« Передай далі»

Ішов по дорозі чоловік, з торбою. Розбагатіти хотів. На всяку роботу наймався, поки вуха не виросли, довгі предовгі.

- Та що ж це я наймитую, - думає, - наче свого кутка не маю?

Згадав, є ж бо у нього своє: хата й поле.

- Ет, немає там ладу, хата темна, на полі ніц не росте, - зітхнув, - та нічого, стану на воротах, інших запитаю: «як до ладу дійти?»

Так і зробив. Кожен йому щось радить. Чого тільки не пробував, нічого не ладиться.

Зажурився, голову схилив, аж дивиться іде по дорозі білий дід, скручений, мов листок у паморозі.

- Як мені, діду, до ладу дійти? – питає.

Дід бороду торкнув.

- Причепурися, житло до ума доведи, а там і гостей чекай, - відказує.

- Гості? Авжеж, сам ради не дам, гості допоможуть.

Подякував чоловік і до роботи. Для початку хату вибілив та заходився вікна мити.

Сяють, блищать, мов круглі люстерця. Приглядівся, справді, обидва люстро.

– Так, той так. До хати піду, - ввійшов.

Всередині темно.

- Які тут гості. А чого ж ти чекав? - та сам до себе, – Дива, - сів біля порогу, думу думає і все очима щось у пітьмі шукає.

- Раз шукаєш, значить і загубив, - голос дідка у вухах.

- Діду? Ви де? - тільки борода мелькнула.

- Ет…

Дід інколи навідувався до хати і бувало те у не найкращі часи. Знай, увірветься навально:

- Чужої скиби не ори, до лісу не ходи, гречане поле десятою дорогою оминай.

А то почне кордони малювати. Волосину з бороди вирве, за неї ні-ні, бо обпечешся.

Чоловік його слухався. Дійде до кордону, чи лівіше схибить, про межу згадає, задкує.

Інколи сердився:

- Прокляття, а не дід.

Іноді обпікався. Іноді плакав. Траплялося й дякував. Від того у хаті тепліло, білі волосини перетворювалися на солоні грудки й блищали на підлозі.

Дуже подобався йому той блиск, збирає, милується.

Якось здогадався наш чоловік вікна зсередини помити. Звідтіля вони теж дзеркальними виявилися. Якщо придивитися, зовнішнє люстро кривизну дає. Довго дивився, аж у хаті просвітліло.

- Ти ба, у мене стіл є, та чомусь вище печі.

На столі каганець блимає.

- Стіл є, значить і гості прийдуть, - думає та все у вікна поглядає.

Немає гостей.

- Брудно у хаті, тому і не йдуть.

Сажу надумав трусити. Заліз у піч, а там кіптяви, задихнутися можна. Дмухнув, курява крутиться, вгору летить, тягу чує.

- Дмухай – дмухай, - дідок намалювався, будеш знати які дрова класти.

Видмухує чоловік сажу та все глибше, до останньої сили. Вже через димар зорі видно. Замилувався.

Коли це:

- Стук - стук, - згори.

Пішов на звук.

Чи довго йшов, бачить клітку, а в ній птиця та така нещасна, що годі й казати. І все:

- Тук- тук, - дзьобом стукає.

- Що ти, сердешна, робиш?

А вона:

- Ланцюги та огорожу кую.

- Для кого?

- Для них.

Роззирнуся чоловік, біля клітки повно свиней, а в перемішку з ними собаки та такі скажені. До клітки підступають і біле пір’я на птахові рвуть.

- Відступіться, Богом прошу.

Де там, жерти хочуть.

Здер шапку.

- Тримайте.

Потім свитку, черевики, мов у порох вода. Нічого вже немає. За кристали згадав та в торбу, а там, круглі перлини виросли.

- Не смій, - дідо каже.

- А що ж робити?

- Думай.

Думав- думав:

– Вгору піду, згори видніше.

Птахові:

- Зачекай, я скоро.

Важко йому, але лізе. Скількись там проповз і з сил вибився.

- Доста, звідси погляну.

На людей глипнув - низенькі такі проти нього, ніяково навіть, що так високо забрався. Кинув оком на свиней: симпатичні, кардамоном пахнуть, у деяких китяги зеленого хмелю висять. Зиркнув на клітку.

- Господи Боже мій, птах погибає. Допомогти треба.

- Хочеш комусь допомогти, уяви його щасливим, - дідо повчав.

- А собі як?

Скільки себе щасливим не уявляв, перед очі самі свині. Підняв повіки.

- Йой, та вони ж поросні, мов бульки множаться, на голодних псів обертаються та до нього. На обличчя скачуть, кігтями шкребуть, аж риски знати.

Узяв наш чоловік палицю і на війну. Спочатку менших лупить, а тоді до кабанів підступає. Дивиться, пси хвости піджали.

- Так то, - до птаха всміхнувся.

Коли це:

- Дзж, - вулик вгорі клекоче.

Здумав вище лізти, глянув під ноги, аж то камінець, гора попереду: стрімка, гладенька.

- От тобі й на, -лоба чухає, чує:

- Дзінь, - пруг з чола упав і на залізний прут обернувся.

Згріб чоловік усі риски з обличчя і драбину зробив, вгору іде. До перешийка добрався, а там, як на зло, щаблі закінчилися і рисок на обличчі вже немає.

- Боже поможи, - зібрався з Духом, став собі на голову і вгору виліз.

- Дзж,- у вулику.

Він пальця вклав, меду хоче, та не мед. Рідина сіра, на смак бридота: солоне, гірке, пекуче, а місцями ніяке. Перехилився і впав усередину. Від комах рясно, та більшість - трутні.

- А щоб вам добро було,- надумав зловити, чи розігнати, ще гірше зробив.

Обліпили трутні чоловіка й заходилися кров пити та такі вгодовані стали, як воли.

- Спробую приручити, - вирішив.

Тому підморгнув, з іншим посміявся, кого погладив, а більшості подякував. Дивиться, волики його сумирними стали.

Запряг їх і гайда вулика орати. Виорав золотого горішка та до воликів:

- Тепер летіть, - ті й зірвалися на крило.

Чоловік же на горішка дивиться, силі його дивується.

- У малому сила великого згорнута, - міркує.

От, не встиг і помислити, як на голову:

- Крап, - волики дірку у стрісі зробили, ллється щось тепле і світле через неї: у вулик, у клітку, на піч.

Дивиться чоловік.

- Скільки ж у мене добра: макітра, мисники, горнятка, кухлики і кварти – усе світлим теплом повниться через край.

- Двері відкрий, - дід підказує.

- Що ти, моє добро задарма віддати?

Бігає чоловік по хаті нові миски шукає та все:

- Моє, мені.

- Дивний голос у мене, як у козла, - зауважив та в люстро, - А й справді: хутро, роги і борода. Може внутрішнє скло кривизну дає? - у зовнішньому вовка бачить. Ззовні йому усі вовки та козли.

- Хіба я такий як всі?- оглядається. - Ні, вовна у мене яскравіша і роги круті. Не поганий запас капусти маю, а як треба то й зуби покажу.

Почав чоловік напіввовком, напівцапом жити. Але не до ладу таке життя. Цап над капустою труситься, вовк на місяць виє. А хату тим часом добро заливає.

- Пропади усе пропадом! Не буває того ладу, не існує.

Так би і потоп, аби не бджола. З вулика залетіла і вшпилив цапововка по під хвіст. Той від болю роги у землю встромив і нумо підлогу орати, поки роги зірвав.

Боляче, кров темніє. Добро з кухлика на голову хлюпнув і зажило у мить.

- Чудасія! Треба з іншими поділитися.

Кинувся до дверей, а вони не піддаються.

- Спробуй у інший бік, - дід каже, - звик усе на себе тягнути.

Відчинив чоловік двері тай гукає:

- Люди, ходіть но, у мене багато добра! – дивиться у долонях гранат. Розірвав, по зернині кожному стане.

Не хочуть люди такого добра. Їм посуд, глину зі стін, чи цвяха. Хто пучку, хто жменю, а хто й цебро підставляє. Почали сваритися.

- Ми перші заклик почули, - одні кажуть.

- А ми ближче стоїмо.

-

Може той гурт сам по собі вишикувався, чи наш добродій здумав його упорядкувати, того ніхто не скаже. Але утворилися круг нього ближні і дальні люди.

Дальні на поле, а ближні нумо до стін. Тулилися –тулитися тай приліпилися. А потім і в хату ввійшли.

- Як добре вдома! – кажуть, - не те що в гостях, - купаються, сьорбають з мисок, квартами тарабанять, - одне слово - по- свійські.

І в кожного своя муха, а той не одна. Не зоглядівся, як клітку з птахом обліпили, до вулика повзуть.

Розгнівався добродій:

- Хто тут господар, мухи чи я?

У відповідь:

- Лясь, - хтось із найближчих його, по лівій щоці.

- Та то він мух б’є, - чоловік сам собі, - стерплю.

- Я чув, що варто й праву щоку підкласти, - голос із поля, - то добра наука …

Підклав.

- Бийте, коли так.

Чи били, чи вчили. Юшкою вмився:

- То я ж для добра, - сам себе втішає. - « Не збідніє щедра рука».

За білі кристали згадав, а торба пуста.

- Діду, допоможіть.

Дід йому:

- « Раджу купити у мене золото, вогнем очищене, щоб збагатіти тобі, бо бідний ти, хоча думаєш, що нічого не потребуєш. А ще очною маззю змасти очі твої, щоб бачити».

Про золото чоловік не зрозумів одразу, а мазь прийняв. Змастив очі, дивиться а у ближніх його в купі з дальніми, своїх свиней та хортів тьма.

- Не тих годую.

Ширше очі продер, сів у інший кут, спектакль дивиться.

- Гарно грають, природньо і актори відомі. У головних ролях ближні, дальні- масовка. Дякую, браво, досить!

Та дідові:

- Бог із ними, най усі будуть своїми.

Запросив усіх в гості.

- Блаженний якийсь, - кажуть. Ніхто не прийшов.

Зітхнув чоловік і птахів покликав.

- Ох, не летять і я не вмію.

- Птиця літає, бо легка і небо любить, - знову дідок озвався.

- І я люблю. Любив. А як це Небо любити?

Пропав.

Дивиться сердешний у небо, а там журавлі та синиці кружляють. Приглядівся, аж то його волики птахами стали.

- Вабить око журавлиний ключ, та замка не доберу, - міркує, зітхаючи.

Коли це зирк, синиця в руку, зерня принесла.

Узяв чоловік той дарунок і у виорану підлогу поклав.

- Най полюбляться, а я поки спати ляжу.

Ліг, але сон не йде, впоперек ліжка вмостився і заснув.

Вранці про птицю згадав, вирішив їй хліба спекти, та борошна немає. Думав- думав, а тоді цапині роги, наче млинець, розплескав, вовчі зуби межи його поклав і нумо крутити. Важко, довгі вуха у нагоді стали, так і змолов.

Гарне борошно, води треба. Припав чоловік до землі, слухає.

- Шумує, - здумав криницю рити.

Чи довго працював, ще й втомитися не встиг, знайшов дві кам’янисті впадини та до них.

- Мертва вода, негожа, - далі риє, чим глибше, тим твердіше.

Проступає вода, піднімається, вже з головою затопила, а йому мало. Риє, наче затявся. Набере повні легені, пірне на спід і залізним кулаком б’є.

- Мені би ломаку, чи хоч голку яку, - віддихався і до птаха.

Легко іти угору, світло. До клітки дійшов, бачить, птахів уже двоє.

Ухопив зронене перо і полетів у криницю. А далі встромив його в камінь тай пробив.

Вдарив струмінь і підкинув чоловіка аж до впадин. А з них гребля.

- Треба загату розкрити.

Хлинула вода, омила усе і назад опустилася.

Дивиться чоловік, у яремному озері білий лебідь плаває, над ним веселка. По хаті оглядівся: хліб уже замісено, піч тепла, пампушка підходить, немов господарює хто.

І синиччине зерно проросло, бринить у золотих долонях Духу. Полити слід.

Узяв цеберко і до води. Аж там бідні вівці припнуті. П’ють та так спрагло, ось- ось русло висушать. Нагострив око:

- А, знову свої, - розв’язав мотузки й відпустив стадо.

Від того у воді: жаби, риби, змії та крокодили, усякої всячини ожило. Двійко черепах уздрів. Між очеретами качки, яйця несуть і на дно озера відкладають. А чаплі які. Кількох сполохав, полетіли аж на стріху. Словом, кого там тільки не було: і птиця сокіл, і самиця гіпопотама, і біла корова з зіркою межи ріг.

Чоловік як теє побачив, так шапка в його й упала, назад на голову не налазить, маленька. І він сам- не він, а маленький хлопчик. Глядить, у шапці бублик, сів на землю тай грається. Котиться золоте коліща по землі, то в один бік, то в інший. Притихне і знову оберти набирає.

У колесі жука розгледів. На перший погляд звичайний жук гнойовик, тільки спина синенька; грудку зі споду озера дістав, поперед себе котить. Жук наче простий, та дивна свита круг нього, така що ні в казці сказати, ні пером описати.

Дивиться наш хлопчик як жук кулю котить і за ним вгору іде. Куля росте, зоріє. Сіли у човен, по озеру плавають. Усі їх вітають, вклоняються. З коровою порівнялися, а вона круть, дівчиною обернулася високою, аж до неба. Нагодувала дитя і нумо на ріжках гойдати. А тоді схилилася, наче райдуга, головою до землі припала, аж зорі на животі запалали. Заплив човен їй у долоню, вона його на небесний живіт і підняла. Далі пливуть. До краю неба дістались, а там інша, сестра її, теж жменю підставляє.

Так наш малий у другому світі опинився, на третій прямують - до птахів.

Дивиться хлопчик, біля клітки чоловік. Поважний: соколина голова, на ній змій, мов коров’ячі роги, повитий. Усі перед ним колінкують, а жук кулю на пташину голову подає. Той прийняв тай пішов світати.

Кажуть, діти гарно сплять. Не спить теє дитя ні вдень, ні вночі - від щастя. Багатих людей за вікнами бачить. І світлиця не спить, сон то потемок, а там світло. Усе у світлиці сяє, крутиться, ходором ходить, але тихо. Миски, горнятка, кухлики і макітра понабирають хто синього добра, а хто золотого і нумо, хлюпають одна на одну, аж бризки летять.

Летять бризки, кружляють, а то зупиняться, зливаються в одне. На дитя хлюпнули, на легеня перекинули. Високий, рукастий і головастий став. Глянув у люстро, крутнув синього вуса, аж раптом…

За спиною дівчина. Він до неї, вона навтьоки. Коси золоті, сорочка, обличчя і руки – уся золота і сміх - золото. Бігали, бавились, потомилися. Дівчина однією рукою за горіховий стовбур ухопилася, гойдається, а іншою хвилі у повітрі малює. Підкрався синій легень, хвилю торкнув та до пальців. Зупинилися, пальці переплели і нумо цілуватися. Знову закрутилися, завертілися, злилися у один клубок навіки і народили сина.

Лежить золоте дитя у яслах, ручки до сонця тягне. А як на ноги звівся, узяв хреста тай пішов. Тридцять три гори йому судилося і розп’яття.

На лобне місце прийшов, увігнав хреста і розколов храм. Крапнула кров свята, аж земля здригнулася, а птах квіткою став.

Милується легень на червону троянду, пальцем торкнув, вколовся.

І враз перед очі коловорот, зливається золота кров Спасителя з його кров’ю, зливається і новою стає. Упали краплини на землю й гробами стали. Бо без гробів не буває й воскресіння.

Дивиться цар з соколиною головою на образ Спасителя, а далі й каже:

- Зістарівся я, проведи мене на захід, перед тим як сяяти підеш.

Так і зробили. Торкнувся Пресвітлий Хрестос низинних вод і розлилося море. Підхопила Його хвиля і вгору понесла.

Старий же цар посміхнувся на теє і звечорів.

А легень упав на коліна і сам собі карликом зробився. Стояв так, поки мурахи ніг не сточили. Та мабуть і не підвівся, коли б не золотий палець. Обвилися сточені ноги круг пальця, мов дві змії, а сам він- палець на крилатий посох обернувся і поніс його до клітки.

Червона ж троянда золотом розцвіла і на огонь перекинулася. Сяйво сліпуче аж до сліз.

- Вітаю, високий владарю,- дідів голос у вухах.

Карлик до люстра, аж він неначе вулкан, пальці залізні, нігті кам’яні. Пірнув у небесне око і поклав руку в вогонь, мов дровину. Гарно зайнялося, скоро й сіркою засмерділо.

Дивиться чоловік, залізо жовтіє, на мідь обертається, а як зелена окис щезла, найчистішим золотом стало.

Розтулив владар долоню, а в ній синій птах з білою бородою.

- Дідо!

Злетів, борода і відпала, правою стежкою лягла, за нею вихід.

Кинувся владар до дверей, а там крижаний пес труситься.

- Знову ти? Ніяк не осліпнеш.

Скинув козячого кожуха:

- Грійся, - а сам за поріг.

За порогом двоє - вартові, побачив їх і задки. В хату скочив, дивиться, на кожусі бурульки.

- І що я за тим порогом забув? Прийде час, все одно піти доведеться, іншого шляху немає, - думає владар та на годинника косить.

Гарний, з шовковиці тесаний, з зозулькою. Маятник:

- Тік- так.

Відчинив дверцята, а ж то шафа. У шафі чотири свитки, кожна з трьома ґудзиками і один якісний костюм. На костюмі кістки причепилися, а декотрі й на долівку упали. По кишенях лапнув - грудка цукру.

- Ет,- цукор під язик, а костюма зозулі віддав, – лети за поріг.

Зібрав владар усі я кості, на сито перевіяв і вартовим жбурнув. Щезли.

Потому вивернув кожуха вовною всередину, одяг і тільки но здумав шафу зачинити, аж там шовкопряди. Шість нові свитки прядуть, а один, вже метелик.

Посміхнувся у бороду наш владар.

- Гарно. Синиччин дарунок деревом шумить, вже без коріння. І хліб спікся, кутя на столі, - узяв з печі сліпучого карачуна і на макітру поклав. - А птиці ж де?

Спурхнув білий голуб під сволок, а клітки геть не стало.

Оглядає оселю владар:

- Світло, та страв бракує.

Не встиг і помислити, бачить кутя веретеном закрутилася та з макітри на золоту хлібину:

- Ляп, - карачун і собі гайда, ділиться на пампухи, сяє, яріє, росте.

За карачуном посуд: миски, горнята, кухлики та жбанки, а ще долівка, стіни, вікна і стеля – усе в світлому храмі почало крутитися і зливатися, цілуватися і новий хліб родити.

Сам же володар спочатку зробився бубликом. Потому його серединою.

- Один, два, три, - як спинилося, почав страви рахувати. Окрім карачуна вісім золотих хлібів і одну паляницю налічив. – Кутя – десять, - оглядівся, під сволоком вареник висить, - одинадцять значить.

Підвівся владар і до води подався. Ще як уперше пірнав, печеру запримітив, а в ній рогалик. Приходить, аж там океан. Чоботи зняв і впав, за мотузок зачепився. Глядить, бідна вівця.

- Однієї таки не помітив.

Пірнув, дістав білу скибу, зверху рясно землицею притрусив і на тарілку.

- Дванадцята свят вечірня страва.

Тільки теє здійснив, Коляда на поріг.

Коляднички усі троє та в один голос:

- Слава Ісусу Хресту! Дозвольте колядувати.

Святець бороду торкнув, вклонився до землі:

- Слава навіки Богу. Дочекався.

От найменший :

- Качалася грудка снігу.

Та всі разом:

- Добрий вечір, щедрий вечір.

Найменший:

- А в тій грудці грішна панна… - розтиснув рученята і святцеві сніжку простягає.

Той узяв і спурхнула в небо біла пташка.

А святець насипав дітям перлин, кому скільки влізло.

- Передай далі, -каже і на колядничка обернувся.