Загублене/знайдене

Хеймон купався у зливах. Шалений дощ мінявся легкою мжичкою, поливаючи вулиці й перехожих. По широкому панорамному вікні з залізними ґратами стікали десятки крапель. Девід зацікавлено вдивлявся у перегони водних цівок, по-дитячому вболіваючи за свого фаворита. Сьогодні йому було особливо нудно. Чоловік любив свою роботу, єдине в усіх містах Спілки бюро знахідок знало як привабити до себе. Засноване ще коли Світлове кільце було крихітним світлячком, воно зберігало чимало різної коштовності речей. Багатії і звичайний люд радо навідувалися аби віддати чуже чи повернути своє. Але тепер багато змінилося.

Девід озирнувся на ряди полиць твердодубової шафи. Раніше вони вгиналися від гаманців ручної роботи, прикрас та годинників з іменами фабрикантів, чиновників та інших любителів протринькати кілька зарплат. Сьогодні вони вкрилися товстим шаром пилу, навіть витерти не було потреби. В такому ж стані була й лава для відвідувачів і добрий шмат письмового столу. Телефон скидався на оброслого павутинням звіра, а його кабель у відділі зв’язку мабуть уже приріс до свого отвору. Сторінки реєстраційного зошита кілька разів облиті чаєм чи то наливкою давно зрослися між собою у паперовий моноліт. Останнім записом у ньому був лише дивний альбом у шкіряній оправі на металевому замочку, знайдений кілька днів тому у скриньці для відвідувачів, мабуть зі смітником переплутали. Розглядати світлини чоловік не став. Для себе він вирішив, остання знахідка.

Мабуть час змиритися, подумав Девід, Хеймону його бюро потрібне як брудноводу сумління. Ще з тиждень посидіти і доволі. Раптом дзвіночок над дверима тихо дзеленькнув. Досередини увійшов мокрий чоловік у чорному пальто. З правого рукава стирчав блискучий протез. Під пахвою гість тримав товсту сумку. З капелюха скапувала вода, як з щербатого даху.

— Добридень, ви працюєте?– хрипко спитав прибулий.

— У нас працює тільки годинник, решта штани протирає,– повторив Девід стару приказку.

Той кивнув і обтрусив одяг. Механічні пальці ворухнулися.

— Тут часом не з’являвся фотоальбом? Він мені дуже потрібен.

— Можливо,– ухильна відказав чоловік,недовірливо поглядаючи на незнайомця,– Як саме він виглядав?

— Як фотоальбом. Ви що їх ніколи не бачили? Великий такий. То є чи ні?– голос прибулого став вимогливішим.

— Пробачте але ні, не знаходив,– відказав Девід.

— Гаразд. Якщо знайдете, віддайте тільки мені. Інакше…

Незнайомець крутнув зап’ястя протеза. Щось клацнуло і всі пальці окрім середнього стислися в кулак. Він глянув на показаний жест, стиха лайнувся і крутнув знову. Цього разу пальці випрямилися і без зусиль зігнули навпіл вкладену між них монету. Насолодившись ефектом прибулий зник за дверима. Девід знизав плечима. Він звик до подібного контингенту і практично не злякався. Зрештою хто з бюрократами працював той бандитів не боїться.

Наступний день нічим не відрізнявся від попереднього. Тільки дощ лив набагато сильніше. Гуркіт грому змушував шибки вібрувати. Знічев’я Девід розгорнув альбом. На першій світлині чорно-білий пейзаж Обвідної. Далі кілька сімейних фото. Чоловік згорнув альбом і заховав у шухляду. Нічого підозрілого, хоча хтозна. Девід ніколи не переймався законністю знахідок. Його тішило, коли клієнти знаходили втрачене, чим би воно не було. Зненацька перед вікном з’явилося кілька низьких постатей. Вони не зважали на дощ і посунули до входу. Довгі брезентові плащі стікали водою. Слизькі кінцівки стирчали з задовгих рукавів. Зябромаски ритмічно булькотіли.

Троє брудноводів обійшли кімнату, лишаючи калюжі. Ще двоє лишилися мокнути. Нарешті один з них підійшов до столу і всівся на лаву. Перетинчаста кисть поправила сповзлий ремінець маски і ляснула об стільницю.

— Я Мангл,– озвався він і зробив довгу булькаючу паузу.

— Мангл і компанія,– пробурмотів Девід, однак земноводний почув його й миттю здригнувся.

— Саме так. А як ви здогадалися?,– схвильовано видав гість.

— Інтуїція. Ви щось загубили чи навпаки знайшли?

— В квактивному пошуку,– Мангл щось покрутив у масці,– А тепер питання, тут є річ яка належить квам? В очі дивись, коли говориш?

Брудновод нахилився вперед, вирячивши чотири ока. Здавалося, він от-от лусне від напруги. Решта різко обернулися до ватажка. Девід згадав підозрілого відвідувача. Навряд чи альбом їх. Кадрів з пиками цієї компанії там точно не було. Краще не віддавати.

— Наче ні. А в які очі дивитися?

— Верхні, це вияв поваги. У нижні якщо бійки захотів. І в,– Мангл раптово зупинився,– Ну добре. Якщо трапиться нікому не віддавай. Я повернуся.

Брудновод різко встав і посунув до виходу. Дорогою перечепився і ледь не впав. Решта повторили дивний рух, незграбно змахнувши руками. Девід ледь стримав сміх.

До вечора погода значно покращала. Між важкими хмарами на світ поглядали зірки. Газові ліхтарі вже горіли, освітлюючи вулицю. Девід підвівся з-за столу і оглянув свій кабінет. У такі вечори він як ніколи відчував самотність і марноту своєї справи. Порожні полиці скидалися на руїни старого будинку. Сьогодні його відвідало більше людей ніж за увесь рік. Годинник востаннє цокнув і зупинився. Стрілки намертво застигли на дев’ятій. Девід відімкнув телефон, сховав альбома за пазуху і вийшов з місця, яке стало йому другим домом. Замкнув двері, повісивши табличку «Зачинено назавжди» і поплентався містом. Він не знав куди податися. Удома довелося б зустріти спогади минулого.

Краєм ока чоловік помітив брудновода, який щосили вдавав з себе стовп оголошень, затулившись перевернутою газетою. Хеймон завжди був метушливим але це точно занадто. Девід крокував мокрою вуличкою. Раптом неподалік почулися голоси. Чоловік поспішив туди. Старий знайомий з механічною рукою міцно тримав за горло худорлявого молодика. Той майже не пручався, тільки щось тихо говорив. Девід підійшов ближче. З-за рогу вийшов Мангл. Цього разу без компанії.

— Кур’єр мій,– пробулькав він,– Товар мені винен.

— Може і твій, – погодився залізнорукий,– Але схеми мої. Де креслення, заразо?!

Девід важко зітхнув. Нарешті все закінчиться. Він дістав останню знахідку і з почуттям виконаного обов’язку, простягнув обом. Сторінки розгорнулися, відкривши вісьмом очам старі світлини.

— Це не мій. Хіба в оправі заклеєні,– припустив чоловік.

— Якій в болото оправі?!– зірвався Мангл,– Там сорок аркушів з шифратора великим форматом! Забирай свій непотріб і йди, не до тебе зараз.

Обоє бандитів з новими силами накинулися на бідолашного кур’єра. Вони геть забули про конкуренцію. Девід залишив чоловіків на самоті. Тепер точно фінал. Хоча, подумав він, бюро знахідок це не стіни. Хто сказав, що він нікому не потрібен. Мета у житті досі є. Альбом з безцінними для когось світлинами також. Лишається тільки виконати.