Смійся, надійся, люби

Майстри закінчують розписувати храм. Кожному видно крізь скло величні вітражі, щоправда, обернуті. До храмі нікого не пускають. Завтра на зорі суворий володар відкриє новий храм. Віра вже готова, однак тільки тепер будується храм. Вітражі прозорі, готичні, вони линуть в небо. Але від їх примарного блиску немає заспокоєння.

«Все має лишатися таким як є, ми живемо у золотому віку», – так пропагують слуги володаря.

Місто, вкрите морським серпанком та ковдрою скрипучого золотого піску живе, притлумлено дихає, дивиться на сонце. Тут серед хвиль, серед солі й бруду живуть ті, котрі щодень ризикують собою. Вони ловлять рибу на човнах, човниках та великих кораблях, що заходять далеко у розбурхане, просякнуте небезпекою море. Вони не бояться моря. Їм нема чого втрачати. Здається, вони найпалкіші вірні й проповідники тієї релігії, для якої будується храм. У тавернах замовлено пива й вина на сотні тисяч. Золото ллється рікою. Володар показує, що саме тепер золотий вік.

Але коли над суворим морем та лагідними пісками встає похмурий сірий ранок – світ змінюється. Моряки йдуть у інший вимір, де нема ні золотого віку, ні володаря з його настановами й величезними оберненими вітражами, що викривляють простір храму. Є тільки спокій і буря, є надія, є, можливо, любов до тих, задля яких щоранку треба виходити в море.

Назавтра моряки не прийшли до храму. Це стало несподіванкою, адже їх найбільше у місті. Без них майдан перед храмом був порожній. Прозоре повітря пахло сіллю і непокорою. Варта потяглася вузькими вуличками до будинків, витягаючи ще сонних мешканців. Володар щось невтямне кричав про те, що всі мають бути на відкритті храму, що лише тепер його силою в місті постав храм із вітру та скла.

Зганяй-не-зганяй, а людей було мало. Храм освятили. Всередині було пусто й дзвінко. Вітражі хоч і красиві, але вигравали мінливо, як сонце повернеться. Сьогодні ж із неба кольору перлів лилося тьмяне притлумлене світло. Тому вітражі невиразні, а храм здавався брудним.

Однак, і на цьому ще не все. Володар закликав кожного зробити маленьку жертву. В центра храму був колодязь. Звідти з-під землі було чутно, як стугонить вода, наливаючись силою, як її здушує камінь. Володар вимагав, щоб кожен опустив туди свою мрію. Люди не вірили, що так можна. Але слідом за володарем це спробували зробити всі його слуги. А потім і міський люд під вартою примушували до того.

– Нащо вам ці мрії, подивіться, вони лиш обтяжують вас. Ви досягли всього, чого можна бажати. Наше місто перетворилося на квітучу оазу навіть біля моря, – натхненно говорив володар, а люди із сумом чи нерозумінням дивилися, як з їхніх рук осипався золотий пилок чи злітали білі мереживні рушники, злітали так швидко, що ні впіймати ні роздивитися. Натомість, кожен, хто відходив від колодязя бачив уже квітучу оазу, чув на губах смак пряних вин та дичини, а не солоний смак пісної риби, задля якої ризикували собою їхні батьки, чоловіки, брати й нарешті вони самі.

Коли люди виходили з храму – ілюзії розчинялися у повітрі, а храм заволікав сірий липкий холодний морський туман.

Одначе, розшукані моряки не спішили присягати на вірність своєму володарю й навіть і близько не підходили до колодязя в центрі храму. Один з них показав володарю золоту бджолу, що точнісінько як жива спочивала на його худих грудях.

– Звідки це в тебе, собако паршива?! – закричав володар. Кулон був тонкої роботи й золота було в ньому стільки, скільки не завше й у прикрасах самого володаря є.

– Морський воїн дав мені це. І я знаю, що є куди прагнути… існує острів, де квітнуть вишневі яблуневі сади, де все залите сонцем та біло-рожевим ніжним цвітом.

– І ти думаєш, що хтось тобі повірив? Та ви далі свого носа не потикалися! – крутячи дорогоцінний кулон в руках провадив володар.

– Це є, десь там є. А в нас тут найкраще життя. Ти більше нічого не можеш домагатися ніж те, що в тебе вже є. Ловити рибу й торгувати нею, то вже найбільше щастя. Диви, скільки моїх підданих ти забезпечуєш харчем… хіба то не добре? – володар помітив, що в руках іншого зв’язаного моряка бджола світиться. А в його руках вона була мертва й навіть, здається, трохи потьмяніла.

– А хто той морський воїн? – призирливо запитав володар у моряків. Ті, зв’язані по руках і ногах мовчали. Нарешті, не витримавши погляду володаря, один з них ще зовсім молоденький промовив:

– Він прийде до вас у палац, коли буде на те час. Згодом.

– І ти смієш?!... – від гніву скипів володар. Але бджола почала пекти йому руку. Він кинув її на підлогу й затоптав. Але кулон був цілий.

Під вечір сам морський воїн прийшов до палацу. Він наче ніж крізь масло пройшов крізь варту до самого володаря.

– Відпусти моїх людей, якщо вони не вийдуть в море завтра, то не матимуть, що їсти вони та їх діти.

– О… прийшов. З’явився! Так, значить, у тебе вже є час на мене? – засміявся володар.

– Настав час нам поговорити, – спокійно відказав морський воїн. У ньому вгадувався такий самий капітан тих моряків, що на кораблях відправлялися якнайдалі у холодне море, щоб виловивши й засоливши рибу привести її багато-багато дубових просмалених бочок. Ще й досі його обличчя, очі, постава – все говорило про випробування, що з морською сіллю намертво в’їлися в шкіру, у голос, у серце цього чоловіка.

– Так це значить ти споряджаєш цих рибалок у далекі експедиції? Ти налаштував проти мене і скляного храму їх усіх?

– Вони обрали те, що обрали, – спокійно відповів морський воїн. У нього на грудях володар помітив золоту бджолу, яка аж грала сонячним світлом, хоч у палаці вже запалювали смолоскипи.

– Ти хочеш, я дам тобі місце поруч з собою, твої золоті бджоли домалюємо на вітражі, кулони роздаватимемо найвірнішим прихильникам… ти і твої моряки довго не протримаєтеся. Хоч віра ваша дивна, вона довго не проживе без влади.

– Нам не треба влади. Кожен має владу й компас у собі. Ми добуваємо і продаємо рибу, а більше крім моря, хліба насущного та своїх близьких нам не треба.

– А як всі вони відвернуться від тебе? Що робитимеш, мудрецю? – в’їдливо запитав володар.

– Відвернуться вони не від мене, а від надії, від сподівання, що життя може бути кращим.

– Ти ж дав їм вигадку… твою історію треба б оздобити в пишні шати та записати до книг, щоб людям читати, коли приходять до храму. Твоя історія повчальна й навчить чому треба віддавати мрії колодязю. Не просто ж він виник у храмі, як тільки той був завершений. Варта, схопити його! Нехай на світанку або ж присягне разом зі своїми моряками-відступниками у храмі, або ж буде скараний на горло. Морського воїна потягли із зали. Він лише хитро усміхнувся.

У казиматах, де, здається, море бере своє й широко розливається, повертаючи людей у море, з якого вони вийшли, тихим джерельцем лилася розмова.

– Невже ми присягнемо? Невже ж?... Я навіть не виловивши ні рибини протягом тижня сподівався, а тепер… – промовив у темряві один з рибалок.

– Я присягнув би його чортовому храму, віддав би навіть мрії, аби ж тільки не чіпали морського воїна. Ми жили так і віки ще проживем… а він дав мені… – безликий в’язень у подертих лахах замовк на півслові не додумавши думки чи то від безсилля чи то від страху. Його бджола, яка ніяк не знімалася з шиї, розпалася на дві половинки. Ловлячи їх згрубілими від сіток та весел пальцями, він згадав, як його діти ще зовсім маленькі: син щойно отримав штани й вже допомагав плести сітки, а доня ще тільки вчилася ходити радісно сміялися, коли бачили, як у батька на грудях світиться бджола.

– Тепер це тільки золото, вона більше не жива. За неї можеш купити собі свободу, – сказав сивий чоловік із морем в очах, – море колись дало мені надію, залишивши без усього… А бджоли, то не рецепт, то шлях, що в кожного свій.

Майже ніхто з в’язнів не впізнав у ньому морського воїна. Його нечасто й небагато бачили. Золоті бджоли переходили із рук в руки. Ті, що вже не мали сил носити бджолу, передавали її іншому шукачу щастя. Поки вірив, поки бджола лишилася іскристою й світилася зсередини. Кулон не можливо було зняти без своєї волі, навіть тьмяним. Але мало-хто відмовлявся від кулону, тримаючи в душі хоча б іскру надії. Всі, хто хоч раз ходив у море і зміг впоратися з човном або кораблем лишалися вірні морському воїнові та спочатку ховали золотих бджіл під подертим одягом, а потім вже не було потреби ховатися, бо кожен з рибалок мав такий самий.

Сірий туман звично огортав місто. Могутній срібний дзвін розсипався над морем. Глухо стугоніли серця моряків, бо сьогодні не вийдуть в море, а значить лишаться без прожитку і вони, і їхні близькі, задля яких золоті джоли допомагали щодня сміятися, сподіватися на краще і любити все, що навколо не зважаючи на шторми.

В’язнів вишикували у парадну колону. Ще й цеховухкорогву притягли. Старший із рибалок неохоче взяв її.

– Вибач, морський воїне, що маю спаскудити нашу цехову хоругву… цією присягою… – процесія поволі рушила.

Місто прокидалося, люди неквапливо роздивлялися звіддалік. У декого з міщан були золоті бджоли на грудях, вони горіли яскравіше за перші сонячні промені, що мляво пробивалися з-під свинцево-перлинових хмар. Час застиг, повітря поволі проштовхувалося в легені, все глибше і глибше з кожним ударом серця.

Володар зробив знак, щоб морський воїн вийшов наперед.

– Не хочеш опаганити хоругви цехової? А доведеться! Будеш першим. Мрію! – він показав морському воїнові, як скласти руки над колодязем.

Деякі з рибалок, що стояли ближче до морського воїна, заусміхалися кутиками губ. Сонце освітило храмові вітражі. Вони збільшилися, витончилися й розпливлися нечіткими обрисами. Вони були наче тіні, що витанцьовували навколо вечірнього вогнища.

Володар ревно слідкував, щоб кожен у місті, навіть найменша дитина, кинув у колодязь свої мрії. І тепер ці рибалки будуть останніми, хто не підкорився його волі. Нічого в тому колодязі не було, просто місто стало спокійним, наче пастельним. Володар і сам відчував, що заспокоївся, що тепер він душа від душі свого міста.

Але морський воїн все ж після недовгої паузи кинув у колодязь… золоту бджолу. Рибалки затамували подих, адже золоті бджоли – це найдорожче, що в них є, найсвітліше й найміцніше, що їх підтримує.

– А тепер всі інші! – наказав володар. Його голос луною відбивався від храмових стін. Але було в тій луні щось пусте, приречене, прозоре й майже невидиме.

Кришталева вода, що розсипом діамантів у світлі дні позирала з колодязя не прийняла золоту бджолу морського воїна. Прикраса гойдалася на денці колодязя й не тонула. Слідом за нею кожен з рибалок приречено опускав свою. Ні в кого не було ні часу, ні думки зазирнути й побачити, що не все втрачено. Морський воїн спокійно стояв обабіч.

Коли останній наймолодший рибалка ледве не плачучи кинув свою бджолу – з колодязя піднявся стовп золотого пилку впереміш із сонячним світлом. Воно освітило все місто, пилок наче давні чари літав, осідаючи на дорогах, дахах, човнах і сітках, осідав миготливими іскорками в очах людей, щасливих усмішках.

Храм розпадається на очах: скло плавиться, стіни складаються наче картковий будиночок, лише колодязь випромінює золоте сонячне світло й давні чари. Тримаючи цехову хоругву, найстарший з рибалок схиляється перед колодязем, за ним і всі до одного рибалки.

Володар і морський воїн плачуть, але з різних причин. Вони розтанули у світлі, лишилося місто, що плекає сади на піщаному солоному ґрунті, радіючи кожній квітці яблуневого цвіту, кожній бджолі з-за моря…

Про морського воїна нагадує лише колодязь майже на самому березі моря, бо воно швидко забирає землю у свої обійми. З цього колодязя, повного золотих бджіл кулон для себе може витягнути кожен охочий сміятися, надіятися, любити.