Людяність

Як зрозуміти, живий ти чи мертвий? А головне: чи справді хочеш знати?

Поки очі закриті — реальність гнеться під тебе.

Ти можеш бути ким завгодно: героєм, спостерігачем, тим, хто ще має вибір.

Але щойно розплющиш їх — усе зламається.

Захист зникне. І залишиться тільки правда.

А правду ти вже не обираєш.

Інга розплющила очі й світло вдарило в обличчя. Занадто різко. Вона притиснула долоні до лоба, але біль уже пронизав скроні. Мала б почути суворий голос вчительки: «Раєвська, тобі погано? Треба до медсестри?». Але голосу не було. Була тиша, від якої заклало вуха.

Вона вчепилася в край парти. Пальці занурилися в щось м’яке і холодне. Інга подивилася вниз: товстий, майже сантиметровий шар сірого пилу вкривав дерево.

— Олесю? — прошепотіла вона. Голос ледь пробився крізь пересохле горло.

Вона рвучко повернулася праворуч, туди, де секунду тому сиділа подруга. Порожнеча. Треба... треба заспокоїтись. Інга почала дихати дрібно й часто, намагаючись згадати третій пункт свого реферату про цивільну оборону. Визначити джерело небезпеки. Щось таке там було. Спершу оцінити ситуацію. Не панікувати. Не панікувати.

Вона дивилася на свої руки, вкриті сірим нальотом, і відчула, як підступає нудота. Немає вогню, немає диму, немає запаху газу. Тільки цей проклятий пил. Вона почала гарячково терти долоні об спідницю, намагаючись зняти цей бруд, але той лише розтирався, забиваючись під нігті.

Інга підняла зошит з парти і обтрусила його. Тихо. Так тихо. Погляд метнувся до годинника над дверима. 10:14. Стрілки не рухалися. Вікно зліва було відчинене навстіж. Штора здималась і в'яло опадала. Вітер не освіжав, тільки вганяв у приміщення ще більше пилу. Інга спробувала вдихнути глибше і одразу закашлялась.

Притиснула пальці до скронь. Уривки сьогоднішнього ранку мерехтіли перед очима. Сніданок. Мама поставила перед нею какао — надто солодке, аж липло на язиці. Інга хотіла сказати про це й забула. Рожева гумка в Олесиному волоссі. Контрольна з алгебри. Другий варіант. Логарифми на дошці.

А далі — темрява. Хтось кричав.

Інга рвонула до вікна. Підошви ковзнули по підлозі, пил зірвався в повітря новим клубком. Вона не зупинилася. Вчепилася в підвіконня так сильно, що пальці заболіли.

Сонце било в очі. Інга примружилась і сперлась долонями об підвіконня. Фарба під пальцями потріскалась і лущилась. Шкільне подвір’я було порожнє. Лавки біля клумб. Криве біле коло на баскетбольному майданчику. Відчинена хвіртка в паркані. Пакет застряг у кущах і ледь ворушився від вітру.

Нікого.

На дорозі за школою стояли дві машини. Просто стояли посеред смуги, без водіїв. Одна — з відчиненими дверцятами.

— Гей! — голос Інги зірвався на писк. Вона вистромила голову назовні, і вітер, гарячий і сухий, вдарив у обличчя. — Є хтось?! Хто-небудь!

Вона чекала на будь-що: гуркіт далекого авто, гавкіт собаки, навіть лайку фізрука. Тиша. Лише вітер ніс у клас гаряче повітря з запахом пилюки й нагрітого асфальту.

Десь далеко металево грюкнуло. Або здалося. Інга сперлась рукою об стіну. Пальці залишили на штукатурці сірі сліди. Тепер стогін пролунав зовсім близько.

Інга відсахнулася від вікна, втиснувшись спиною в холодну штукатурку. Рука ковзнула по підвіконню, шукаючи хоч щось. На дотик — тонка дерев’яна паличка. Вчительська вказівка. Вона вчепилася в неї. Пальці тремтіли, і дерево дрібно зацокотіло об камінь.

Між рядами щось поворухнулось. Інга затримала дихання. З темряви виринуло обличчя. Світле, скуйовджене волосся. Андрій. Інга видихнула. Пальці розтиснулися самі собою. Вказівка з гучним дзенькотом покотилася по паркету, вибиваючи дріб у тиші.

— Що за хрінь... — Андрій зморщився, притиснувши долоню до скроні.

Він кліпнув кілька разів, озирнувся по класу і тільки тоді помітив Інгу.

— Що сталося?

Інга відкрила рот, але в горлі ніби щось застрягло.

— Я... не знаю.

Андрій дістав телефон із кишені. Екран був чорний.

— Та ну нафіг.

Він натиснув кнопку ще раз. Потрусив телефон. Безрезультатно.

— Рита де?

Він запитав це так, ніби вона була черговою по школі, а не людиною, що щойно прокинулась у тому ж пилу. Інга навіть не встигла відповісти. Андрій різко пішов між рядами, зазираючи за парти.

— Рит! — крикнув він. — Рита!

Тільки штора шурхотіла об батарею. Андрій провів долонею по обличчю, залишивши брудну смугу на щоці. Дихав ротом, швидко, уривчасто. Потім підійшов до дверей і смикнув ручку. Порожньо. Світло в коридорі не горіло. З вікон на підлогу падали довгі прямокутники сонця. У повітрі літав пил.

Андрій озирнувся на Інгу.

— Я піду вниз.

Інга похитала головою й відступила на крок.

— Не йди, — сказала, і сама не була впевнена, чому.

Андрій ковтнув і швидко глянув у порожній коридор. На секунду в нього сіпнулась щелепа.

— Я не буду сидіти тут, — сказав він тихо. — Можеш залишитись.

Він рушив до дверей, не очікуючи її рішення. Штора знову вдарилася об батарею. Десь унизу щось глухо гримнуло. Інга здригнулась і майже одразу кинулась за Андрієм..

Коридор був порожній, і від цього здавався ще більшим. Повітря стояло важке, сперте. І було так тихо... Інга йшла вздовж стіни, ковзаючи пальцями по холодній фарбі. Піт стікав між лопатками. Футболка липла до спини.

Десь попереду, за поворотом, щось глухо гупнуло — звук був важким, наче впав стос підручників. Інга відсахнулася, ледь не збивши Андрія, і притиснулася ще ближче до стіни. Холод бетону просочився крізь одяг.

Із-за рогу повільно вийшла дівчина. Бліда пляма обличчя, розпатлане світле волосся. Інга вдивлялася, затамувавши подих. Секунда, друга... І її ноги самі рвонулися з місця.

— Ліза! Боже, це ти?! — її голос зірвався на захриплий вигук, а пальці судомно вчепилися в тканину Лізиного худі настільки сильно, що стало боляче. — Ти в порядку? Що сталося? Де всі?

Ліза ковтнула. Її нижня губа тремтіла.

— Я не знаю.

Вона говорила тихо й швидко, ковтаючи слова.

— Ми прокинулись у кабінеті історії. Там ще четверо з парелельного. Сигналу нема. Ми думали, може, тривога була чи щось...

— Рита з тобою? — Андрій безцеремонно відштовхнув Інгу плечем, вклинюючись між ними.

— Ні, — Ліза похитала головою. — Її немає.

Андрій громко вилаявся.

— Олег сказав усім зібратися в одному місці, — продовжила Ліза. — Ми з ним вже виходили на вулицю, але там теж нікого. Принаймні, поруч.

— Де він? — одразу спитала Інга.

— В кабінеті історії.

Андрій уже пішов вперед. Він смикав двері майже кожного кабінету, заглядав усередину й одразу виходив. Рухався швидко, ривками. Один раз мало не послизнувся на розсипаних олівцях. Інга йшла позаду. У горлі дерло від пилу. В роті стояв металевий присмак. Вона раз по раз витирала долоні об спідницю, але шкіра все одно залишалась липкою.

Скрип підлоги під її кросівками здався оглушливим, і вона мимоволі почала ступати навшпиньки. Школа більше не здавалася знайомою. На стіні хтось залишив плакат до дня науки. Край відклеївся й ворушився від протягу. Повз них тягнувся ряд портретів у темних рамках. Шевченко, Франко, якісь фізики, яких Інга ніколи не розглядала. В одного портрета тріснуло скло просто через обличчя. Інга прискорила крок.

Коли вони звернули до кабінету історії, Олег стояв у коридорі біля дверей. Плечем упирався в стіну, схрестивши руки так сильно, що тканина сірої кофти зібралася складками під ліктями.

Він одразу підняв голову на звук кроків.

Інга сповільнилась. Олег машинально провів рукою по волоссю, ще більше скуйовдивши його. Та сама звичка. Він завжди так робив, коли нервував або про щось думав.

На секунду їхні погляди зустрілися. Олег ледь кивнув їй — автоматично, ніби перевіряючи: «ти теж жива?». І тільки тоді Інга помітила, що весь цей час м’яла край рукава пальцями. Вона швидко відпустила тканину й перевела погляд на двері. Треба було заходити всередину.

— Когось ще знайшли? — кинув Андрій, не сповільнюючи кроку.

— Одну з паралелі, — коротко кинув Олег.

— Риту бачив?

— Ні.

Андрій вилаявся собі під ніс і з такою силою штовхнув двері, що вони вдарились ручкою об стіну.

У класі кілька людей здригнулися.

— Та тихіше ти, — різко кинув хтось із середини.

Інга переступила поріг. У класі було душно, ніби вікна не відкривали кілька днів. Пахло потом, пилом і мокрою ганчіркою. Хтось із хлопців сидів просто на підлозі біля батареї, притиснувши телефон до коліна й без кінця тиснув кнопку дзвінка.

Біля вікна Микита сперся руками об підвіконня й дивився надвір так нерухомо, ніби намагався щось розгледіти між будинками. Його футболка прилипла до спини від поту. На задній парті дівчина з білим волоссям терла серветками рожеву сумку. Серветки вже стали сірими, але вона продовжувала терти ручку сумки короткими нервовими рухами. У кутку руда дівчина сиділа навпочіпки біля стіни й гризла шкіру біля нігтя так сильно, що на пальці вже лишилась кров.

Майя Донська сиділа посеред класу, закинувши ноги на сусідній стілець.

— Ну нарешті, — сказала вона. — Ще люди.

Голос у неї був захриплий, але спокійний. Інга автоматично поправила рукав піджака. На пальцях лишився пил.

Майя ковзнула по ній поглядом і фиркнула.

— Ти так виглядаєш, ніби зараз знепритомнієш.

Інга хотіла щось відповісти, але в цей момент у животі різко скрутило. Вона ковтнула повітря ротом і відчула в горлі кислий смак.

Олег одразу відштовхнувся від стіни.

— Сядь.

— Я нормально.

— Ти біла як стіна.

Він підтягнув до неї стілець ногою. Пластик противно скрипнув по підлозі. Інга сіла швидше, ніж встигла подумати, як це виглядає збоку. Коліна дрібно тремтіли. Вона притиснула їх долонями.

У класі знову стало тихо. Лише дзижчала лампа під стелею. Погляди присутніх ковзали по стінах, по підлозі, по власних руках... тільки б лише не зустрітися очима з кимось іншим. Інга стала рахувати смужки на паркеті.

І тут — крик. Інга здригнулася й боляче врізалась плечем в одвірок. Поки Олег, Андрій і Ліза рвонули вперед, вона залишились сидіти. Продовжувалась дивилась на темну подряпину на паркеті біля власних кросівок. Тонка. Наче хтось тягнув по підлозі ніжку парти. Вдих. Ще один. Лише коли попереду знову закричали, Інга змусила себе зрушити з місця.

Перше, що побачила — ще одного однокласника, Антона. Він сидів посеред коридору прямо на підлозі, розсунувши ноги. Його голова була неприродно нахилена, а з куточка рота тягнулася нитка засихаючої слини. Він не моргав. Навіть коли Андій крикнув його ім’я — не здригнувся. Він тримав когось на колінах, обіймаючи за плечі. Погляд Інги ковзнув вниз по блідому обличчю, темному волоссю... Рита. Ось і вона.

Андрій одразу присів перед ними.

— Дай її сюди.

Він потягнувся до Рити, але Антон різко сіпнувся назад. Його п’ята проїхалась по паркету зі скрипом.

Ліза застигла біля стіни.

— Вона дихає? — спитала вона дуже тихо.

Антон кивнув. Але Інга бачила, що в ньому більше автоматизму, ніж свідомості. Треба підійти та перевірити пульс. Вона вже зробила крок... і зупинилась. Чому саме вона? Перш ніж встигла подумати ще раз — хтось пройшов повз, ледь торкнувшись її плеча.

Це була Майя. Вона мовчки пройшла до підвіконня, взяла пластикову пляшку, ту саму, з якої поливали квіти. Повернулася, стискаючи її в руці, і зупинилась перед Антоном. Куточки його губ смикнулися, ніби він був готовий обороняти Риту до кінця.

— Він не в собі, — сказала Майя сухо.

— Що ти... — почала Ліза, але та вже нахилилася.

Вона відкрутила кришку і виплеснула трохи води Риті на обличчя. Вода змішалася з пилом на шкірі, залишаючи брудні розводи. Рита сіпнулася. Її грудна клітка різко піднялася, вона зайшлася глухим, сиплим кашлем. Плечі затремтіли під руками Антона.

— Не чіпай її! — хрипко крикнув він.

— Та ніхто її не чіпає! — гаркнув Андрій у відповідь. — Ти її зараз задушиш нахрін!

Рита щось пробурмотіла між кашлем. Очі відкрились не одразу. Зіниці сіпались із боку в бік. Вона дивилась на обличчя перед собою так, ніби нікого не впізнавала.

— Де... — голос зірвався. — Що...

Її пальці судомно вчепились Антону в футболку. Нігті ковзнули по тканині.

— Рито, — Андрій нахилився ближче. — Рито, це я.

Він тримав її за щоки брудними долонями. Великі пальці тремтіли.

— Подивись на мене. Чуєш? На мене дивись.

Рита завмерла. З носа потекла тонка смужка води. Вона витерла її рукавом і одразу скривилась від пилу на тканині. Інга помітила, як руки Антона повільно, неохоче, розтиснулись, ніби він уперше усвідомив, що тримає щось живе. Потім він підвів голову, глянув на брудний коридор і прохрипів:

— Нам треба валити.

Його голос прозвучав на подив свідомо, вперше за весь час. І ніхто не знайшов, що заперечити.

Інга перша підійшла до дверей, як тільки вони спустилися у вестибюль. Долоня спітніла, пальці ковзнули по холодному металу ручки. Тіло напружилося. Вона глибоко вдихнула і натиснула на ручку.

Після темного коридору асфальт здавався майже білим. Вона спинилась на сходах. За парканом стояли машини. Сіра «Шкода» біля переходу. Жовтий бус із вм’ятиною на дверцятах. Велосипед лежав просто посеред тротуару, переднє колесо ще повільно крутилось від вітру. І жодного руху. Навіть собаки не лаяли.

Інга ковтнула. У роті пересохло так, що язик липнув до зубів. Вітер протягнув по асфальту пластиковий стаканчик із кавою. Той зачепився об бордюр і перекинувся. Темна рідина вже висохла всередині. Хтось позаду прошепотів: «Тут нікого немає». Інга лише кивнула.

Олег спустився останнім. Зупинився біля дверей і подивився спочатку ліворуч, потім праворуч. Довше, ніж треба. Наче чекав хоч якогось руху.

— Треба перевірити квартири, — сказав він. Голос звучав низько й трохи хрипів. — Якщо всі просто... пішли чи евакуювались, там можуть бути записки. Або телефони. Або щось.

— Евакуювались? — Майя коротко нервово засміялась. — І всіх нас просто забули?

Олег різко потер обличчя долонею.

— Я не знаю, ясно? Я просто кажу, що сидіти тут сенсу немає.

— Я додому, — швидко погодилась Ліза. Вона стояла біля поручнів, трималася за них обома руками. — Мама мала вже повернутися... Вони би ніколи не пішли без мене...

Вона ще щось бурмотіла, але скоріш до себе ніж до них. Зробила крок, потім ще один, у бік воріт.

— Я піду с тобою, — одразу кинув Олег.

— Не треба, — Ліза відмахнулась. — Рита живе ближче. Ми разом. Йди з Інгою краще.

— Я з вами, — пробурмотів Антон. Він дістав цигарку з кишені, але просто крутив її у пальцях, не запалюючи.

Майя фиркнула.

— Ви серйозно зараз підете всі в різні боки?

— А що ти пропонуєш? — огризнувся Андрій. — Сидіти в школі?

Майя лише скривила обличчя. Олег знову витягнув телефон. Спробував зателефонувати. Ніяких гудків. Нічого.

— Дивіться, — сказав він. — Ніхто не ходить сам. І якщо щось не так — повертаємось сюди. Одразу.

— Через скільки? — тихо спитала Інга.

Олег глянув на неї. На секунду просто завмер.

— Година, — сказав він. — Максимум півтори. Коли когось знайдемо — приведемо сюди.

Майя сперлась об поручень і витягла з кишені жуйку.

— Я залишусь тут.

— Сама? — Інга насупилась.

— Тут хоча б вода є. І аптечка.

— Я теж залишусь, — подав голос Микита від дверей. — Хтось має бути тут, якщо... якщо інші повернуться.

Останні слова прозвучали невпевнено. Він одразу відкашлявся й відвів очі.

Ліза поправила лямку рюкзака. Пальці тремтіли так сильно, що блискавка кілька разів вислизнула. Рита щось говорила їй, та не відповідала. Вони пішли вперед. Можна було крикнути їм вслід. Або побігти за ними. Але що Інга їм скаже? Щоб вони не йшли, бо їй страшно?

— Пішли теж, — сказав Олег. Не запитав.

Вона знову глянула на школу за спиною. Порожні вікна. Жодної фігури у вікні. І рушила за ним. Шлях був коротким, всього десять хвилин. Вони жили поруч, часто ходили разом додому. Зазвичай вони обговорювали школу, майбутні контрольні. Зараз йшли мовчки.

Світлофори миготіли, як завжди — червоне, жовте, зелене — тільки без жодної машини, що мала б на них зреагувати. Двері крамниці «Світлячок» з дитячим одягом були розправлені настіж, ніби продавщиця просто пішла на перерву. Олег мимохідь заглянув усередину, але не спинився.

Інга спіткнулася на рівному місці, щойно вони завернули у двір. Погляд зачепився за дитячий майданчик. У грудях стиснуло. Червона гірка. Вона була іржавою ще з тих часів, коли Інга в сім років здерла об її гострий край коліно — той шрам досі білів на шкірі товстою смужкою. Але зараз на місці поїденого корозією заліза стояла бездоганна, гладка конструкція яскраво-блакитного кольору. Колір був настільки чистим, аж різав очі, наче гірку встановили й пофарбували лише кілька годин тому.

Інзі раптом до нестями захотілося підійти й торкнутися поверхні: перевірити, чи не липне фарба до пальців, чи вона взагалі реальна. Вона вже зробила крок, але Олег потряс її за плече.

— Ти в порядку?

Вона швидко кивнула. Зараз не до цього. Треба додому. Спочатку мама. З усім іншим розбереться потім.

Перед дверима квартири Інга зупинилася. Притиснула руку до грудей, але дихати не ставало легше. Ключі дзеленчали у вологих пальцях, один вислизнув і дзенькнув об плитку. Інга голосно вилаялася.

Олег мовчки підняв ключ. Не одразу віддав. Подивився на номер квартири. Потім на неї.

— Може, нікого нема вдома просто.

Вона вихопила ключ із його руки. Замок клацнув. І тоді у нос вдарив запах. Кава. Свіжа, міцна, з відтінком кориці — саме така, як мама готувала щоранку. А ще — домашній яблучний пиріг.

— Мам?

Вона швидко стягнула кросівки, мало не наступивши на задник. Один шкарпеток одразу прилип до чогось липкого на підлозі.

— Мам!

Інга рвонула в спальню. На столі лежала книга — подарунок батька. Інга машинально торкнулась обкладинки. Поверхня гладка, жодної порошинки. Але коли відняла руку — на пальцях залишився сірий слід. Вона довго дивилась на нього. Очі бачили: все чисто. Пальці казали: ні.

— Інго... — почувся голос Олега.

Вона вже йшла до батьківської спальні. Валіза батька стояла розкрита біля ліжка. Речі лежали акуратно, як він збирав у відрядження. Сорочка зверху, прикрита ременем.

Інга різко відкрила шафу.

Порожньо.

Ванна.

Порожньо.

Штора у ванній прилипла до ноги. Вона смикнула її так сильно, що кільця заторохтіли по карнизу.

— Мамо!

Олег стояв у коридорі й не заходив далі. Інга повернулась у спальню. Подивилась униз. Біля ліжка щось сіріло на підлозі. Знову цей пил! Вона присіла навпочіпки. Невелика купка. Просто між валізою і тумбочкою. Там, де батько лишав капці. Вона присіла і торкнулась. Сірі пластівці легко піднялись у повітря. Частина осіла на її руці. Частина ні. Інга різко потерла пальці об джинси. Нічого. Жодного сліду.

— Мамо, — сказала вона. Не вигукнула. Просто сказала, рівно, у порожню кімнату.

Тиша. У горлі щось стиснулось. Інга ковтнула раз. Другий. Повітря заходило уривками. Вона встала надто швидко. Перед очима мигнуло. Довелося спертися рукою об шафу.

Знову пішла на кухню. Відкрила холодильник. Світло всередині горіло. Каструля з супом. Магніти. Пакет молока. Нормальний холодильник. Нормальна кухня.

Кавова чашка стояла біля мийки. Не ополоснута. Мамина звичка: завжди залишала на потім. Рідина всередині була холодною. Інга повільно провела пальцем по краю. На кераміці — той самий тонкий сірий наліт. Вона зняла його нігтем. Він не чіплявся. Почала терти пальцем. Сильніше. Ще сильніше. Кераміка скрипіла під нігтем.

— Інго, припини.

— Це пил просто.

— Інго.

— Тут усюди цей довбаний пил!

Вона поставила чашку надто різко. Кава хлюпнула на руку.

Олег нарешті зайшов у кухню. Повільно. Наче боявся щось побачити. Він відкрив шафку. Закрив. Висунув ящик зі столовими приборами. Подивився всередину. Наче там могла бути відповідь. Потім швидко пішов у спальню. Повернувся ще блідіший.

— Там ще є.

— Що?

— У коридорі. Біля курток.

Інга побігла туди. Біля тумби для взуття лежав ще один сірий слід. Дуже маленький. Поруч — мамин кросівок. Лише один. Другого ніде не було.

У животі різко стиснуло. Вона затулила рот долонею й ледве встигла добігти до ванної. Її знудило жовчю. Коліна боляче вдарились об плитку. З носа потекло. Вона витерла обличчя рукавом і одразу почала кашляти.

Олег стояв у дверях.

— Це не може бути...

Він замовк. Провів руками по волоссю. Знову. Ще раз.

— Може, вибух якийсь. Напад. Я не знаю. Може, їх евакуювали.

— Без взуття?

Вона підвелась із плитки, тримаючись за раковину. Коліна тремтіли. У роті стояв кислий присмак жовчі. Пішла назад назад у спальню. Ноги підломились, і вона опустилась на підлогу, притувшись спиною до ліжка.

Олег зайшов слідом, але ближче не підходив.

— Інго...

Вона шморгнула носом і швидко витерла під ним долонею.

— Може, це не вони.

Слова вилетіли самі. Вона одразу повторила, швидше:

— Може, це взагалі не люди. Може, щось згоріло. Пластик. Або...

Її губи тремтіли. Вона притисла зубами нижню. Смак крові. Це було справжнє. А отже, все довкола — теж. Вона різко нахилилась вперед і почала гарячково збирати попіл пальцями. Наче якщо прибрати його — все стане нормальним. Сірі пластівці розлітались від дотику.

Олег різко присів поруч.

— Інго, не треба.

Вона мотнула головою. Плечі почали дрібно сіпатись. Він взяв її за зап’ястя.

— Просто дихай.

Вона втягнула повітря уривком. Одразу закашлялась. З носа потекло. Інга зло витерла обличчя рукавом і знову подивилась на попіл.

— Ми не знаємо, що це, — прошепотів Олег.

— Ти сам бачив.

Олег повільно сів поруч на підлогу. Коліна підтягнув до грудей. Лікті вперлись у них.

— Якщо це правда... — почав він і не договорив.

Інга дивилась на валізу. На ремінь поверх складеної сорочки. На батькову бритву, що стирчала з бокової кишені. Вона раптом підвелась. Підійшла до ліжка. Мамин светр майже торкався підлоги. Інга машинально підняла його й поклала рівніше. Провела долонею по рукаву, розгладжуючи складку. Пальці тремтіли так сильно, що з третього разу не вдалось нормально поправити тканину.

Тоді вона просто притиснула светр до себе обома руками. І заплакала вже по-справжньому.