ГЕНЕЗИС ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Що називається Генезисом Перезавантаження?

Він являє собою перехід від положення власного "Я", якого раніше не існувало, до нового стану "Я", який виникає на його місці. У світі, де все складається з цифрового простору і коду, це єдиний спосіб зберегти індивідуальність.

– І щодалі ми йдемо від своєї першої стадії, то краще.

Чоловік, що стоїть переді мною з тацею на витягнутих руках – високий і худий юнак у довгому темному костюмі. Я бачу, що на ньому фіолетовий комбінезон з емблемою "Некса" і жовті капці-джази. У нього чорне волосся, злегка кучеряве від скронь до потилиці, – я не згадаю такої зачіски у своїх ровесників, тож можу судити тільки про вік і колір шкіри – напевно, йому років двадцять-тридцять. Він усміхається мені дуже широко:

– Якщо ти не зрозумів, що відбувається з тобою цієї миті, то просто довірся мені. Твоя нова сутність, яка поступово опановує тебе і формує твою нову особистість – це величезна база знань. І саме вона дає тобі змогу діяти зараз – не думаючи і роблячи те, що має скоєно для власного благополуччя, – слова його здаються мені дуже розумними і глибокими, але я не відчуваю ні здивування з приводу сказаного ним раніше – нічого. Тоді віддаю перевагу посмішці – від щирого серця, і він теж посміхається. Потім повертається до мого напарника. – У нього є доступ? Адже він пройшов попередню адаптацію.

Він говорив про "доступ" не даремно: над нашими головами світяться два екрани, якими повзуть рядки. Мені стає ніяково від цього видовища: з одного боку, я хочу якнайшвидше увійти в транс і вийти з нього, а ще більше побоююсь того моменту, коли він стане незворотнім, коли вже неможливо буде повернути мене навідворіт у цей світ. Професор Ірвін теж, здається, відчуває це: він кидає на мене тривожний погляд і відвертається. Я помічаю, що він чимось стривожений, але не можу дійти правди. Дивлюсь на екрани – вони швидко змінюють один одного, а коли вже починають заповнювати мою голову, не встигаю нічого збагнути. Я немов відходжу в зовсім інший світ, і нічого не знаю про нього. Усі мої колишні спогади поступово зникають, залишаючи в голові лише дивне відчуття – ніби я дивлюся на дійсність з іншого виміру. У світі цьому немає нічого, крім темряви і світла – це світ голограми.

***

– Доступ? – запитує юнак-піднощик, заглядаючи в лицьовий код Діодора і виймаючи картку. – Вводимо. Дозволено? Доступ підтверджено!

У лабораторії Інфініума працює група "Око" під керівництвом доктора Асквіта та його супровідних – професора Ірвіна і піднощика Тейлера, які займаються трансформацією нового "Я" в його фізичну основу – ніби ми, сидячи за столом або біля дзеркала і розглядаючи своє обличчя з усіх боків на величезному моніторі, починали розуміти свій геном. За словами професора Ірвіна, з допомогою такого експерименту вони розраховують остаточно визначити межі нашого світу, а заодно і дати всім нам шанс прожити на світі стільки, скільки ми забажаємо. Як сказав доктор Асквіт: "виживання в цифровому суспільстві вимагає особливого менталітету". Як можна було зостатися в живих у цифровому суспільстві, якщо воно цілком складалося з коду? Проте це питання було риторичним. Він пояснював, що його завданням було навчити піддослідних зберігати особистість навіть у найповнішому злитті з цифровим світом і не перетворювати її при цьому на загальну симуляцію, подібно до того, як на початку існування людства ми були лише електронними копіями. Це і зветься "переродженням" – у термінах сучасної філософії, за якими воно відбувається насправді. У цей момент люди перестають бути чимось одним і починають у точності відтворювати одне одного в усіх подробицях. У процесі переродження здійснюється повна заміна матриці особистості, отже суб'єкт не в спромозі навіть згадати себе. Усі їхні спогади, включно з найважливішими з них – лише інформаційні фантоми. І щойно починається генезис – матриця створюється заново – насправді починається новий життєвий цикл.

Двоє тих, хто змінює лицьові коди за один день, – не просто збіг, а подія світового порядку. Тому на час дослідів в Інфініумі відключають телефони – і навіть камери відеоспостереження. Із паспортів Вальдура, що виступав оповідачем, і Діодора, його брата-напарника, робляться відповідні коди доступу – і вони йдуть на експертизу. Тоді ж, за вказівкою Асквіта та Ірвіна, їх позбавляють свідомості на кілька секунд, коли вони входять у транс. Після повернення їхня особистість уже повністю сформована. Від них бодай необхідно дати згоду на зміну кодів і підписати кілька формальних паперів – на кшталт того, що вони беруть участь в експерименті "Некс-900" з розширення своїх можливостей. Про експеримент мало хто знає: це секрет, а всі піддослідні – добровольці. Це єдина можливість з'ясувати, що відбувається з людиною під час її входження в стан нового "Я".

Світовий уряд здавна вирішив, що якщо буде знайдено заміну особистості в реальному світі, то можна зупинити війну і об'єднати людство – це вкрай важливо. Оскільки проєкт "Некс-900" перебуває на етапі завершення, для проведення дослідів відбирають молодих людей віком від 17 до 30 років – на цьому наполягла донька президента, якій дуже кортіло взяти участь у такій цікавій і важливій програмі.

***

У нас із Діодором різні коди.

Ми схожі за формою обличчя, але абсолютно відмінні всередині – обидва русяві й синьоокі, але він вищий на зріст, і обличчя в нього трохи подовжене, а мої риси м'якші, однак вони здаються мені більш цілісними.

Я не міркую зараз про те, що на мене чекає – вочевидь намагаюсь пережити цю мить. Бачу навколо себе дивні предмети, вони то збільшуються в розмірах і стають схожими на людей, наче з повітря виникають голографічні фігури, то стають прозорими та зникають. Але в мене немає часу на аналіз вражень: я лечу в нескінченному просторі, і мені добре. Я бачу, як пливу в повітрі над великим містом, і навіть чую його гул. Відтак відчуваю все навколо: простір і час, думки всіх людей одночасно, але при цьому не розумію їх.

"Що це?"

Мої думки – не мої думки. Я – не я. Мені не хочеться повертатися в тіло. Я прагну просто дивитися на світ, не думаючи ні про що, але це неможливо: всі мої думки вже зайняті. Згодом відчуваю, як вони проходять крізь мене, і я починаю усвідомлювати їхню суть. Я згадую про своє ім'я і те, ким був раніше. Згадую всі свої життєві досягнення і втрати, але навіть "Це" вже не "Я": мені здається… щось на кшталт того, немов би все моє життя записане в якийсь незрозумілий мені файл із кодами доступу, і наразі я просто читаю його. Впізнаю знайомі місця… Проте вони не належать мені – я бачу тільки їхні проекції. На кілька миттєвостей мене охоплює жах від того, що може статися в наступну мить, однак я вбачаю: все станеться інакше.

Безодня – я вже в ній. Це все, що залишається від мого "Я". Хочу згадати щось хороше, але не можу. Діодор, напевно, – теж. Я бачу свою голову на білій кушетці в лабораторії, де проводять досліди. На стінах горять екрани, все навколо світиться. І це здається мені нескінченним – я не розумію, де тут стіни чи стеля. І коли помічаю, як лікар Асквіт робить знак піднощику – той теж зникає. Я ніби стою перед великими дверима, і вони раптом відчиняються. Напруга – це останнє, що я відчуваю.

Я виходжу з трансу, наче з холодного душу, і дивлюся на своїх супровідників зі здивуванням:

"Хто вони?"

Асквіт нахиляється до мене і вимовляє кілька слів, які я ніяк і не затямив, – вони звучать так само сторонньо і незрозуміло моєму новому "Я", як слова з-під води. Раптом Асквіт і його супутник починають повільно ходити навколо мого ліжка – кожен із них щось робить у своїй руці, а коли вони підходять до мене – я відчуваю, що моє нове "Я" не може відрізнити одного з них від іншого. Тоді вмить розумію, що мій лицьовий код став червоним. Мені стає по-справжньому моторошно.

Лабораторія, яку я бачу, дуже нагадує камеру тортур: по краях – червоні металеві пластини з прорізами і віконцями. Я лежу в білій кімнаті, повній якихось дивних речей.

Лабораторія, яку я бачу, злітає вгору, піддаючись вогню – вона вже не така, якою була хвилину тому. Мені не боляче, але здається, мов мене підсмажують живцем. Я хочу закричати, і не можу. Наступної миті пригадую, що мій мозок був під'єднаний до цього простору, і тоді помічаю, що це лише вікно у вигляді дверей із табличкою "Вихід" навпроти, а лабораторія перетворюється на величезну воронку, яка затягує мене до себе.

Полум'я: я відчуваю палаюче тепло і входжу з ним, хоча ще не усвідомлюю, що це – лише навколо повно вогню. Важкі вибухи, гуркіт і жар – вони йдуть кудись у далечінь. Усе це зливається в одне, і мені вже однаково. Я не бачу ні Асквіта, ні інших людей у білому. Я просто входжу, і коли виринаю з порожнечі, в мене вливається щось, схоже на рідкий вогонь. Він робить із мого мозку факел і несе його вперед. Усі дані, що були в мені, зникли і перетворилися на це полум'я. Я знаю напевне – це є та сама реальність, де ми зараз із Діодором перебуваємо. Енергія, що наповнює мене, має два виміри – вона то спалахує яскравим білим світлом, і тоді я відчуваю себе маленькою частинкою нескінченного струму в порожнечі, то знову робиться тьмяною, і я опиняюся у світі за межами полум'я. Відчуття такі, ніби по моєму тілу котиться гаряча крапля крові.

Я чую звуки і запахи.

І знаходжу в собі своє ім'я.

***

Луїзерра, країна і світ, де влада – не люди, а системи, і все, що в цій країні відбувається, – тільки одна велика симуляція. На чолі стоїть хтось у білому плащі, немов у нього на голові корона, а біля ніг – купа золота, з якого він висікає іскристе світло. Це не бог і навіть – як це назвати? Не виходить зовсім – лячно. Він вже похилого віку, але все ще тримає в руці чорний посох і б'є ним по землі. Сидить на троні, а навколо нього в кілька рядів вишикувався натовп народу – на головах у них блискучі чорні ковпаки з червоним хрестом, на ньому – червона мантія. Він такий страшний, як був колись... Його руки й ноги немовби складаються з одного світного туману – диктатор стоїть на високій вежі, а за нею видно інші, менші башти.

З-під його корони на натовп осідають червоні краплі, а рядами йде тремтіння. Але ось він щось робить рукою – і помітно, як скупчення падає на коліна перед ним. Таким є всевладний правитель світу, але насправді той – лише частина машини, яка керує людьми і ставить їх в однакові умови.

Роман Кадин – у цьому світі він усе. І його воля керує людьми. Людьми, яким ніяково від зустрічі з його очима. Людьми, яких він може вбити будь-якої миті.

Я чую, як вони виють.