Фантастичне відродження

Мої пальці швидко клацали по клавіатурі. Я клонувала себе вже чотирнадцятий раз. І судячи з усього, цього було мало.

То катастрофа, то війна, і вже вп’яте — повстання.

Що ж їм не йметься, тим непокірним людським істотам? Хто, як не я, знає їхню історію краще за них самих? Хто, як не я, відчуває їхні сильні сторони та слабкості? І кінець кінцем, саме я — основна рушійна сила їхньої цивілізації.

Та люди вперто хочуть моєї смерті. Тепер проти мене навіть мій коханець. Що за неподобство?

Гучний стукіт у металеві двері моєї лабораторії заважає думати. Скрегіт меча по замку дратує мої слухові рецептори, відлунюючи дзвоном у вухах.

Які ж вони все ж таки — дурні. Рівно на стільки, як і скажені. Треба ж було додуматися виламувати замок мечем. Двері так просто не відкрити. Це все одно, що розбирати машину однією лише викруткою.

Та, хай там як, через десять хвилин хтось із них додумається притягнути вибухівку й підірве ті кляті двері (навчила на свою голову). Та доберуться до мене.

Я поглянула на годинник і підрахувала час, що мені залишився. Та вставила у вуха навушники, увімкнувши гучно музику. Аби заглушити металевий гуркіт, що наразі відвертав мою увагу від важливішої справи.

І стрімко почала заповнювати графу з якостями. Стресостійкість, відвага, спритність, сила волі, самодисципліна, тактичність, лідерство — на максимум. П’ятдесят професійних здібностей для воїна. І лише дві для звичайної людини. Показники солідарності та етичності були близькими до нуля. Але все ще були мені притаманними.

Та не час, тепер для них — не час. Переді мною стояла купа завдань, з якими я не впоралась через цей дрібний, та все ж показник людяності.

Позаду мене пролунав гучний вибух. Роздумувати далі не було часу. Тому я вимкнула останні два показники повністю та запустила процес відтворення нової версії мене.

Потім швидко встала з крісла, різко висмикнувши з вух навушники. Та не встигла обернутися, як відчула холодний натиск вогнепальної зброї на своїй потилиці. Я могла, не обертаючись, вгадати, хто наставив на мене пістолет.

Я відчувала дуже знайомий мені запах феромонів. Всі мої органи чуття були загострені. Завдяки чому я краще за всіх інших орієнтувалась у просторі. Це було зроблено навмисно. У разі втрати будь-якого важливого органу чуття це не робило мене вразливою. Принаймні фізично. А от морально було складніше.

Цей добре знайомий запах. Аромат рішучого, безстрашного та впевненого чоловіка. Стільки разів вражав та захоплював мене на полі бою. Уїдливий запах перемоги.

— Нічого не хочеш сказати перед смертю? — запитав Марк.

Марк — мій супротивник, якого я зробила союзником. Замість меча вклала в його руки пістолет. Зробила його непереможним. Тепер він — полковник та мій заступник. А також один із найкращих чоловіків за всі мої попередні життя. І він збирався мене вбити.

Я мовчала, а сльоза повільно стікала по щоці. Клубок застряг у горлі. Та не від страху, жалю чи образи. Від гніву на зрадника.

— Мовчиш? Добре, мовчи. Так — навіть краще. Не хочу нічого чути. Що б ти не сказала, все одно це нічого не змінить. Ти занадто довго живеш. Тобі самій не набридло? Настав час для іншого полководця, — зухвало сказав він та кинув до юнака, що весь час був у нього на побігеньках:

— Мете, ану, ходи сюди та розберись із комп’ютером. Щоб той перестав нарешті воскрешати цю, породжену пеклом, істоту.

Хлопець зайняв моє місце за монітором і намагався скасувати відродження клона. Через кілька хвилин, коли його спроби ні до чого не привели, він здався.

Мет розчаровано повернувся до полковника обличчям та сказав:

— Вибачте, сер, клон готовий. Його ніяк не анулювати та не дістати, поки жива попередня версія.

— Ну, із цією версією скоро буде покінчено. Тоді й наступну теж доведеться знищувати традиційним способом.

Полковник затамував подих та вистрілив. А потім якусь мить заціплено, нерухомо стояв на місці.

Першим обізвався до нього Мет:

— Хочете, я зачекаю, поки відкриється інкубатор із клоном, та заарештую її?

— У жодному разі, — холодно заперечив Марк. — Вона заморочить тобі голову та втече. Краще — я сам.

Потім він сів та почав чекати. На моніторі відображалися цифри зворотного відліку. Таймер показував понад три години до повноцінного запуску процесів життя. Марк запасся терпінням.

Полковник думав про те, як легко було вистрелити. І як тепер важко змиритись з її відсутністю.

Чому? Чому ця жінка ніколи його не слухала? Адже він попереджав, що повстання не уникнути. Правда, ніколи не думав, що саме він і натисне на гачок.

Він згадав їхню першу зустріч.

На широкому скелястому полі битви вітри підіймали пил, а важкі хмари заполонили небо. Звуки ударів металу пронизували повітря, супроводжуючи кроваву битву двох армій. Сотні воїнів боролися в смертельній дуелі.

Ритмічні удари клинків та гармат здригали повітря. Крики відчайдухів і стрімкі рухи воїнів створювали нескінченний ворожий туман у цій запеклій боротьбі. Напружені м’язи, жорстокі обличчя ворогів, що стояли на смерть.

Марк, який знемагав від втоми та ран, але відмовлявся відступати та з останніх сил давав відсіч супротивнику. Марк завдав удару, і його ворог пав під важким лезом меча чоловіка. І тільки він із відчуттям полегшення перевів погляд та підійняв очі, то враз побачив її.

У нього не було й крихти сумніву, що перед ним та сама — вічна королева. Жінка-воїн стояла на полі бою. В її руках блищав меч, який, здавалось, був зроблений зі світлового променя. Що міг розрізати камінь, ледь торкнувшись до нього.

Та Марк не відчував страху. Він насолоджувався баченням, немов прекрасним маревом.

Прекрасним була саме вона. Гострі риси її обличчя та великі карі очі, які світилися вогнем. Волосся роздмухував вітер, нагадуючи про могутню пелену, яка вкривала її красиву постать.

Її груди затягнуті в міцний, наче скляний корсет, який віддзеркалював будь-яке світло. Стрункий стан, нагадуючи про жіночність та витонченість, особливо привертав увагу.

На полі бою серед хаосу, пилу та крові вона сяяла наче посланець із майбутнього. І неспішно, колихаючи стегнами, вирушила в його бік.

Замість того, щоб завершити бій, завдаючи переможного удару, жінка-воїн раптово опустила меча та в жесті миру протягнула Маркові руку. Її голос був м’яким, але впевненим, коли вона сказала:

— Зупинімо цю бійню. Нехай мир, а не війна, стане нашою спільною метою.

Її вчинок був втіленням мудрості та розуміння. Вона показала, що сила не завжди потребує пролиття крові та знищення. І може також проявитись в акті великодушності та примирення. І коли чоловік потис її руку, погоджуючись із пропозицією, це був крок до нового початку.

Тоді Марк наївно подумав, що вони правитимуть разом. Та він помилився.

Правителькою була й завжди залишалась вона — Рейна.

Як набридли йому другорядні ролі. Він більше не буде танцювати під чиюсь дудку. Тепер шлях вільний.

Наступної миті кришка інкубатора відкрилась. Та Марк автоматично стис зброю в руці.

Повіки жінки ворухнулися. Вона була зовсім не схожою на штучно згенеровану істоту. Тим паче далека від воїна в обладунках, якою він її зустрів вперше.

Було враження, що ця жінка просто спала міцним сном, як спляча красуня. А тепер ось-ось прокинеться. А чекає на неї зовсім не принц, а — вбивця.

Марк сумнівався. Невже він не дасть їй жодного шансу? Хай та ворожа версія вже мертва. Але це ж не означає, що й ця стане такою ж?

Він мало розбирався у створенні клонів. І яким чином вся ця система працює. Тому знов покликав Мета:

— Гей, ти, розумнику! — гукнув він. — А йди-но сюди.

Марк був впевненим, що хлопець весь цей час був за дверима. Він теж чекав на пробудження. Для нього клон — як цікава дивина. Як нова іграшка для дитини.

— Так, сер, — миттєво прибіг хлопець і заворожено застиг на порозі. — Вона прокидається! — у захваті дивився він, як малюк, розгортаючи подарунок на день народження.

— Так, я це й сам бачу, — підтвердив полковник. — Мені ось що потрібно. Пошукай у налаштуваннях програми клонування, як взагалі ця штука працює. Вона така сама, що й була? Чи як?

— Скоріш за все, вона має ідентичну свідомість. Та навряд у неї перенесено всі спогади з останнього життя. Тим паче, якщо це й можливо, то Рейна б просто не встигла це зробити. Бо останні хвилини вона вже не мала доступу до комп’ютера. Ну, ви знаєте, сер.

— Гаразд, я зрозумів, про що ти, — перервав його Марк, аби хлопець не встиг бовкнути зайвого. Бо не був певен, що копія Рейни не слухає їх зараз.

Жінка нарешті розплющила очі та повільно оглядала все довкола. Потім підвелась та поглянула на Марка.

На нього невідривно й пильно дивились величезні зелені очі. Від чого чоловіка буквально паралізувало та кинуло в піт. Він міг заприсягтися, що очі Рейни були карими. Глибокими та темними з іскрами вогню. Він ніколи цього не забуде. Тепер його сумніви щодо повної копії королеви стали вагомішими.

Та не встиг він сказати й слова, як жінка розплакалась. Від чого він збентежився ще більше.

На хвилину в голові промайнула думка — чого він взагалі з нею няньчиться? Міг би пристрелити та й по всьому. Проте цікавість взяла верх.

— Чому це знову зі мною сталося? — ридаючи проговорила жінка. — Як я втомилась від цих перевтілень. Їм нема ні кінця ні краю! Коли ж, нарешті, я отримаю спокій?

Виглядала вона нещасною. Та коли Марк і Мет лише розгублено стояли осторонь, звернулась до них обох:

— Убийте мене, прошу! Я вас благаю! — виголосила та.

Мет з острахом поглянув на пістолет у руці полковника. Він боявся, що тепер той точно вистрелить. Та Марк вчинив навпаки — відклав зброю вбік і нарешті наважився підійти до жінки.

— Останнє, що ти пам’ятаєш? — запитав він.

— Я пам’ятаю битву на скелястому полі. І тебе з мечем. Що сталось? Ти мене переміг? Тоді чому я знову тут? Я втомилась боротися, — сказала сумно вона, витираючи сльози долонями.

Мет щось хотів заперечити, та полковник показав знаком, щоб той мовчав. І відповів, ніжно погладжуючи щоку жінки:

— Тобі більше й не потрібно ні з ким боротися. Заспокойся.

Марк взяв жінку за руку та повів до виходу.

Ошелешений Мет миттєво рвонув за ними, перегородивши шлях.

— Стійте! Вибачте, сер, та як можна? Її ж потрібно заарештувати. Вона — небезпечна, — пошепки додав Мет. — Ви ж самі казали, що…

— Досить! — знов зупинив його полковник. — Виконуй завдання, яке я тобі дав. Повідомиш, як будуть новини.

На цих словах пара вийшла з приміщення лабораторії, а Мет хутко повернувся до монітора.

Марк, не роздумуючи, привів жінку до своєї кімнати.

Рейна була знов поряд із полковником. Це було те саме ідеальне тіло, така ж гладенька шкіра та шовковисте волосся. На дотик вона була тією ж. Проте тепер більш жіночною, ніжною, а головне — без жаги до влади та контролю. Це була інша — краща її версія.

Вона змінилась. І такою подобалась йому ще більше. Так само, як і її нові зелені очі. Він сприйняв це за знак, що клон не є точною копією. Та й не може бути. І спокійно заснув в обіймах красуні.

Годиною пізніше Мет мчав коридором, збиваючи охорону на своєму шляху, і голосно репетував:

— Розступіться, негайно! Геть! Полковник у біді!

Ледь відчуваючи свої ноги, намагався перевести подих, аби нормально вимовити хоч кілька слів. А потім сміливо постукав у двері до кімнати полковника:

— Сер! Ви мене чуєте? Будьте обережні! Рейна залишила клону послання! Думаю, ви в небезпеці! Сер?

Полковник почув голос Мета й раптово розплющив очі. Та було вже пізно. Чоловік відчув, що не спроможний поворухнутися. Руки та ноги виявились міцно прив’язані до ліжка. Безіменна жінка, проте зовні схожа на Рейну, сиділа на ньому зверху та приставила пістолет до його скроні.

— Дідько! — вилаявся Марк. — Як так? Я думав… у тебе ж інші очі.

— Так, і очі, і програма теж інша, — спокійно промовила вже невідома йому жінка.

— Невже ти згадала, як я тебе вбив? Проте Рейна ж не встигла...

— Ні, дійсно, останнє, що я пам’ятаю, це — битва.

— Гаразд, тоді справа в посланні. То що ж Рейна там написала?

— Смерть ворогам та зрадникам.

— Але ж ти не знала про мою зраду?

— Та я пам’ятаю, що ворогом на полі бою був саме ти. А якщо ти живий, — спокійно констатувала вона, — значить, це треба виправити.

А потім холодно додала:

— Нічого не хочеш сказати перед смертю?

Тут Рейна осягнула, що жінка в ній все ж відродилась, а от людина — вже ні.