Сповідь світлячка

Я прокинувся світлом. У темряві моє народження було іскрою — короткою, тремтливою, майже непомітною для Всесвіту. Але для мене це було усе.

Я зростав у ночі, шукаючи сенс. Всі довкола говорили: «Світи!» — і я світив. Моя мізерна крапля світла трималася за чорне небо, мов обіцянка, що пітьма не вічна.

Одного разу я зустрів інших. Вони теж світили. Дехто яскраво, дехто тьмяно, а були й такі, що вже згасали, бо втомилися. Я запитав у них, навіщо ми світимо.

Один відповів: «Щоб побачити шлях».

Другий сказав: «Щоб нас помітили».

Третій прошепотів: «Щоб не боятися темряви».

Я не знав, чия правда була ближчою до істини. Але я продовжував світити.

Одного разу я злетів вище, ніж будь-коли. Там, у височині, я побачив дивну річ. Світло, яке я вважав власним, не було моїм. Я всього лише відбивав його.

Я був лише дзеркалом.

Того дня я перестав боятися згаснути. Бо зрозумів: навіть коли мене не стане, світло житиме далі.

І, можливо, колись хтось інший запалить його знову...