Сталеві стрінги, свавільне серце

Епіграф:

Сталеві стрінги, свавільне серце…

Сконать не хочу, тим більш на герці.

Бо після смерті поглине морок:

Самі лиш пизди — щодня по сорок…

Ще один епіграф, бо епіграфів багато не буває. Байдуже, що до тексту не 100% ліпиться, так навіть краще!

Дикий, гордий, нікому не покорний,

«Ладен навіть самій Долі змалювать по морді!»

Співа люди славень. Та чого ж мінорний?

Гордий лицар налигався та втопивсь у фйорді.

Ну і ще один контрольний епіграф у голову, бо раптом хто ще не зрозумів, що твір має багато сенсів, а автор — особистість непересічна й одуховлена. І побійтеся бога питати, до чого тут цей вірш! Думайте головою!!!! Не оголюйте тут у мене в коментах своє невігластво!!!!1111

Незамкнений замок, бухі охранці

Здавалося б, вперед! тікайте, бранці

На волі дожида брати-повстанці

Щоб разом жур втопити у багрянці

Та жиром оброста пристосуванці

Завзяття вже нема — поїли пранці

1.

«О боги, я не хочу вмирати! Ані сьогодні, ані завтра, ані будь-коли!»

Воїн королівської особистої гвардії Ар-Ар дран-Врлґшув Абварвалґр гаряче видихав у дулю молитви. Тіло час від часу проймало холодом. Неприємно. Ніби в кишках оселився льодовий хом’як-привид Леммівінкс — і вештався там пружними коридорами своєї м’ясної домівки.

До ритуального бою лишалося менше години.

Поспішно сколінившись біля стіни з грубого сірого каменю, Ар-Ар не одразу помітив, що втрапив коліном у чиюсь блювоту. Але все ж не став переривати моління: боги не зрозуміють, боги не пробачать. А без їхньої підтримки йому точно хавирка.

«Ані сьогодні, ані будь-коли… Благаю!» Отак просив щоразу. Можливо, тому й виходив живий та цілий навіть з тих ситуацій, де інші бували побиті на мотлох.

Ар-Ар закінчив звертатися до Вищих. Піднявся, схопив пучок соломи та почав витирати наколінник. Тонка поворозка сталевих стрінгів неприємно врізалася між сідниць. Та най його небесна шашіль поточить — це ритуальне бойове убрання! І який тільки збоченець його придумав?! Ні нахилитися, ні присісти.

Воїн уробив п’ять пучків соломи, перш ніж його обладунок знову засяяв чистотою. Після того, нарешті, випрямився та вчергове оглянув майбутніх супротивників. Хтось молився, хтось закінчував останні приготування до бою, хтось дрочив, відстібнувши передню пластину стрінгів.

Ар-Ар схвильовано глитнув, споглядаючи за швидкими та впевненими рухами свого давнього суперника — Іздрґа дран-Брврулґа. Той, злегка примруживши очі, полірував. Вверх-вниз, вверх-вниз… Величезний, блискучий, такий жаданий та звабливий — клинок не міг не притягувати погляд. Цю легендарну зброю, Жало Переможця, Іздрґ здобув у боях минулого року. Меч колись належав якомусь народному героєві, але вже ніхто не пам’ятає, кому саме. Та й хіба це має значення, якщо жалюгідне людисько однаково сконало? Зате оружжя живе й готове вбивати!

«Ні-ні, не сьогодні… Дзуськи! Хай усіх усере, хай пісок досхочу нап’ється чужої крові, але я виживу!»

Бо Ар-Ар дран-Врлґшув Абварвалґр не має іншого вибору. Як впаде недишучий — потрапить у Ригаллу.

Ригалла… Усі воїни прагнуть померти зі зброєю в руках та вирушити туди. Щоби цілу вічність розважатися з незайманками (кількістю сорок штук), які щоразу після використання нарощують нову незайману плівку. Цілу вічність… Який жах!

Ар-Ар холодів від однієї лише думки про це. Суцільні цицьки та вагіни… Назавжди… І жодного тобі мужнього прутня, який наповнить, зігріє зсередини, проганяючи з кишок льодового хом’яка-привида Леммівінкса…

«Будь ласка, не сьогодні… Ніколи… Я не хочу в Ригаллу!»

До бою ще менше години. Треба вийти на задній двір прогулятися, подихати повітрям, заспокоїти нерви.

2.

Веріта приземлилася посеред майже безлюдного подвір’я.

— Агов, молящий! — озвала вона кремезного хлопця, що мав на собі чудернацькі обладунки.

Високі чоботи зі сталевими нашивками; блискучі наколінники. Далі виднілися голі стегна. Вище виблискували на сонці начищені сталеві труси. Оголений торс, навіщось металеві прищепки на сосках. І щось типу пекторалі, але зі звичайного заліза. Високі наручі також були наполіровані, як на парад, а не на битву.

Хлопець стояв нерухомо, з крайнім подивом розглядаючи прибулу. Ще б пак, не щодня людині являються небесні істоти.

— Шановний, це ж ти замовляв порятунок від Ригалли? — про всяк випадок уточнила Веріта.

— Е-е-ем… Ну я, — прочистивши горло, відповів боєць. Міцніше стиснув руків’я меча, ніби зараз відберуть.

— Ось, тримай, — дівчина простягнула йому напівпрозору пляшечку, достатньо щільну, аби з нею міг упоратися простий смертний.

— Що це? — воїн не поспішав хапати подарунок.

— Вранішня сеча гомосексуального єдинорога. Порятунок твій. Вам же перед виходом на арену винесуть котел із зіллям берсерка? — терпляче пояснила Веріта. — Так от, вміст цієї пляшечки має опинитися в котлі. Перед тим, як ви хлебтатимете звідти пійло. І сам випий теж. Обов’язково!

— І… це все? — хлопець у сталевих трусах мав не надто задоволений вигляд.

— Ти диви, яке вередливе! А що тобі не так?

— Ні, ну просто… — почав виправдовуватися воїн. — Якось раніше боги мені по-іншому допомагали…

Веріта зареготалася.

— Боги?! Хлопче, та небожителям на вас, смертних, начхати! Це ти сам якось справлявся.

Вояка зовсім знітився.

— А ваша рідина точно спрацює? — тужливо зітхнув він.

— Звісно! Мої зілля мають майже стовідсоткову ефективність. Я одного разу спинила Турнір Тисячі Воїнів. При Бґнджбрурі, чув?

— Знаю, що він не відбувся, бо на всіх без вийнятку бійців напала срачка. За тиждень усі розповзлися знесилені, так нікого й не вколошкавши, — володар трусів замислено почухав біляву кудлату голову.

— Саме так! І ніхто не загинув. Якщо чесно, ви вже заколихали мерти тупо ні за що! Турніри-шмурніри… Тож бери кляту пляшку та зроби, що треба.

— То всі просруться? — знічено промимрив боєць.

— Ні, цього разу станеться дещо інше.

— Проблюються?

— Ні! Не сци, воїне, тобі сподобається, — Веріта з усмішкою підморгнула володарю трусів.

Вона вже зібралася розчинитись у повітрі, як хлопець її озвав:

— А якщо богам на мене начхати, то… хто ти така? І чому мене рятуєш? І чи дійсно рятуєш?

— Я із загальнонебесного руху спротиву незайманок. Мої посестри там, — Веріта показала на небеса, — борються із сексуальним рабством у Ригаллі. А тим часом такі, як я, слідкують, аби до нас менше потрапило таких, як ти.

3.

— Хай вічно живе та дроче славетний король Діментіо Ретардо!

Трибуни заходилися істеричним галасом. Правителя всі любили, хоч і був він наполовину чужинцем — сином заморської принцеси, яка й нарікла нащадка таким дивним ім’ям.

Ар-Ар із хвилюванням прикипів до решітки, споглядаючи ритуал відкриття змагань. Це видовище завжди його хвилювало. Не в останню чергу через пухкі губи королівського смоктали-церемоніймейстера — Брварра.

Король Діментіо, молодий і статний, величаво піднявся на королівську трибуну. Скинув брутальні королівські панталони з драконячої шкіри та оголив діторобний орган. Юрба захоплено ахнула. Шановний Брварр опустився перед владикою на коліна…

Ар-Ару погано було видно з його воїнської ями, але він намагався не пропустити жодного руху: як юнак-смоктала амплітудно рухає головою, як правитель запускає довгі пальці в його руде волосся…

Ар-Ар вилаявся та поправив металеві стрінги, що почали надто тиснути. Ех, нічому життя не вчить! Щороку одне й те саме. Здавалося б, нащо ти дивишся, нащо душу ятриш, адже не для тебе квіточку руденьку плекали, а для властителя твого? Але як серцю наказати?..

З Брварром вони познайомилися випадково. Одного сонячного дня прутнячий церемоніймейстер — судячи з нетвердої ходи, вельми нетверезий — навіщось вештався заднім двором, де зазвичай проводили час тільки чернь, воїни та скотина. Під ноги не завжди дивився, то й послизнувся на курячому посліді. При падінні вдарився головою. Відключився.

Свиня, що проходила неподалік, зацікавилася молодим свіженьким м’ясцем. І вже замірилася поснідати ніжною рукою шановного смоктали, якої і не кожен почесний воїн міг торкнутися.

— Ти що робиш, дурна тварино?! — Ар-Ар від усього палкого серця вилаяв свиню. Роха поспішила накивати ратицями.

Воїн підійшов до непритомного юнака. З трепетом опустився на коліна біля його досконалого молодого тіла. На Брварра Ар-Ар задивлявся вже давно. У своїх фантазіях виробляв із красунчиком таке, у чому не насмілився б зізнатися навіть власній совісті. Але знав, що в реальному житті йому, простому воїну, до почесного королівського смоктали — зась.

Але ось цей славетний юнак — лежить перед ним такий беззахисний, такий п’яний… Дзижчання мух створювало ненав’язливий музичний супровід, сонечко усміхалося з небес, підбурюючи на романтичні вчинки… Ар-Ар несміливо простягнув руку й легенько торкнувся пухких вуст, що на всіх урочистих подіях так звабливо охоплювали собою королівський прутень.

Воїн мав би полити Брварра водою, але побоявся відійти за відром та покинути свій непритомний рудий скарб на поталу свиням. Тож заходився просто рясно обпльовувати свіже молоде обличчя. Спрацювало. Юнак розплющив очі та мрійливо глянув на рятівника:

— Ти такий вродливий… Такий мужній… Хочу з тобою випити міцного чоловічого протеїну на брудершафт.

До поцілунку вони потягнулися обоє одночасно. Пару хвилин Ар-Ар насолоджувався, але потім тіло його партнера почало дивним чином смикатися, і воїн відчув у себе в роті теплу кислу рідину. Це Брварра знудило.

А далі… Далі була справжня романтика. Ар-Ар тримав смокталі волосся, допомагав дістатися корита, аби той помився, прогнав від того корита всіх кіз та свиней… А потім вони відпорали одне одного в сараї для сіна…

Поки палкий глядач Ар-Ар, втискаючись у решітку, намагався дати лад стрінгам, Брварр скінчив свою роботу: забезпечив правителю високоякісну ерекцію та надійно перев’язав королівського прутня жилою дракона. Діментіо Ретардо ступив крок уперед, демонструючи свої набряклі принади глядачам. Юрба схвально заревла.

— Отже… Курву вашу мать! Мав я в дупі! Тойво… Хай повиздихають вороги! — громогласно заревів правитель. — А друзям боги хай… цейво… Піхва розкішна! Срав би той пес велику купу! Срака-мотика! Хай розпочнеться свято Весни!

Трибуни зайшлися ревом, палко підтримуючи змістовну промову. Далі слідувала урочиста церемонія цілування королівського прутня, яку мали виконати по черзі всі двадцять Вищих Радників, але Ар-Ара вона не надто цікавила. Він знову провалився в гіркі напружені думи.

«О боги… Тобто, о чарівно пляшечко, вміст якої я вилив у пійло берсерка! З надією ввіряю тобі гузно моє…»

Поціловувачі відхлянули від короля.

— Хай почнеться святковий бій! — виголосив правитель.

Решітка поповзла вгору, а серце Ар-Ара упало в живіт. Він не боявся болю чи смерті як такої. Але те, що за цим настане…

— Я відірву тобі голову та насеру у твій череп! — прогарчав до Ар-Ара його давній суперник Іздрґ дран-Брврулґ і зручніше перехватив Жало Переможця.

Кепсько. Зазвичай хлопці уникали прямої сутички одне з одним і мірялися лише кількістю набраних очок. Але цього року, схоже, Іздрґ вирішив прикінчити конкурента.

4.

Сорок бравих воїнів, з яких тільки п’ятеро мали пережити сьогоднішній святковий бій, ритуально прогрівалися перед справжнім поєдинком. За правилами, спочатку всі принижували всіх, а потім розбивалися на пари — а далі як боги вирішать.

Звісно ж, Ар-Ар та Іздрґ зійшлися в жорстокому словесному двобої.

— Я ненавиджу тебе і зневажаю! — прошипів володар Жала.

— Я тебе зневажаю і ненавиджу! — не залишився винним Ар-Ар.

— Я настромлю тебе на своє Жало!

— Я теж тебе на щось настромлю!

Потужний стрибок підняв Ар-Ара над землею на три метри. Воїн разів із п’ять потужно перевернувсь у повітрі та приземлився на ноги — не менш потужно, ніж злетів. Повернувся до супротивника боком та підняв руку, напружуючи біцепс.

Іздрґ заскрипів зубами, але здаватися не збирався. Від відійшов кроків на тридцять, потужним рухом підкинув свого меча, посилаючи в напрямку Ар-Ара, а потім подолав відстань до свого конкурента потужними сальто назад. Потужним рухом упіймав меча, не давши упасти на землю. Підняв дві руки, напружуючи могутні м’язи спини.

Ар-Ар загарчав та змахнув мечем. Замах був довгий і потужний. Клинок із диким свистом розсік повітря, і міг би розколоти навіть саму землю навпіл, якби воїн не спинив його потужним зусиллям.

— Непоганий контроль, — зазначив Іздрґ. Обличчя його невдоволено кривилося. Ще б пак! Ар-Ар був одним із найпотужніших воїнів короля. — Але я однаково насеру у твій череп…

І тут він закляк. Обличчя його зробилося безтолковим і замисленим одночасно — як у людини, яка намагається вирішити, чи почухати сраку, а чи й так обійдеться.

Але Ар-Ар одразу ж зрозумів, що справа не в сраці. Бо й сам відчув те ж саме, що його супротивник. Під сталевими стрінгами щось відбувалося. Щось дуже… потужне.

«О пля!.. О пляшечко!..»

Передню пластину трусів зірвало геть надпотужною ерекцією. Злощасний шмат металу з усього маху влетів у лоба Іздрґу, і той повалився на землю. Секундою пізніше і його пластина, своєю чергою, з брязкотом злетіла в небо.

— Я настромлю тебе на своє жало! — зі стогоном промовив Ар-Ар до непритомного конкурента, погладжуючи важкий набряклий прутень.

Нестримний потяг кинув його на Іздрґа, і воїн поринув у найтемніші глибини власної хіті. Він орудував жалом несамовито, ніби востаннє в житті. А коли скінчив, відчув у собі щось дуже велике та нестримне.

— Сьогодні моя симпатія до тебе незмірно розбухла, Ар-Арчику, — промурчав йому на вухо хтось, кого воїн не зміг упізнати за голосом.

— Мені байдуже, хто ти, але я радий! Трахай мене так, щоб аж очі вилізли! — простогнав Ар-Ар.

Сеча єдинорога палала в крові неприборканим полум’ям. Воїн і гадки не мав, скільки літрів чужого сім’я буде потрібно, аби його загасити.

Святковий бій перетворився на гучну оргію. Ар-Ар когось трахав, і трахали його. Воїни злягалися по двоє, по троє, а то й цілою зграєю, у якій кінці годі й полічити. За стукотом власної крові у вухах Ар-Ар майже не чув галасу на трибунах, але все ж зміг розібрати стогони задоволення. Він змусив себе подивитися на глядачів. І побачив там рівно ту саму картину, що й на арені.

«А вони-то чого їбуться?! Вони ж не пили сечу!»

— Любов рятує світ! — проревів Ар-Ар, щосили рухаючи тазом. — О Брварре, я кохаю тебе! Я хочу, аби ти смоктав тільки мені та нікому більше!

5.

Жоржетт забрала бінокля у Веріти й перехилилася через балконне поруччя, роздивляючись багатолюдну оргію на землі.

— Отакої, вони і справді всі їбуться, усі до одного, — спантеличено промовила дівчина, розпрямляючись та віддаючи бінокля товаришці.

— Я перевірила: сечу випили тільки воїни, що мали битися на арені, — розвела руками Веріта.

— Люди — дуже дивні істоти, — Жоржетт поправила піхви з небесним кинжалом. — Зате не вбивають одне одного, уже добре. Любов дійсно рятує світ. Принаймні, певний його куточок. Гадаю, цей метод варто взяти на озброєння. Вельми непоганий спосіб запобігання безглуздим смертям.

— Неодмінно використаю його, і не раз.

6.

Ар-Ар знесилено розтягнувся на підлозі біля ліжка. У нього стало сили якось дістатися своєї кімнати, але затягти свою тушку на постіль — то вже звиняйте.

Стиха рипнули двері.

— Гей, славетний воїне, дозволиш відполірувати твого клинка? — почувся вкрадливий голос Брварра.

Ар-Ар тільки й міг, що з розпачем застогнати у відповідь.

— Не сьогодні, дурнику, — засміявся прутнемейстер, опускаючись на коліна біля знесиленого вояка. — Схоже, твій меч блищатиме ще день-два так точно.

— Не нагадуй, — Ар-Ар у розпачі затулив обличчя руками.

— До речі, твій трофей!

Біля вуха щось дзенькнуло. Воїн глянув — і побачив Іздрґове Жало Переможця.

— Я спостерігав за твоїм двобоєм, — усміхнувся Брварр. — Ти вирубив власника цього меча. Тож клинок твій. І я твій. Я чув, що ти кричав мені тоді. Нумо поїдемо звідси. І будемо щасливі. Мені вже набридло смоктати королю. Хочу смоктати лиш тобі.

Ар-Ар сів на підлозі. З обожненням подивився на коханого.

— Я теж тобі смоктатиму. Їдьмо!

Бо хто такий Ар-Ар дран-Врлґшув Абварвалґр, щоб казати «ні» своїй мрії? Усього лише жалюгідний смертний, якому незайманки подарували ще трохи часу на цій брутальній землі.