Спіймати місячне сяйво в долоню

Крізь діру в даху на дошки підлоги висипалася жменя холодного сяючого срібла. Примарні коштовності, якими нічне світило щедро обдаровує і бідних, і багатих — можна лише милуватися їхньою красою коротку мить, доки світло не затулить хмарна вуаль, але не взяти до рук, не заплатити бодай за зерня рису. Не обміняти на теплий одяг. Не заперти у скрині бодай на десять замків.

Що користі у подібній щедрості? Якби ти не знав, що місяць, зорі та сонце не залежать від волі Небес — точно б подумав, що це один з жорстоких жартів Небесного імператора.

Місячне сяйво наблизилося до краю трав’яної підстилки. Довелося тамувати намір рубонути шаблею прямісінько по світлій плямі. Наче світло могло холодом потурбувати сон того, хто лежав на підлозі, вкрасти його спокій. Маячня. І не допоможе. Краще закликати вихор багряного кленового листя, щоб щільніше вкрило дах королівським покровом. Зранку знайти достатньо хмизу, щоб залатати діру. Теж маячня, якщо подумати. Чи це все, що можливо зробити для свого божества? Чи це все, що ти здатен зробити для найдорожчої, найважливішої істоти, на якій тримається все твоє буття? Звісно, ні. Ніяких мір не буде достатньо.

Віднести б його на руках у Примарне місто, до палацу, куди жоден холодний подих майбутньої зими не долетить, хай би спрямований самим Повелителем Вітрів. Покласти б на подушки, м’якших за яких не знайти навіть у небесних палацах. Вкрити найтеплішою ковдрою, загорнути в теплі покривала. Сховати від очей небесних світил — і від всіх інших також. Та це не можливо. Хіба забажає сяюче божество прийняти хоч щось від подібного йому? Боягуза, лицемірного брехуна, всередині якого — вогняна безодня почуттів, негідних бути висловлених вголос у його присутності. Він не твоя власність, ти не маєш права обмежувати його свободу! Все, що тобі дозволено — бути поруч. І чекати. Можливо — вічність. Можливо — не дочекатися ніколи.

Навіть лежати поруч — вже злочин. Безсоромний і нахабний. В чужій подобі, з чужою історією — як посмів скористатися його щирою довірою? Як можеш завмирати і слухати рівномірне дихання і серцебиття? Як — окреслювати контури розслабленого вічно юного, ідеального у кожній рисі обличчя жадібним оком? Наче клеймом. Дивно, що його сон такий безтурботний: порівняно з легким місячним світлом твій погляд важчий за гірський хребет. Відвернися, не смій дивитися на те, що не твоє і твоїм ніколи не буде!

Але як? Якщо все побачене вже навіки закарбоване у пам'яті? Коли все ж спіймав примарне місячне срібло у долоню — лиш не стискай пальці, щоб не розчаровуватися у абсурдності своєї негідної витівки! Ти знаєш, що тобі й не таке під силу. Добре, хоч жоден сірий світанок не здатний забрати випадково знайдений скарб! Вирвати спогади — про нього! — неможливо навіть під тортурами. Лише розвіяти разом з порохом смертних решток по вітру.

Що ж. Здається, ти знаєш, куди застосувати свою надмірну жагу і безкарність, замість того, щоб безсоромно спостерігати за сном коханого цілу ніч. Образ божества для святилища? Для того, хто створив сотні статуй у проклятих землях Вуйона? І намалював тисячі малюнків на шовковому полотні, замкнених прокляттями надійніше за скарбницю Примарного міста? Ти знаєш, що зможеш. Це твій вибір, твоя форма віри.

Принаймні, це не буде геть безсоромним діянням: зрештою, для вірян намагатися втілити божественний образ це, начебто, дозволено? Що ж, за канонами потрібно виконувати це завдання з намірами, натхненними щирою вірою — на це ти здатний беззаперечно. Самовпевнено вважати, що ніхто краще за тебе не впорається, проте гордість не найтяжча з переліку властивих тобі вад.

Ти волів би намалювати образ на листі чистого золота. Викласти золотою філігранню, дорогоцінним камінням, емалями, висікти з брили медового бурштину… Проте Се Лянь запланував образ на папері, щоб повісити над імпровізованим вівтарем всередині святилища. Значить, так має бути. Божество бажає — віряни мають коритися вищій волі. В цьому сутність. Не в твоєму егоїзмі.

Що це? Ти ледь не відсахнувся від малюнку, немовби виринувши з кількагодинної медитації і опинившись без опори під ногами. Навіть у нічній темряві було видно, що твоя рука вивела геть не ті лінії, які було задумано з самого початку. Зрадницька кінцівка, відсікти б її за те, що посміла вчинити!

Тонкі лінії туші окреслювали фігуру, що згорнулася на тонкій підстилці, повернувшись всередину, зігнувшись майже навпіл та підтягнувши коліна ближче до тіла. Тендітна на перший погляд рука, обмотана білою стрічкою, простяглася трохи вбік, немовби прагнучи доторкнутись до чогось близького. Подих перехопило. Чи це не твоя долоня ще декілька годин тому лежала прямісінько на тому місці, де лежать зараз пальці Се Ляня? Ти вибрався зі спільного ложа раніше — нещастя, про яке доведеться шкодувати ще довгий час. І щастя — інакше б ти не зміг би відпустити його руку взагалі, а відпустивши — шкодував би навіть більше, ніж зараз.

Пасмо м’якого волосся, що ніжно торкається краєчка губ. Пальці мимоволі окреслили лінії на малюнку, прагнучи хоча б так відвести її від сплячого обличчя. Зімкнуті повіки і ледь помітна, але все ж посмішка — чи сниться щось небожителям так само, як смертним? Якщо все ж сниться — нехай лише приємне. Потурбуватися, щоб жоден демон чи злий дух не смів ніколи навіть помислити навіяти кошмар твоєму божеству — гідне завдання на найближчу вічність років, еге ж?

Цей малюнок… Кращий за численні статуї і все, що було створено тобою до цього. Втілений з безсоромного споглядання — не зі спогадів: хоч ті й не могли збрехати, та все ж зараз здавалися далекими від істини, як місячне світло — від місяця. А тут… Кожна дрібниця зафіксована, кожна лінія вивірена. Фігура, огорнута сонним спокоєм, видавалася живою і теплою.

Хай не вийде стулити пальці, щоб схопити місячне срібло — але хоч крихту примарного скарбу? Лише для нього — і більше нікого. Хіба він не вірить щиро? Хіба не готовий віддати все, щоб цей безтурботний сон не переривався? Не заслуговує на крихітну милість від долі?

Звісно ж ні. Проте замість того, щоб розвіяти малюнок на попіл, зрадницькі пальці обережно згорнули тонкий папір у сувій. І засунули у рукав.

Золота маска, знайома колись кожному жителю давно зруйнованого королівства Сянле, посміхалася загадково з паперової площини, причепленою на стіну у тонкій бамбуковій рамці. Золотий контур, розтерта кіновар, білий вапняний пил, змішаний з прозорою смолою. Чорні штрихи туші в складках церемоніального одягу. Квітуча гілка в тонких пальцях однієї руки, меч — в іншій. Все за канонами. Божество війни, з мечем у руці та квітковій короні. Граціозність, витонченість — проте сумнівів у силі зображеної персони не могло виникнути навіть у сліпого.

Для сільського святилища — достатньо. Принаймні, не буде виникати бажання зірвати зі стіни, щоб не заплямували чужі скептичні очі. Це образ зі спогадів, між ним і сьогоденням промайнуло вже більше восьмиста років; ти все ж дочекався, тобі пощастило побачити його знову…

У твоїх покоях тепер буде частинка вкраденого тепла. Ницо, негідно, так. Але ж… місячне примарне срібло вільно дарується бідним і багатим, святим і грішним. Невже не можна милуватися відблиском світила? Невже це надмірна жадібність — прагнути бачити красу, заради якої існуєш, поруч?

Ти зізнаєшся йому. Колись. Неодмінно. Ніколи.

Не можна стиснути у долоні промінь, не зруйнувавши ілюзію. Спіймати відображення у воді. Роки безплідних пошуків підтверджували ці тези достеменно.

Се Лянь ворухнувся уві сні, простягаючи руки вбік. У холодній хижі тепло його тіла обпікало навіть на відстані, тихе серцебиття відміряло миті часу.

Твоє світило. Твоє божество. Сенс твого буття, вогник у сірому мареві посмертя.

І не твоє. Як промінь світла на долоні. Примарне, але таке жадане тепло.

Розтисни долоню і милуйся. Доки не настав світанок.