька місяців - розмилися навіть кордони держав, злочинність зійшла нанівець, не кажучи вже про війни. Навіть невиліковних хвороб не лишилося після того, як люди теж оволоділи магією.

Люди називали Сергія диваком через те, що він був невдоволений такими змінами. Просто вони не знали причину. Причина і справді була. Одна. На імʼя Фейочка. І та причина сиділа у нього вдома. Вірніше, у себе вдома. А, якщо бути зовсім точним - у їхньому, тепер спільному, будинку. Все через те, що через кілька діб від початку злиття світів, Сергій, повернувшись з роботи додому, не упізнав свій будинок. Він став, скажімо так, химерний. А всередині на нього вже чекала вона - Фейочка.

Фейочка, загалом, була цілком ординарною феєю, але з невеликим прибабахом у своїй голові. Вона боялася виходити надвір, тому майже увесь час проводила вдома. І злиття двох світів виявилося для неї справжнім подарунком. Справа у тому, що раса фей мала дуже слабо розвинену культуру. Книги, музика, кіно, компʼютерні ігри - із цим всим вони познайомились лише завдяки катаклізму. І вражені, феї заохочували людей створювати якомога більше такого контенту. Для себе. Якщо зовсім коротко - вони паразитували на людях. Так вважав Сергій.

Крутячи педалі, він відраховував повороти з головної дороги, аби не проґавити свій. Не те, щоб важко було потім розвернутися, просто після катаклізму, йдучи незнайомою дорогою, можна було вийти зовсім не там, де очікуєш. Сергій сам недавно, збираючи гриби у лісосмузі, вийшов у поля, де вздовж дороги стояли банери з написами чеською мовою. Тож довелося повертатися слід у слід, аби потрапити додому.

А минулого тижня якийсь нещасний бедуїн, увесь в сльозах, на верблюді проїздив повз його майстерню, шукаючи дорогу назад до Північної Африки. Хоча були й плюси, адже тепер з Решетилівки можна було короткою стежкою пройти до Центрального Парку у Нью-Йорку. Тож кому горе, кому щастя - кожен вирішував сам. Довелося тій Решетилівці усі написи англійською дублювати… Бігуни та дами з собачками із Центрального Парку також, бувало, блукали і забігали до райцентру.

Сергій пригальмував і зʼїхав на вузеньку вулицю до свого будинку. Свого часу він витратив десять років і купу сил, щоб самотужки його збудувати. Майже щовечора після роботи, і кожні вихідні - усе то робив своїми власними руками. Але насолоджуватись вийшло недовго, адже за пів року після новосілля стався катаклізм. Дівчина Сергія, Оксана, не витримала проживання утрьох з феєю і покинула його, саркастично побажавши щастя їм удвох. Тож тепер він вже майже пʼять років проживав сам. З феєю. Чи то фея з ним. Якось так.

Хвіртка, помітивши наближення Сергія, почала привітливо хряпати об одвірок, і навстіж відчинила себе, аби він заїхав у двір. Бетонний фундамент паркану знову поплив до сусідів. Сергій копирснув його носаком кросівка.

- Ти куди?! Межа є межа, ти маєш на ній стояти!

Фундамент чавкнув, махнув іржавими ребрами сталевої арматури і поповз на місце, збираючи на своєму шляху уламки і притуляючи їх на своє місце. Сергій лише похитав головою, пригадавши, скільки сил він витратив на те, щоб добре вимішати ті кубометри бетону. А зараз ця падлюка повзає де хоче, змінюючи своїми діями розміри його присадибної ділянки.

Щодо ділянки… По ній, поміж дерев, стрибав високий чорний собака, вибилискуючи бензобаком з нержавіючої сталі. Аби не привертати його увагу, Сергій швидко забрав поліетиленовий пакет з грибами з багажника велосипеда і побіг до дверей свого будинку.

Будинок же… Важко сказати, на що він став схожим. Ще років пʼять тому це була одноповерхова будівля з газобетону під бляшкою, та зараз… Наче на нього натягнули величезного чорного пенька, вкритого мохом. Хоча, деінде, особливо на кутах та навколо вікон, ще можна було побачити фрагменти фасаду, пофарбованого у фісташковий колір.

- Я вдома! - гукнув Сергій відчинивши двері.

З вітальні було чути звуки компʼютерної гри, що була запущена на планшеті. Ігри були саме тим, на що щільно присіла Фейочка. Сергій навіть був невпевнений, чи спить вона взагалі, адже уся вітальня заповнена порожніми пляшечками з-під зілля витривалості. Він, загалом, був не проти - можливо вона вбʼє себе тим алхімічним лайном, тож питання з будинком вирішиться само собою…

Сергій зазирнув до вітальні, перед тим, як йти на кухню. Фейочка лежала на спині поперек дивану, що було не важко з її зростом, а планшет вільно висів у повітрі над нею. Одною рукою вона щось тицяла на екрані, у іншій тримала білу шиншилу і задумливо гризла їй пухнастого хвоста. І той її дивний одяг… Слід сказати, що феї не шили собі одяг із тканини - вони його вирощували на собі. Брали, наприклад, стебло якоїсь травички, притуляли до своєї шкіри, і те починало розростатися, формуючи одяг самих різноманітних фасонів. Фейочка ж вподобала тонкі червоні корінці з верби, що росла поруч з озером за будинком, і творила собі одяг з них. Завжди червоний і завжди напівпрозорий.

Сергія пересмикнуло, і не дочекавшись відповіді від Фейочки він пішов на кухню. Це місце він любив. Тут завжди було тихо і затишно, окрім тих хвилин, коли на запах вечері прилітала Фейочка. Він, спочатку, поклав кулька з грибами на стіл, але потім передумав і пішов із ним до вітальні.

- Фейочка, ці гриби їстівні? - Сергій витягнув одного гриба і підніс до її очей.

Ризикував він з цим питанням, адже та могла навмисно сказати «так», і вирішити своє питання з житлом раз і назавжди. Але феї не брехали. Ніколи.

- Не Фейочка, - сказала вона, ставлячи гру на паузу, - а Фейоларінгшаманагат! Так, їстівні. А вечеря вже скоро? Я голодна!

По обскубаному хвосту шиншили то й так було помітно. Сергій похитав головою і мовчки повернувся на кухню. Смачну їжу феї любили теж. Дуже любили, майже так само, як компʼютерні ігри і кіно. А що до її імені, то вона кожен вечір йому його нагадувала, але він вперто називав її скорочено - Фейочка.

- Я там подарунок тобі приготувала! Мотоцикл! Як тобі, сподобався?

- Мотоцикл? - ошелешений Сергій зупинився.

- Так, великий, чорний, бігає надворі та гавкає, хіба не побачив? Він ще малий, та до ранку завтрашнього дня виросте якраз для тебе.

- Фейочка, то не мотоцикл, то собака з бензобаком! Я на ту чортівню не сяду ні за які гроші!

Сергій не бачив, як ображена його словами фея підібгала губи і зі злістю клацнула пальцями, від чого нещасного чорного пса перетворило на пил і гавкіт надворі стих. Фейочка узагалі ці пʼять років намагалася потоваришувати з Сергієм. Довгий, навіть дуже довгий за людськими мірками час, вона жила одна у своєму будинку. До злиття світів. І саме ці пʼять років стали для неї казкою. Сергій відмінно її годував, так що не треба було полювати на різноманітних метеликів, Сергій навчив її користуватися інтернетом… Навіть створив їй акаунти у Google та App Store. Він став їй найріднішою людиною у цих двох світах.

Та, незважаючи на її спроби, він усе одно ставився до неї або байдуже, або вороже. Фейочка розуміла, що саме вона була тою причиною, через яку Оксана покинула Сергія, і, навіть, відчувала за то вину… Але відпустити його від себе на за що б не погодилась. Повернення до життя наодинці стало її нічним жахом. Тож вона знизнула плечима і повернулася до своєї гри.

Сергій витягнув сітку з картоплею, узяв ножа, але варто було йому взяти до рук картоплину, як та заверещала:

- Відпусти мене хлопче! Багатим будеш!

На Сергія з картоплини дивилися маленькі чорні очі.

- Фейочка! У нас їжа знову розмовляє, тож вечері сьогодні не буде!

- Ріж її! - пролунав крик з вітальні і одразу шурхіт крил поруч з ним, - Вона квазі розумна, і я зараз усе тут виправлю! Ти не турбуйся, ти просто готуй, я зараз усе владнаю!

Раптом на кухні відчинилися усі, які можливо, дверцята. Безліч різноманітних речей та продуктів, навіть з холодильника, почали вилітати та гомоніти, розказуючи кожен свою нісенітницю.

- Циц! - гучно крикнула Фейочка і ляснула у долоні.

Усе завмерло, а потім повернулось на свої місця.

- Точно знову не оживуть? - запитав він, скоса дивлячись на неї.

- Образити хочеш? - Фейочка, вимахуючи крилами, зависла у повітрі навпроти Сергія. - Ти ж і сам міг з цим впоратись, я знаю за твою здібність!

Вона блефує? Сергій примжурив очі.

- Знаєш?! - було вже невідомо, питання то, чи погроза.

Сергій дійсно мав здібність. І дуже небезпечну, як для фей, так і для людей тепер. Він відміняв магію. Зовсім. І якщо про це дізнаються… Це могло викликати непередбачувану реакцію одразу від обох рас.

- Та хіба сліпий то не побачить! - крикнула Фейочка.

- І давно?

- З самого початку…

- Як?

- Наш дім. Він майже не змінився всередині, хоча я ніяк то не обмежувала.

Сергій кивнув, погоджуючись. Він бачив будинки інших людей, яким не пощастило злитися частково або повністю з будинками фей. Там вже мало що нагадувало людську архітектуру. Одне добре, що такі випадки злиття були досить рідким явищем.

- Я нікому то не скажу! - поспіхом вигукнула фея, - Просто забудь, що я то говорила!

Сергій кивнув і підкинувши картоплину упіймав її лезом ножа.

- Гаразд. - байдуже сказав він. - Вечеря за годину.

Готуючи, він усе міркував, чи вірно буде довіритись феї. З одного боку, ця раса фізично не може брехати, а з іншого… Такий секрет ставив під загрозу його життя. Але змусити її замовкнути назавжди? Про це точно дізнаються, і місця йому на цьому світі більше не буде. Він важко зітхнув. Та й моральний кодекс не дозволить йому вбити істоту, що не зробила нічого поганого.

Повернувшись до вітальні, фея краяла себе за свій довгий язик. То ж треба було таке ляпнути! Люди, вони ж істоти непередбачувані… І якщо дізнатися їх сокровенне… Фейочка згадала ті страшні історії, котрі бачила у трилерах та фільмах жахів. Люди хитрі і жорстокі, а Сергій, зі своєю здібністю, ще й до біса сильний! Чи не захоче він її… На очах Фейочки зʼявилися сльози відчаю. Але одразу зникли, коли її ніс вловив смачний запах смаженої з грибами картоплі.

Сергій вимкнув електричну плиту і востаннє перемішав картоплю на пательні. І ледь встиг вхопити фею, що вже сунула туди свого носа.

- Гаряче, дурепа! - гаркнув він на неї. - Сядь на стілець, зараз усе буде!

Це завжди було так. Коли Сергій не встигав її перехопити, фея отримувала опіки і потім пила зілля зцілення.

- Ну що, мир?

Запитав він її, коли вони вже сиділи удвох за обіднім столом. Сергій бачив, наскільки їй важко було втриматись від їжі і спершу відповісти на його запитання.

- Мир! Звичайно ж мир!

Далі на кухні лунав лише цокіт виделок по тарілкам.