Реліктовий Шепіт

У “Іонному Кухлі” сьогодні був день тропічних джунглів, як і завжди в четвер. А значить інтерактивні голографічні панелі на стінах пабу транслювали імітацію тропічних лісів: дерева лагідно колихав вітерець, а де-не-де з’являлися чудернацькі тварини минулого. Ейнар Дейн не занадто любив цей сеттинг. Йому більше подобалося приходити в неділю. То був день спорту на свіжому повітрі. Тоді паб наче перетворювався на невеличкий відкритий стадіон, або корт, або ще якийсь майданчик, де пращури сучасних людей ганяли мʼяча під блакитним небом й золотавими променями сонця. Ото було життя. Такого неба ніхто з нині живих не бачив. Ті нечисельні сміливці, що піднімалися на поверхню з підземних міст, спостерігали фіолетово-чорний морок над головою, помережаний зірками, а нещадно яскраве сонце білою плямою сліпило очі.

Такими були наслідки Демагнезації. Так тепер називали день, коли Земля почала втрачати магнітосферу. Катастрофа розгорталася повільно, призводячи до поступового розрідженням атмосфери, яку спалював сонячний вітер. А вже за кілька століть на отруєній гамма-променями поверхні не лишилося майже нікого. Людство сховалося під землю.

Ейнар підніс до губ півлітровий кухоль синтек-пива і добряче хильнув. Тут наливали найкраще пиво в місті. Хай навіть виготовлене із синтетичних інгредієнтів, воно, як казали, смакувало так само, як пиво давно минулих епох. Геть не схоже на ті помиї, що варили з водоростей й наливали в дешевих шинках для пересічних громадян Гегемонії.

Дейн не вважав себе пересічним гегемонцем. Він був штатним шукачем в “Мерідіан Корп”, одній з трьох корпорацій, що правили Гегемонією. Блискуче досягнення. Шукач мав ідеальну форму, неабиякий інтелект і навички виживання на поверхні. Все це, звісно, завдяки біотек-імплантам, якими було нафаршироване його тіло.

Більшу частину свого життя Ейнар провів у пошуках. Як от сьогодні. Саме час вирушати на поверхню з новим завданням. Кілька місяців тому найкращі шукачі, найманці і зшибайголови розпочали полювання на легендарний артефакт. Ширилися чутки, що артефакт цей чи то розкриє таємницю втраченої магнітосфери, чи то сповнить бажання свого власника, чи вкаже шлях до зірок, де людство знайде новий дім. Достеменно ніхто не знав. Проте казали, що річ ця надзвичайно цінна. Ті, кому буцімто вдавалося її знайти, згодом зникали разом з артефактом. Тож пошуки тривали.

Допивши пиво, Ейнар підніс запʼясток до міні-сканера, вмонтованого в шинквас, що спритно зчитав вшитий під шкірою чіп. Поверхня пристрою замерехтіла зеленим – рахунок успішно оплачено. Ейнар підвівся, кивнув барменові і попрямував до виходу.

***

Грід Плаза, пʼятирівнева площа підземного мегаполісу Грід Сіті, зустріла його яскравим сяйвом неонових кабелів, що рясно вкривали височенні металеві стіни. Вщент набита людьми, вона неначе вібрувала під шум голосів і техніки. Пройшовши повз голограму з рекламою, що пропонувала йому придбати підводну нору в місті-озері Нані Муана, Ейнар попрямував до стоянки тунелельотів. Полікарбонатні гекси під ногами спалахували блакитним сяйвом. Зупинившись в тіні хмарочосу під яскравим логотипом чергової корпорації, Ейнар кинув оком на парковку. Його “Бігун” вибивався з купи яскравих тунелельотів чорно-білим непоказним кольором. Сівши в авто, Ейнар вилетів в центральний транскоридор й рушив до Станції Нуль, однієї з кількох точок виходу назовні.

***

— Забери руки, козел довбаний! — Репетував хтось у черзі до зовнішнього шлюзу. — Ви не можете мені заборонити! Якщо я хочу покинути цю смердючу печеру, я це зроблю!

Крик вихопив Дейна з дрімотного очікування. В Гегемонії мало хто дозволяв собі говорити з вартовими в такому тоні. Зацікавлений, він дістав своє посвідчення і попрямував до пункту пропуску.

— Що тут сталося? — Звернувся він до вартових, які намагалися затримати розлючену дівчину.

— Не твоє діло. Повернися в чергу і чекай.

Ейнар показав посвідчення:

— Корпус Шукачів “Мерідіан Корп”. Ця сутичка марнує мій час. Тож це моє діло. То що тут сталося?

— Вибачте, пане. Цивільні нахабніють все частіше. Ось ця — він поглянув

на конфіскований ручний термінал порушниці — Лінн Драєрг. Десь взяла фальшивий дозвіл на вихід. Ми не уповноважені нікого випускати без дозволу. А тут ще й підробка.

Дівчина кинула на вартового повний ненависті погляд.

— Чому ти так хочеш вийти? — Запитав Ейнар. — З таким спорядженням ти і місяць не протримаєшся назовні. Гегемонія захищає своїх громадян, видаючи дозвіл лише тим, хто в стані себе убезпечити.

— Тобто тим, хто має купу грошей на дороге спорядження і страховку? Це ж нікчемна кількість гегемонців. А решта що? Дуже зручно. Адже так Гегемонія тримає своїх рабів на короткому повідці, еге ж?

Вартовий загрозливо загарчав:

— Гегемонія рятує тебе, даруючи прихисток і безліч можливостей жити достойно. Твої слова — державна зрада. За це отримаєш не менше, ніж уранові копальні. І раджу тобі замовкнути, бо ще трохи, і я використаю право, дане мені Вищою Корпоративною Тріадою, на екстермінацію системопаразитів.

Дівчина загарчала й смикнулася до розлюченого вартового, але не змогла викрутитися з рук його напарниці. Вона розтулила рота, щоб відповісти на погрозу, проте Дейн її випередив.

— Передайте її мені.

— Неможливо. За протоколом ми повинні допитати…

— Як представник Корпусу Шукачів, я уповноважений вимагати передачі затриманих, і ви це знаєте. Я оголошую Право Вилучення.

***

Броньовані панелі шлюзу зачинилися з глухим металевим скреготом. Дві людини в легких розвідувальних екзоскелетах роззирнулися у світі, який більше не належав людству. На тлі чорно-фіолетового неба мерехтіло полярне сяйво, що не зникало ані вдень, ані вночі. Білий диск сонця спалював кістки покинутого міста. Навіки замовкли птахи, лишивши свій спів у нескінченних лабіринтах часу. Фонтани затихли, перетворившись на камʼяні друзки. Замість людей вулицями гуляли хвилі брунатного пилу. Іржаво-сірі каркаси прадавніх хмарочосів моторошними скелетами тяглися у темну височінь, помережану холодними цятами зірок. Місто було мертве.

В дзвінкій ранковій тиші Ейнар Дейн і Лінн Драєрг сіли в блискучий броньований всюдихід, що його Дейн заздалегідь підготував для пошуків.

— Я тут на завданні, — мовив він. — Але можу тебе кудись підкинути, якщо буде по дорозі.

— Навіщо ти мені допоміг?

— Я поважаю твоє прагнення до свободи. Хоча, на мій погляд, ти робиш велику помилку. Немає сенсу карати тебе за законами Гегемонії. Якщо шукаєш смерті, ти знайдеш її тут, на поверхні.

— Я не збираюся тут підсмажуватися. Мені треба дістатися Мису Бур, там на мене чекатимуть.

— А потім що?

— То вже не твоя справа. То ти їдеш в той бік, чи мені самій добиратися?

Дейн подумки прикинув можливий маршрут. Так, Мис Бур підходить. Конкретного плану він все одно не мав. Останній раз артефакт бачили десь на західному узбережжі Моана Маке, Мертвого Океану. Якщо він почне пошуки з півночі, то маршрут проляже просто повз Мис Бур.

— Підвезу тебе, якщо не дуже поспішаєш. Треба зробити невеличке коло. Якщо пощастить, будемо біля Мису за три дні.

— Згода, — Лінн кивнула й зняла шолом. Її темне волосся, заплетене в косу, впало на плече.

Дейн подумав, що вона років на п’ятнадцять молодша за нього. Йому ж нещодавно стукнуло сорок два, хоча на вигляд він видавався старшим. Суворе життя шукача обійшлося з ним немилосердно. Незважаючи на високу та кремезну статуру, що випромінювала силу і впевненість, він почувався розгубленим гостем у цьому ворожому світі. Так, він знав, як виживати, як справляти враження безстрашного зшибайголови. Дейн мав зловісну славу серед своїх колег-шукачів. Проте він ніколи не знав, ким є насправді. Найманець сподівався, що страхітлива репутація й престижна карʼєра зможуть заповнити пустку, що росла десь глибоко всередині. З кожним днем чорний морок ставав дедалі густішим і ширшим, й жодне служіння Гегемонії не могло його стримати. Все своє життя він присвятив пошукам себе: вступив в кадетський корпус Ревнителів Віри, коли йому ледь виповнилося шістнадцять, потім була служба в Палаті Інквізиції, звідки він пішов, не витримавши тиску. Виявилося, він заслабкий для такої роботи, йому бракувало мужності, аби холоднокровно винищувати системопаразитів. Дейн досі картав себе за той провал. Відмовившись від перспективної карʼєри, Ейнар надовго полинув у вир пияцтва і самознищення, аж доки його старий товариш не запропонував гайнути на поверхню в пошуках старої дослідницької лабораторії. Дейн, який до того жодного разу не бував назовні, погодився: врешті решт, йому було нічого втрачати. Якщо його не спепелять гамма-промені, то принаймні грошиків заробить. Так він став Шукачем. Після кількох неофіційних вилазок для “Мерідіан Корп”, йому вдалося справити враження й отримати тепленьке місце під крильцем корпорації. І ось він тут. Шукає примарні артефакти для примарного порятунку людства. За блискучим фасадом репутації й широких повноважень, Дейн дедалі частіше замислювався, чи не марна це праця.

Голос Лінн вихопив його з безодні думок:

— Агов, дідо, я до тебе звертаюся! Ти збираєшся заводити цю бляшанку, чи ми довіку тут стоятимемо?

Ейнар натиснув на кнопку запуску, й двигун лагідно замуркотів.

— Моє імʼя Ейнар Дейн.

Лінн зміряла найманця сердитим поглядом, а потім повернулася до перегляду повідомлень на ручному терміналі.

— На нас насувається буря, дідо. До сутінків варто знайти укриття.

— Я бачу, ти підготувалася, — саркастично мовив чоловік.

Лінн пирхнула й втупила погляд у пейзаж за вікном, який почав змінюватися щойно всюдихід рушив з місця. Очі жінки широко розкрилися. Вона неначе щойно помітила, який моторошний вигляд має планета.

— То он воно яке, власноруч влаштоване пекло, — тихо мовила вона.

— Вперше назовні? — запитав Дейн.

Лінн мовчки кивнула. Ейнар вже не раз спостерігав за першою реакцією людей на сірі реголітові пустки й мертві руїни міст. Та найбільше їх вражало небо. Фіолетово-чорне, воно, наче роззявлена паща, тяжіло над головою, намагаючись проковтнути кожного, хто насмілився зазирнути в його безмежну порожнечу.

— Це небо… — почала Лінн.

— Знаю, жахіття ще те. Мене воно теж лякає.

— Та ні, воно прекрасне, — мовила дівчина. — Таке глибоке і яскраве. Лише поглянь на це полярне сяйво. Геть не схоже на ту картинку, яку нам транслюють внизу. Точніше, схоже, але масштаб точно не той.

Дейн спантеличено поглянув на Лінн, яка з захватом витріщалася на мертвенно-зеленкуваті вогні, що мерехтіли, неначе химерний пролом в потойбіччя. Що ж, зараз її захоплює цей ворожий світ, але у неї буде багато можливостей змінити свою думку.

— Їхатимемо на північний захід. Якщо все піде за планом, до вечора дістанемося Терміналу Омега. Там перечекаємо бурю, і вранці рушимо до узбережжя.

— Термінал Омега? — Лінн пирхнула. — Чула, це місце краще обходити десятою дорогою. Притулок для головорізів і мародерів.

— Твоя правда. Почуваюся там, як вдома, — іронічно зауважив Ейнар. — Це остання укріплена станція на шляху до океану. Там можна перечекати катаклізми та поповнити запаси. А ще послухати плітки. Якщо хочемо пересидіти бурю в безпеці, та ще й за кухолем паршивого пива, мусимо дістатися станції до її початку.

Лінн посміхнулася:

— Ну гаразд. Вже не терпиться опинитися в тому затишному гніздечку. — Витримавши паузу, вона раптово змінила тему: — То ти полюєш на те, про що всі останнім часом говорять?

Дейн кивнув.

— Не розумію. Стільки зусиль через якісь вигадки. І навіщо той міфічний артефакт так всім знадобився?

Дейн скерував всюдихід в іржавий каньйон.

— Ті, кому вдавалося ним заволодіти, не ділилися своїми враженнями. Ходять чутки, що річ цю послали нам позаземні цивілізації, що вона зберігає дані, які допоможуть врятувати людство, як вид. Інші ж кажуть, що своєму власникові артефакт вкаже шлях до здійснення мрій. Хай що б там не було, всі джерела наполягають — артефакт цей має цінність. Трикорпорат Гегемонії прагне знайти його перш, ніж це зроблять вороги держави.

— І що це? Який вигляд має цей легендарний предмет? — З іронією запитала Лінн.

— Ніхто не знає. Та кажуть, коли його побачиш — помилитися неможливо.

— Припустімо, ти його знайдеш. Якщо він справді сповнює бажання, навіщо віддавати його кровопивцям з “Мерідіан Корп”? Чому самому не отримати те, про що завжди мріяв?

— Я служу людству милістю Трикорпорату. Моя мрія — допомогти тим, хто нами править, врятувати наш вид.

— Говори за себе. Мною ніхто не править. — На мить запала напружена тиша. — Ну все таки, невже ти нічого не хочеш для себе? Може нескінченний запас пива з біореакторів? Або халупу на печерному узбережжі Нані Муана? А може справжнього живого кота? Кажуть, їх небагато лишилося. А може, щось зі свого дитинства? Щось, що втрачено?

Дейн подумав про своє втрачене життя. Чи хотів би він повернути час назад? Можливо. Чи прожив би він своє життя інакше? Навряд. Чи було щось у його житті, що він прагнув би повернути? Звісно. Але всьому приходить кінець, так чи інакше. То навіщо турбуватися про те, що неминуче щезне в небутті?

— Кота може й хотів би, але генетично модифікованого, щоб міг підніматися зі мною на поверхню, і щоб шерсть не випадала. Кому потрібен лисий кіт?

Лінн насупила брови.

— Жарти жартами, проте мені б і лисий підійшов. Чула, раніше такі існували, але вимерли. Я завжди хотіла мати тварину.

***

Минуло кілька годин, перш ніж попереду зʼявився глибокий каньйон. Дорога до станції стелилася поміж голих скель, що височіли чорно-зеленими іклами у примарному мерехтінні полярного сяйва. Під колесами всюдиходу шурхотів пісок – все, що лишилося від уламків старого світу. Колись тут могло стояти місто, але тепер від нього лишилися лише занесені чорним пилом іржаві каркаси. На дорозі, вкритій розломами, застигли потоки лави. Неначе скло, вони виблискували в моторошному світі темряви і зоряного сяйва.

Лінн роззирнулася.

— Чому тут так багато покинутих всюдиходів?

— Не багатьом щастить дістатися станції. Аматори не можуть подолати шлях самотужки. Бурі тут не рідкість. Не всі встигають дістатися прихистку вчасно. Ба більше – багато хто забуває, що на поверхні хазяйнують Пустотники.

— Але ж Пустотники не атакують озброєні всюдиходи. Вони лише слабкі мутанти, що повільно вимирають під гамма-променями.

— Так нам кажуть. Проте це не вся правда. Ті хто лишився на поверхні після Демагнезації, переважно вимерли. Проте всі, кому вдалося вижити, непогано адаптувалися. Аби не породжувати панічні настрої, громадян Гегемонії захищають від цієї інформації. Насправді ж Пустотників стає дедалі більше. Вони майже не схожі на людей. Найбільше їх у зруйнованих містах. Мутанти вклоняються старим технологіям і вважають себе істинними нащадками Землі. Нас вони вважають виродками, що втратили зв'язок із світом. Тож вони атакують, щойно виникає можливість.

Лінн здавалася враженою.

— Чому я про це не чула? Чому такі, як ти, про це не говорять?

— Такі, як я, служать Трикорпорату. А такі, як ти, ніколи не повертаються, щоб комусь щось розповісти.

Запала тягуча тиша. Крізь вікно всюдиходу Лінн дивилася, як де-не-де з-під землі вибиваються струмені отруйної пари. Всюдихід рухався крізь тонкий серпанок радіоактивного пилу, неначе крізь хвилі буремного океану.

І ось нарешті серед мертвого пейзажу зажевріли тьмяні вогні — Станція Омега. Масивні броньовані стіни, побиті бурею, чорною громадою здіймалися над прадавнім руслом висохлої річки. Старі поіржавілі шлюзи похмуро охороняли вхід до останнього форпосту людства посеред отруйної пустки. Стара радарна вежа, що височіла над будівлею, поскрипувала під поривами вітру. Буря наближалася.

— Всередині хтось є, — мовила Лінн знервовано, помітивши тьмяне світло у вікнах станції.

— Можливо, то лише привиди. Спогади тих, хто заходив сюди і не повертався назад, — тихим моторошним голосом мовив Дейн. Побачивши, як зблідла Лінн, він засміявся й додав весело: — Розслабся. Там на нас чекає куратор станції, тамтешній бармен і просто мій старий друг, Товстий Джо. Ну і може кілька подорожніх, що, так само, як ми, ховаються перед бурею.

Наблизившись до станції, Дейн помітив на парковці кілька всюдиходів з невідомими йому розпізнавальними знаками. Насупивши брови, він натиснув на кнопку передавача й сказав, низько, глухо, без зайвих емоцій:

— Омега, це Дейн, прийом.

Тиша. Лише шум космічних вітрів, розірваних хвиль статичних перешкод.

Він спробував ще раз, трохи твердіше:

— Омега, відповідайте. Виконую завдання Трикорпорату. Запитую дозвіл на вхід.

Радіоефір потріскував, час від часу вириваючи зі сплячої темряви тихі відголоски, зламані слова, шелестіння чужих голосів, які, можливо, вже не належали живим. Нарешті з динаміка вирвалося щось схоже на голос — хрипкий, змучений, з відлунням далеких збоїв:

— Дейне… Тебе давно не було.

Ейнар стиснув кермо й нервово зглитнув. Не схоже на когось із хлопців Джо. Перед шукачем постав вибір: бути стертим на пил бурею, або ж потрапити в засідку на станції, яку знав, як свої пʼять пальців. Вибір був очевидним.

— Відчиняйте шлюз. Не хочу застрягти на дворі в бурю.

Кілька довгих секунд панувала тиша. Потім — коротке потріскування й відповідь:

— Вхідний шлюз активовано.

“Ласкаво просимо в пастку,” — подумки додав Дейн.

Всюдихід спинився перед станцією. Вітер заграв на чорних металевих обшивках, і здалося, що старий форпост зітхнув. Ніби впізнав своїх. Чи, може, просто чекав на нових жертв.

***

Лінн і Дейн ступили всередину. Шлюз за їхніми спинами зі ляскотом замкнувся. Повітря здавалося густим. Дейн вловив запах заліза, гару і гнилі.

— Щось тут дуже не так, — пробурмотіла Лінн.

Її голос потонув у тиші. Станція, що завжди дзижчала, жила, дихала, тепер була мертвою. Порожні коридори тягнулися в темряву, і кожна їхня тінь здавалася чиєюсь фігурою, що ховалася за рогом, чекала, шепотіла.

Лінн ковзнула поглядом по підлозі — темні плями. Кров. Краплі, патьоки, відбитки долонь, що неначе тяглися до чогось. На стінах — подряпини, немов від кігтів.

Дейн зробив крок уперед. Щось хруснуло під чоботом. Від настінних моніторів лишилися самі уламки, що чорніли під ногами.

— Де всі? — запитала Лінн. Її голос здавався надто гучним, чужим.

Десь у глибині коридору блимнуло світло. Дейн провів рукою по липкій стіні й торкнувся пальцями швидкострільної гвинтівки на поясі.

— Зараз дізнаємося, — тихо мовив він. Тримаючи зброю напоготові, Шукач рушив вглиб станції тьмяним коридором.

Лінн йшла слідом, чуючи, як кроки відлунюють в порожнечі. Ось поворот ліворуч. Потім ще один. Світло тут здавалося яскравішим. Воно ритмічно тьмяніло і розгорялося в такт диханню. Неначе дихала сама станція.

Дейн подав знак зупинитися. Лінн роззирнулася. Вони стояли на порозі просторого залу. Очевидно, це був бар, що про нього розповідав Дейн. Колись жвавий і велелюдний, тепер він зяяв пусткою. Здавалося, відвідувачі його раптово покинули. Не втекли у паніці, не зазнали жорстокого нападу, а просто… зникли.

Посеред шинквасу стояли напівпорожні склянки. На великому гральному столі в центрі зали викрашалися розкладені карти та фішки, складені акуратними стосами. Трохи відсунуті крісла. Де-не-де на столах лишилася недоїдена їжа. Лампи над барною стійкою привітно жевріли теплом, а вивіски на стінах сяяли неоновими барвами, рекламуючи віскі, яке ніхто вже не пив.

— Це… не так, як у коридорі, — прошепотіла Лінн. — Що за чортівня тут сталася?

І ця музика...

Тихий джаз долинав із глибини бару. Лінн повільно пішла вперед. Дейн роззирнувся.

На полиці за шинквасом стояло старе радіо. Дейну здалося, що у ньому жевріє життя, чуже, далеке, зі світу, що давно спопелів.

Радіо промовляло до нього невідомою мовою.

— Вони просто… зникли, — прошепотіла Лінн, наче не помічаючи поклику, що лунав із радіоприймача.

— Або щось забрало їх, — відповів Дейн.

Він раптом відчув, як усередині щось стислося — нестримне бажання. Радіо. Йому потрібно було це радіо.

Він поспіхом перетнув зал, наче боявся, що Лінн перехопить артефакт, забере те, що належало йому. Його пальці стиснули холодний метал корпусу, коли Лінн здивовано запитала:

— Що ти робиш?

Дейн обережно тримав радіо перед собою. В його очах Лінн помітила дивний блиск.

— Це воно, — прошепотів він.

— Що?

— Те, що я шукав. Артефакт. Я це відчуваю.

Лінн повільно підійшла ближче. На її обличчя впала тінь недовіри.

— Дейн, це просто радіо. Старий приймач, мабуть, стояв тут роками. Що з тобою?

Він похитав головою.

— Воно кличе мене.

Лінн зітхнула, намагаючись приховати роздратування.

— Кличе? Тебе? — вона обережно торкнулася його плеча. — Дейне, це просто якась стара джазова пісня. Хіба ти ніколи раніше не чув джазу? — Запитала вона з посмішкою.

Важку тишу прошив скрипучий чоловічий голос:

— Радіо.

Лінн і Дейн озирнулися. У світлі миготливих ламп постать у шоломі здавалася чорною плямою на тлі примарної реальності. Він стояв в дверях, високий, закутий у брудний бронежилет, з гвинтівкою наперевіс. В склі візора відбивалися неонові вогні.

— Радіо. — Повторив він низьким шорстким голосом. — Віддай його.

Ейнар міцніше стиснув прилад.

— Іди до біса.

Головоріз посміхнувся, і Лінн ледь встигла відчути металевий холод під підборіддям.

— Радіо. Або її життя.

Світло блимнуло, відкинувши на стіни довгі, жовті тіні. Дейн не рухався. Він міг би вистрілити, міг би вбити чужака. Але не раніше, ніж незнайомець вбʼє Лінн.

Лінн зустріла його погляд. Її зелені очі виблискували в тьмяному світлі ламп. Вона ледь помітно похитала головою: Не ризикуй.

Радіо. Воно промовляло до Дейна, благало не віддавати його чужинцю.

Він простягнув приймач, неохоче, немов віддаючи часточку себе.

Головоріз взяв артефакт, притиснув до грудей, і, не опускаючи зброї, зник у темряві коридорів.

Лінн потерла шию там, де ще кілька секунд тому відчувала подих смерті.

Дейн повільно перевів погляд на порожні двері, за якими щойно зник головоріз.

— Це було не просто радіо. Ми мусимо його повернути, — мовив він роздратовано.

— Та що з тобою? Ззовні світ от-от накриє буря, забув? Ми прийшли сюди її перечекати.

Дейн потрусив головою, ніби раптом щось пригадав. Він сів на високий барний стілець, обвів поглядом пляшки, що лишилися на полицях. Одна, глибокого синього кольору, привернула його увагу.

— Випʼємо. Нехай той хлоп здохне посеред бурі. А ми почекаємо. Он та пляшка хорошого віскі стане окрасою цього вечора.

***

Коли сліпуче сонце зійшло над мертвою Землею, Лінн і Дейн вже стояли перед виходом зі станції Омега. На горизонті клубочилися залишки бурі — темні хмари, які раз-у-раз прошивало нищівними блискавками. Лін кинула оком на станцію. Сьогодні вона здавалася ще самотнішою, ніж учора. Колись останній форпост людства, тепер просто мертвий бункер, що навіки поховав у собі незліченні людські життя.

— І все? Ми просто підемо? — Лінн щільніше затягнула рукавиці.

Дейн кинув оком на станцію, туди, де в напівтемряві коридорів лишилися запитання без відповідей.

— Зараз не час. На нас чекають більш нагальні справи.

Вони сіли у всюдихід, який вночі щедро засипало пилом. Двигун загарчав, неначе звір, що радо прокинувся від довгого сну.

— До Мису Бур, — мовив Дейн.

— А потім?

— А потім я знайду його. І заберу артефакт.

Лінн зітхнула, знімаючи шолом. Її чорне волосся впало на плечі.

— То ж просто радіо, Дейне.

Шукач нічого не відповів.

***

Всюдихід бадьоро рухався радіоактивною пустелею.

Колись тут були міста, дороги. Тепер залишилися лише канали — глибокі, засипані сірим пилом тріщини, якими раніше, ймовірно, текла вода.

Лінн дивилася у вікно. На обрії бовваніли уламки цивілізації, сплющені вітром і часом. Руїни, неначе похмурі спостерігачі, мовчки дивилися, як світ вмирає знову і знову.

Дейн кермував мовчки. Раптом він різко загальмував, здійнявши в повітря завихрення токсичного пилу. Визирнувши у вікно, Лінн зрозуміла, в чому справа.

На узбіччі самотньо стояв всюдихід. Темний корпус спотворювали глибокі подряпини. А поруч — він. Радіоприймач.

Дейн вийшов з всюдиходу, зробив кілька кроків і зупинився біля покинутого авто. Лінн йшла слідом. Під ногами хрускотіли скалки скла. Дверцята були відчинені. Всередині нікого не було.

— Куди подівся той бурмило? — здивовано запитала ЛІнн. — Не схоже, що його віднесло кудись бурею.

— У нього був артефакт. Якщо приймач дійсно виконує бажання — може він забажав опинитися де-інде?

— Яка дурня. Це просто радіо. Ну поглянь на нього. Нічогісінько особливого.

Дейн не відповів. Він нахилився, узяв радіо, стиснув його в руках.

Вітер пронісся над каналом, пролунавши тихим шепотом у згорблених конструкціях, що колись були будівлями.

— А знаєш що, — мовила Лінн. — Досить з мене цих ігор в шукача пригод на свою дупу. Тут у нас, здається, справний, хоч і подряпаний, всюдихід. Я сама дістануся Мису Бур.

Дейн звів очі на дівчину.

— Ти впевнена? — запитав він.

Вона вже сиділа за кермом, пальці стискали важелі. В її зелених очах не було ані жалю, ані сумнівів. Тільки рішучість.

— Так, — відповіла вона.

Двигун завівся з хрипким гарчанням.

— Якщо та штука дійсно виконує бажання, — Лінн кивнула в бік старого радіоприймача, — то все ж таки попроси собі того кота. Кажуть, коти допомагають розслабитися. А ти до біса напружений, Дейне.

Тоді вона натиснула на газ. Всюдихід розвернувся, здійнявши хмару пилу, і зник у далечині, прямуючи до Мису Бур.

Дейн дивився їй услід, допоки обриси авто не розчинилися у бурштиновому мареві. Тоді стиснув в руках радіо, ковзнув поглядом по безлюдному горизонту й повернувся до свого всюдиходу.

***

Коли на землю опустилася ніч, Дейн зупинив всюдихід, аби перекусити. Синтетична локшина липла до зубів, залишаючи на язиці присмак мастила й солоду. Смак бездоганно пасував до мертвого пейзажу за вікном.

Шукач заплющив очі. Навколо здіймалися темні руїни міста, що колись дихало мільйонами голосів. Тепер воно мовчало. Тільки вітер блукав в старовинних уламках минулого, а над головою розливалося десятками кольорів полярне сяйво.

І тоді він знову відчув його присутність.

Радіоприймач.

Дейн не стримався — дістав артефакт з рюкзаку й обережно покрутив у руках. Щоразу, коли він торкався металевого корпусу, здавалося, що хтось невидимий проникає в його розум. Легкий, майже лагідний шепіт розливався в його голові.

Як такий незграбний предмет міг здійняти стільки галасу? Чи правда, що приймач виконує бажання? А може те, що він чув — цей нерозбірливий шепіт — це послання? Сигнал з-за меж цього мертвого світу. Попередження? Порятунок для людства? Чи може просто залишковий шум реліктового випромінювання, що його називають шепотом великого вибуху?

Дейн впився поглядом у чорний корпус. Що сталося з тими, хто тримав його раніше? Люди на станції Омега… Вони принесли радіо з собою? Чи воно давно там вичікувало?

Дейн зітхнув. Життя промайнуло перед очима. Нікчемне, пусте. Він хотів бути достойним. Він хотів бути взірцем. Але став головорізом, який виправдовує своє криваве ремесло примарною вищою метою. Його життя було порожнечею, яка вдавала зміст. У нього немає нікого. Навіть клятого кота немає. Життя давно втратило сенс. Він був сліпий, та тепер прозрів. Ось воно. Заповітне бажання кожного грішника. Кінець брехні, самотності, вагань. Кінець безкінечних марних пошуків. Смерть.

Його уява намалювала образ Лінн. Вона б навряд чи розділила його міркування. Лінн ще молода. Вона живе у світі, де є майбутнє. Де є завтра. Але хіба завтра — не брехня? Хіба воно не вмерло разом із цією планетою? Просто Лінн ще не побачила правди. Вона сліпа, так само, як і він колись.

Дейн дивився на мертвенно-зелені вогні, що танцювали у мороці безодні над головою.

— Ну що, — запитав він. — Що ти хочеш мені сказати?

Радіо мовчало. Але Дейн знав, що воно слухає.

***

Курява здіймалася за всюдиходом, танцюючи в світлі далеких зірок, що заливали світлом мертву Землю. Лінн зосереджено вдивлялася в руїни старого світу попереду. Ще кілька годин — і її всюдихід зупиниться перед вхідним шлюзом підземелля Гегемонії, звідки вони з Дейном почали свою подорож тиждень тому.

Раптом щось зблиснуло серед руїн, привертаючи увагу. Лінн загальмувала й придивилася. Радіо чекало в пилюці, ніби знало, що її шлях проляже саме тут.

Жінка насупилася.

— Дейн… — пробурмотіла, зупиняючи всюдихід

Грюкнувши дверима, вона рушила до знахідки. Так, це було саме те радіо. Невже старий шукач передумав, та вирішив позбутися цього мотлоху? “От і добре, — подумала Лінн. — То ти, Дейне, не такий божевільний, як мені здалося.”

Дівчина нахилилася та підняла старий радіоприймач. Мотлох мотлохом, але справний. Клац — і світ довкола ожив, наповнений мʼякими нотами старого джазу. Лінн радісно усміхнулася.

— Ось так. Схоже, тепер мене чекає більш приємна подорож.

Вона сіла у всюдихід, кинула радіо на сидіння поряд. Двигун прокинувся, загарчав, і авто рушило вперед під чарівні звуки саксофону. Лінн весело підспівувала в такт.

Далеко позаду, серед уламків старого світу, ледве чутно шелестів нерозбірливий шепіт. Віднесений вітром, він розтанув у безмежності ночі.