Полюби ближнього свого

Після вечірнього богослужіння я подався бульваром Тараса Шевченка до Бессарабського ринку. Іду безтурботно вулицею й наспівую про себе ОЕ “Майже весна”. Слова переливаються в мені з подувом теплого вітру, співом перших пернатих прибульців, голоси яких глушать маршрутки й тролейбуси, що мчать на високій швидкості по майже вільній недільній дорозі. У повітрі витає дух млості, солодкий запах свободи та гіркий присмак розчарувань. У Києві майже весна, все десь так, як співав колись на початку 2000-х Святослав Вакарчук.

Дерева розбруньковуються, земля скидає зимову ковдру, з-під неї визирає зелень, опромінена ласкавим сонцем і наповнена киснем. Земля дихає разом зі мною, у такт пісні, ритми якої, пригадую, у юності, старанно вистукував на своїх барабанах-подушках на кухні вдома. Ховаючись від світу й батьків, вдягав навушники, ставив касету у плеєр (альбом “Суперсиметрія”), розставляв свою бутафорську ударну установку, брав барабанні палички й гатив ними по вишиваних подушках вночі, що аж пух летів. Вакарчук тоді говорив зі мною, співав для мене свою “Майже весну”…

– Чоловіче! – гукнув чоловічий голос від Жовтого корпусу філологічного факультету Шевченкового університету. Вирішив не озиратися: подумав, що це один із київських прохачів, які збиваються в табунці біля тролейбусних зупинок та в метро. Навіть бачив сюжет одного телеканалу, де йшлося про те, що це дуже вигідний бізнес. Старі бабці й діди, псевдокаліки та псевдобезногі й безрукі, ті, хто просить грошей на операцію для сина, доньки, мами чи тата, – це все підставні особи, які на довірливих киянах і гостях міста добряче заробляють. Словом, мафія прохачів, яка, як розповідала журналістка, тільки в столиці має солідний обіг. Тож крокував далі. Але він не здавався.

– Громадянине! Зачекайте! – наростав цей молодий голос за плечима.

Довелося зупинитися, якраз навпроти пам’ятника історику Михайлові Грушевському. Я повернувся до чоловіка. Різкий запах спирту перервав мої міркування.

Одягнений у простеньку чорну курточку, брудні армійські штани та берці. Нестарий, невисокий, блакитно-світлі очі випирають з орбіт, кругле обличчя, з-під шапки вибивається сиве волосся. Якби відростив вуса, то був би вилитий Кіт Матроскін.

– Простіть, що до Вас звертаюся. Послухайте мене. Я одесит. Лічився в Києві й 18 больниці. Ранений у живіт. Можу показати, як не вірите мені, – задиханою скоромовкою проговорив чоловік, почавши розстібати свою куртку.

– Я вам вірю! Не потрібно нічого показувати. Холодно ж на вулиці! – зупинив його. Він заправив светр у штани, шаркнув блискавкою куртки. Затих і пильно дивився мені в очі.

Дещо ошелешений таким поворотом подій, я був неготовий до споглядання оголеного живота в людному місці. Він виявився нетиповим жебраком: без хитрого й лукавого погляду, цинічної маски професіонала, який щодня своїми побрехеньками розводить людей.

– І хто вас поранив? Коли і чому? – починаю вживатися у звичну роль журналіста.

– В АТО. Доброволець. Вільний батальйон ОУН. Чули про нього? Можливо, знаєте бійців із позивними: Блейк, Сталкер, Логан, Cупермен, Спайдермен, Робін Гуд, Бетмен?

– Ні. Не знаю. Чув тільки про Миколу Коханівського, а також кілька разів бачив добровольця та письменника Бориса Гуменюка, – відповів я з того, що знав і що чув.

– З Майдана, – продовжив свою розповідь хлопець. – Пішов проти Янека. Його ригівської банди. Дружина кинула під час Майдану. Не хотіла трепіть мене без коп’я грошей. Не хтіла у цю політику лізти. Всі гроші пішли на Майдан, АТО. Втратив роботу. Пішла від мене з дитиною. Жиє в Києві, – почав викладати свою житейську історію худюсінький хлоп, схожий на звичайнісінького жебрака.

Доброволець з “ОУН” тикнув мені папірець. На ньому дрібнюсінькими цифрами записані номер банківської карти та мобільний номер його колишньої дружини. Хлоп запропонував мені подзвонити, щоб вона підтвердила його історію. Але коли я дістав мобільний із сумки, почав набирати номер, він зупинив мене.

– Можеш натрапити на її любовника. Найшла собі іншого мужчину. Виховують мою дочку і його сина разом. Її новий мужчинка може бути недовольним дзвінкам невідомих осіб, – пробурмотів і відвернувся.

Видно, що ця історія з іншим чоловіком та його дитиною напружувала. Після цих слів він то дивився вниз, то озирався навсібіч, то ловив мій погляд.

Я покрутив папірець у руках і передумав телефонувати. На вулиці враз похолодало, вітер посилився, хмари на небі затягувалися, вечоріло. На мене суворим поглядом дивився історик Михайло Грушевський, люди проходили повз, а я все ще не розумів: розводять мене чи просять про допомогу? Справжній цей екземпляр чи ні? Справді був на фронті й воював разом з “ОУН” проти Путіна та його орків чи просто вигадує, пускає дим в очі, щоб “настріляти” грошенят на цигарки й випивку? Мій розум застерігав, що це шахрай, а серце вимагало допомогти людині в скруті. Нарешті я спитав прямо.

– Що від мене потрібно?

– Гроші на квиток до Одеси. Є вечірній поїзд. Білет коштує 152 гривні, – сказав і почав пильніше придивлятися. Його погляд буквально сканував усі реакції мого тіла й мозку.

Таки це прохач. На столичного з телесюжету не схожий. І на афериста теж. Може, якийсь заблукалий. Спочатку я віднікувався, говорив, що в гаманці немає такої суми. Потім сказав, що й гаманця немає, бо кіт виліз на стіл, обнюхав його та надзюрив. Він таке вже робив із моїм взуттям, це помста за те, що я даю йому “Кітікат”, а не улюблений “Віскас”. Тому я заніс гаманець у хімчистку. Зрештою, чесно зізнався, що вже другий місяць без зарплати. Ні за що купити хліба, доводиться розмочувати сухарі і їсти. Нема за що придбати питну воду, вермішель, 2 кг картоплі на сніданок, обід і вечерю, нові джинси й куртку, полікувати зуби. Сірників не можу собі дозволити купити! А ще згадав про зажерливих товстосумів олігархів, що попіднімали тарифи на гарячу воду та опалення, на світло та газ…

Сто причин я назвав, але жодній він не повірив. Прохач уперто, навіть із якимось докором дивився на мене, його внутрішній сканер чітко відсіював мої побрехеньки. Йому хотілося посміхнутися, поржати з такого актора, як я, але добровольцю потрібно було доїхати додому, лягти, відпочити, поїсти.

Моя вистава сьогодні не вдалася. І глядач мені не заплатить за гру, а я винен йому за безкоштовне шоу. Він має встигнути на поїзд. Подумки я прощався зі своїми кревно заробленими грішми. Прощавайте, мої страйки в боулінг-клубі, які хотів зробити, прощайте, мої столичні театральні примадонни, сьогодні після спектаклю не принесу до ваших ніг руж чи тюльпанів. Моя рука вже подумки намацувала гаманець у сумці, відкривала його, лічила ті 152 гривні. Чорт, маю дві купюри по сто!

– А чому комбат або волонтери не можуть допомогти? – знайшов вихід, щоб не прощатися з вмістом гаманця.

– Він мовчить. Не бере трубки. Їздив до волонтерів на вокзал. Мене там погодували. Гроші не дають. Якщо мені не віриш, я майже знайшов роботу, – простягнув мені карточку засмальцьованою рукою.

На картці було написано: “Приватна будівельна компанія шукає водіїв, виконробів, каменярів, мулярів, столярів, штукатурів. Гідна оплата праці. Можна без досвіду роботи. Робота знайдеться для кожного. Навчимо працювати на місці. Чекаємо ваших телефонних дзвінків на такі номери: 050-555-77-00 та 096-333-66-88. Телефонна лінія працює цілодобово. Звертатися до Андрія Степановича”.

– Зароблю грошей і віддам тобі ті гривні. Перешлю на банківську картку, – почав він мене переконувати, начебто заробіток уже був у його кишені. Тепер його черга вигадувати й брехати, щоб отримати мої грошики. Я відмовився давати номер картки, мовляв, звідки я знаю, що там із нею будете робити.

– У мене є професія. Як буду вдома, швидко влаштюуся на роботу. З першої зарплати перешлю тобі гроші на картку, – запевнював мене доброволець-прохач.

Молодикові вже набридло стояти, переминається з ноги на ногу. А я все роздумував, чи звичайний жебрак не видає себе за добровольця?

Забрів до Києва зі своєї Одеси й не може повернутися назад. Мій сумнів переважав бажання допомогти. Я відчував себе поганим християнином, схильним до розваг та пристрастей, а не до милосердя. Та внутрішній голос наказував стояти й слухати цього бійця, молодого, та вже сивіючого, з поламаною долею – в ім’я свободи. Його історія дедалі більше розчулювала.

Молодик розстібнув куртку й дав мені сторінку паспорта. Я зазирнув у цю ксерокопію, де зазначалося, що він справді з Одеси. А ще фотографія, дата й місце народження. Оунівець попросив, щоб я сфоткав його та цю копію на мобільний, якщо йому не вірю, якщо вважаю бомжем. Я відмовився, бо моя стара “Нокія” вельми погано робила знімки, ще й у такому присмерку. Мене це все починало втомлювати, холод дістався під куртку. Я повернув йому папірець з номером дружини, карточку із запрошенням на роботу, копію паспорта. Вже наважувався рушати далі, у бік Будинку вчителя, Національної опери, назустріч своїм вечірнім пригодам, але молодик зупинив мене останнім аргументом.

– Давай підемо в комп’ютерний клуб. Зайду на свою сторінку в соціальній мережі. Покажу фотки. Тоді й повіриш мені, – остання спроба переконати мене в правдивості його слів удалася.

І ми пішли вниз до Бессарабки. Лівою рукою він тримався за живіт, поглядом тримав мене, щоб не втік. Вояка хотів завести мене в під’їзд і показати свій посічений осколками живіт, та я вже вірив без підтверджень…

Дійшли до заплутаного лабіринту Метрограду, охоронець із рацією підказав найкоротший шлях до Інтернет-клубу.

У невеличкій залі на 30–40 комп’ютерів сиділи здебільшого підлітки, які грали командою в модні комп’ютерні ігри. Матюкалися, кричали, мов навіжені, штовхали одне одного, викрикуючи імена своїх героїв, з якими вбивають віртуальних противників. В адміністратора я замовив десять хвилин трафіку, ми сіли за комп’ютер біля виходу. Мій жебрак-вояка довго не міг увести пароль із чека, його чорні руки трусилися, шукаючи потрібні клавіші, змінюючи одну мову на іншу. Нарешті він зайшов на сторінку соціальної мережі.

“Ім’я: Аркадій. Прізвище: Лойко. Дата народження: 8 квітня 1987. Статус: маю доньку. Розійшовся з дружиною. Освіта середня. Місто – Одеса”. Він клікнув розділ “Фото”. Почав клацати одне за одним. На одному він з автоматом та в амуніції стоїть із військовими біля танка, на другому – з прапором України біля стели на Майдані, на третьому – військовий квиток, на четвертому – він із донькою в парку, на п’ятому – у військовій формі з рушницею. Проклацавши ще купу фото, пересвідчився, що хлопець мене не обманював. Все було так, як він і говорив. Моє серце перемогло.

Я дістав із кишені гаманець, відрахував йому 160 гривень. Він попросив паперову Лесю Українку, але я дав гроші з решти: три купюри з істориком Грушевським та одну – з гетьманом Мазепою. Рівно 160! Ми вийшли з комп’ютерного клубу, він спитав, де метро, я показав. Він потис мені руку й подивився в очі. Подякував, повернувся й пішов до метро “Хрещатик”. А я майже без грошей поїхав додому. У голові крутилася фраза Патріарха Філарета з його вечірньої проповіді: “Полюбіть ближнього свого! Любіть ближнього свого”.