Дивне поєднання

Муун та Рю це одна особа. Вона змінила ім’я через певні події що не знайшли місця для себе у цьому мініку (оповіданні).

***

Ці землі були далеко не хорошими.

Район просто посеред північних земель рівновіддалений від обох океанів. Порівняно із іншими нічим особливо не примітний.

Але якою же жахливою тут була вода! 

— З тобою все добре, Муун? — Занепокоєно запитав її Айзен. Гіммель і Гайтер помирали поруч від тривоги, бачачі, як ще одне їхнє запитання про те як вона себе почуває спровокує емоційний вибух, що за масштабом легко можна буде прирівняти до виверження.

Вони не просили Айзена, щоб той починав надокучувати їй із їхніми запитаннями. Це було видно. Тож вона мала змиритися з тим, що, якщо вже інший воїн починає хвилюватися, то, це серйозно.

— Тільки трохи нудить.

— Ти у цьому впевнена?

— Так. Що вас так турбує?

— Ти бліда як простирадло.

В неї світла шкіра, Айзен про це знає. Він має на увазі що ця блідість не виглядає природною.

— І що ти пропонуєш?

— Залишитися на деякий час у найближчому селі.

Так вони і зробили три тижні тому. І жителі села люб’язно поділилися цікавим фактом про місцеву воду і про наслідки її пиття. Схоже що Муун це підкосило першою, але під вечір і Гіммель почав виглядати, як поганка.

Тож, щоб вижити і пережити цей відрізок мандрівки треба було озброїтися лайв гаком від такої неприємності запропонований місцевими жителями.

Алкоголем.

Гайтер не міг бути щасливішим. "Розбещений священик" був постійно напідпитку і з величезною усмішкою. А от Муун, як вони виявили, ладнала із цією категорією напоїв як і з порушниками закону. Досить погано.

— Гіммель.

Її голос був нерозбірливим. Язик трохи плутався. Світле коротке волосся давно у хаосі. Худі щоки злегка червоні.

Йому було неймовірно мило як, навіть дуже розбавлений, алкоголь так на неї впливав.

Хоча заради справедливості, деякі з місцевих напоїв були буквально отрутою. Здатність їх пити і не вмирати є дивом.

— Так Муун? 

Осінь. Початок ночі. Вже випав перший сніг. Він вийшов подихати свіжим морозним повітрям. Просто з гостинного двору де вони зупинилися відкривався неймовірний краєвид на поля та горби.

Муун (вигадане ім’я, для приховування таємниці) трохи нестійко підійшла до нього.

— Ти п’яна?

Вона якийсь час, довше за потрібне, кліпала на нього, своїми блакитними сапфірами. Зараз дуже затуманеними.

— Ймовірно.

Ага. Отже за його власною шкалою між “твереза” “напідпитку” “за келих від” “майже п’яна” та “абсолютно п’яна” Муун знаходилась на четвертій стадії. Іноді дивні фрази та дії, але ще цілком прийнятно. Коли вона почне заперечувати що не п’яна зовсім, тоді вже все.

— Я був тобі потрібен?

Муун знову кліпала на нього, явно важко обдумуючи що він їй сказав, а потім поклала свою руку йому на щоку.

Що?

Друга рука доєдналася до першої. 

Теплі, ніжні, маленькі порівняно з його.

— Дурник.

От знову. Всю їхню мандрівку, від самого початку, вона завжди називала його так. Це було сказано лагідно, але…

— Чому ти мене так називаєш?

— Га?

Він тікає. Він знає. На стадії “майже п’яна” Муун не пам’ятає більшість подій вечора. Здебільшого факти того що щось було, але не як це відбувалося. Особливо тонкі деталі діалогів.

— Ти так сильно у мені сумніваєшся?

Вона знову кліпала на нього. Завжди коли не розуміла. Дуже часто у ці дні через алкоголь.

— Ні. Навпаки. Я дуже сильно у тебе вірю, — щиро. Вона казала це щиро. Вона в це вірила.

Нісенітниця.

— Як? — він запитав. — Хіба ти не називаєш когось дурним, коли сумніваєшся у його розумових здібностях?

Ой. Можливо це була надто важка фраза для неї прямо зараз, судячи з насуплених бровенят. Муун похитала головою ніби щось відганяючи. Можливо дурман.

— Всі інші. Але не я. 

Як? Можливо вона зрозуміла його запитання з виразу, бо продовжила: 

— Мені так сказали. Герої – найбільші дурні. Перемогти Короля демонів фальшивим мечем? Наскільки треба бути дурним щоб робити це? Наскільки можна бути надхненним самим і надихати інших вірити у це? Наскільки можна бути впевненим що все буде добре?

Це виглядало як щось важливе. Муун ніколи раніше так із ним не говорила. Це було схоже на те що вона нарешті розкриває те що її так довго турбувало.

— Магія це світ уяви. Ти не можеш начаклувати того що не можеш уявити. І знаєш що? Ще одне визначення героя, яке мені дала дорога людина: герої це ті хто втілюють свої мрії у реальність. Щоб перемогти сильного противника мені треба уявити перемогу над ним. Щоб врятувати всіх мені треба уявити, як всі врятовані. Це те що допомагає мені. Фламме так і казала: “Твоя дурість, а точніше невігластво у магії, дозволяє так легко відтворювати Вершину магії. Який брудний трюк”.

Гіммель її слухав. Уважно. Мова все ще була місцями слабко розбірливою.

— Я це робила Гіммель. Я відтворювала те що хотіла. Останнім часом я змогла врятувати всіх. Після того як більш краще освоїлась із техніками. Я змогла це зробити.

Її очі опустилися. Руки з його обличчя теж. Вони схопилися за вилоги його пальта.

— Я не відчую себе героєм. Не так. Ніколи. В мене багато крові на руках. Занадто для цієї ролі. Я не відчуваю себе достойною.

Він хотів заперечити. Він хотів втішити. Левиця повернулася до його обличчя, великий палець випадково торкнувся уст. Блакитні сапфіри навпроти такі яскраві, усмішка така ніжна.

— Але ти це робиш, — заключила Макі. — Ти береш на себе роль Героя і гарно її граєш. Природно. Сміливо. Це красиво. Неймовірно. Ти неймовірний.

Вона була п’яна. Абсолютно п’яна. Це точно. Забудьте його попередню оцінку, він помилився.

— І тому я дивуюся і ні водночас, — це не кінець? Вона ще щось скаже? — Як ти можеш відкладати щось на завтра? Як ти можеш так легко подумати про “що-якщо”, а особливо про “коли”?

Га? Він не розумів.

— Підземелля було невблаганним. Сьогодні ти заходиш як зазвичай, а через п’ять хвилин тягнеш своє побите тіло багнюкою вимазаний сльозами кров’ю та блювотою, і гарно якщо тільки своїми, просто щоб вижити. Тільки щоб продовжувати жити. Сьогодні все добре і ви радо снідаєте за одним столом, а в обід ти вже хорониш свого найкращого друга, з яким снідав, якого, через обставини, вбив власною рукою.

… Що?

— Тож як… Як ти можеш це відкладати?

— Відкладати що? 

Його голова була надто пустою через таку кількість відкриттів. 

— Своє ко. Щастя.

Зачекай. Свята богиня творіння… Йому ж не почулося. Що?

— Щастя?

— Так.

— Із ким.

— Із коханою дівчиною.

Вона знає?!

— Я не відкладаю, — правда. — Не тільки тому, — правда. 

— Чому ж ще? Завтра ми загинемо.

Приреченість із якою це було вимовлено його лякала. Його дуже засмучувало що Муун так почувається. Саме тому вона така серйозна? Вона боїться їхньої смерті.

Він усміхнувся. Поклав свою руку їй на щоку.

Можливо таким хворобливим, на його думку, чином… Вона піклується про них.

— Я боюся, — правда. — І я не хочу її засмучувати, — теж правда. — Ні зараз, ні коли помру, — сьогодні він на диво каже багато правди.

— Як гадаєш, — він продовжив. — Яка б була її відповідь?

Втеча. Він знає. Він боягузливо скористається.

Розмови про його сміливість.

Муун на нього кліпнула.

— Вона закохана в іншого.

Боляче. Серце стиснуло.

— Але більше за це мені здається вона не вважає себе достойною.

Вона пригорнулася до нього, прослизнула поки він не дивився. Тонкі руки обхопили тулуб. Холодний ніс тикав йому у шию. Сховалася.

Він обійняв і відповідь. Щоб заспокоїти. Навіть якщо боляче.

— Як гадаєш, — тихо пробурмотіла десь під його підборіддям. — Чи можна відпускати своє кохання?

Він ковтнув.

— Так.

— Навіть якщо думав що це назавжди?

Боляче. Йому ледве вдалося вдихнути.

— Завжди це коли ми не пам’ятаємо початку і не бачимо кінця. Якщо бачиш кінець. Так. Моя відповідь так.

Секунда. Муун послабила обійми.

Він послабив свої, щоб дати їй змогу відійти і піти геть.

Так. Вона просто піде. Всі ці маленькі знаки уваги які він помічав як, його улюблені страви, те як вона шукає його компанії щоб поруч читати гримуар, те як вона спить на його плечі під час подорожей, або шукає обіймів у особливо погані дні. Це не кохання, не закоханість. Можливо просто захват. Вона піде геть і забуде…

Муун взяла його праву руку. Схоже їй знадобився час щоб зрозуміти де вона, бо до того просто туманно дивилася на його обличчя. Він погано звернув увагу з яким виразом.

Вона керувала руками поки вона, його рука, не прикрила його уста долонею до них.

І поцілувала.

Через долоню.

Гаряче. Він відчув рухи вустами. Язик на безіменному пальці.

Муун поновила простір. Ледве 10 дюймів. Його рука впала більше нічим не підтримувана. Подихи змішувались. Її очі тумані, пристрасні. Пристрасні? Люблячі?

— Тс, — він хотів сказати. Щось. Її вказівний на його устах. — Дай мені ще часу Гіммель. Ще трохи часу.

Ще один поцілунок. У щоку. Трохи надто близько до вуст.

Після цього вона пішла, назад до шинку, не озираючись.

Він, приголомшений, замерзлий без жодної магії, на холодній вулиці під яскравим ліхтарем, посеред пейзажу з полів та горбів.

Алкоголь. Це повинен бути алкоголь. Йому не могло так пощастити. Правильно?