Ніжний рок

— Ну, будь ласка, Юліє! Мені нема з ким піти!

— Вибач, Ніко, але я рок-музику не слухаю. Це суцільний шум та хаос!

— То ти року не слухала! Ти хіба знаєш хоча б…

Сили мої терпіти скінчились та я кинула слухавку. Не піду з Веронікою на рок-концерт, хай би як подруга не вмовляла «врятувати оплачений квиток».

Ніка не знає, але я пів року свого життя витратила на хлопця, який мріяв стати "другим Джоном Джові" — чи мені не знати, що таке рок? Як чую те прізвище, так і згадую ці шуми з пісні "It`s my life".

Втім, я була рокером, мені подобалась та енергія, яку випромінювала музика. А він був сповнений цією енергією, наче ураган.

Лише навесні я збагнула, що він лише гітарою, барабанами та іншим гучним мотлохом і підживлюється. Ніщо з того часу не змогло повернути мою любов до рок-музики…

Наступного дня як завжди йду на обідню перерву на вулицю. Весна, приємне тепло. Хтось наспівує пісню.

Я мимоволі зупинилась, щоб послухати. Юнак, невисокий, непримітний на вигляд співав. Його голос був ніжний, а слова так і полонили мене:

Time, it needs time

To win back your love again

I will be there, I will be there.

Love, only love

Can bring back your love someday

I will be there (1).

Музикант поглянув на мене. Таких щирих, чистих очей я ще не бачила. Юнак продовжив:

Fight, babe, I'll fight

To win back your love again

I will be there, I will be there.

Love, only love

Can break down the wall someday

I will be there (1).

Щось мене відштовхнуло від нього. Мені наче полуда з очей впала, коли я почула аж надто знайому музику:

If we'd go again

All the way from the start

I would try to change

The things that killed our love.

Your pride has built a wall

So strong, that I can't get through

Is there really no chance

To start once again?

I'm loving you (1)

Я зробила крок назад. Ще один, ще та побігла геть. Якомога далі від музики. Повторювала в голові, наче мантру, одну й ту саму фразу:

— "Рок не може бути ніжним, це лише хаос! Тут нема чого любити! Нема шансів почати спочатку…" .

Я добігла до пекарні «Булочник». Дівчина за прилавком не чекала, що я так рано прийду. Точніше, примчусь. Я видихнула та сказала:

— Добрий день. Мені як завжди, чорний чай без цукру. І порадьте щось ситне…

Я сіла як найдалі від виходу, забилась у кутку. Але з голови не йшов приспів пісні. Не відпускала колись мила серцю енергія.

— "Ця пісня, я знаю її. Кожне слово знаю... " — думки не давали спокою.

— "До нього я теж слухала рок, бо мені подобалось. Я перестала слухати, щоб не згадувати, не сумувати. Але я сумую, " — від зізнання по щоках покотились сльози.

— Я скучила за енергією, — пробурмотіла я та витерла сльози. Завжди плачу, коли чую про себе правду…

— Стривай!

Я застигла на місці, коли почула це. Я обернулась та побачила того музиканта. За кілька кроків від мене.

— Привіт! З тобою все добре? — спитав він у мене. За спиною музикант тримав гітару. Щирі очі так і жадали від мене щось почути, от тільки що?

— Так, — сказала я перше, що спало на думку.

— Ти втекла, бо тобі не сподобалась музика? — спокійно, але ніби з докором запитав у мене музикант. Я ковтнула слину та відповіла:

— Так. Не люблю рок, бо це не той жанр у який можна закохуватись.

На його блідому обличчі з‘явилась посмішка. Юнак прошепотів:

— Тобі, мабуть не вмикали хороший рок…

— Хіба він існує? — запитала я та вмить пожалкувала про сказане.

До вух дійшли ноти, що несли саму чутливість. Наче чарівник, музикант проводив рукою по струнах і вводив у гіпноз однією фразою з приспіву: Find somebody to love me (2).

Інші клієнти зупинялись зачаровані співом, деякі приспівували. Але я чула лише одне. Енергію.

— То як тобі?

Я й не помітила, як музикант припинив гру. Його питання наче повернуло мене на землю.

— Вибач, мені треба йти.

Я встала зі столу та пішла до виходу. Двері загороджував лише музикант. Він нахилився до мене ближче до вух та прошепотів:

— Я бачив, як ти слухала. Ти відчула енергію.

Я нічого не відповіла. Мовчки дочекалась поки він звільнить вихід та пішла до офісу...

Робота не йшла: я ніби досі була не тут. В голові засів приспів, я ніяк не могла його забути.

— "Хоча б уголос не підспівуєш, вже молодчинка, " — докоряла, точніше підбадьорювала себе я. Проте пісні в голові так і не позбулась.

Була лише четверта година вечора, до кінця п'ятого дня в тижні залишилось трохи менше ніж сорок хвилин. Голова зовсім не слухається, а треба перевірити ще купу договорів, угод з партнерами.

— Ні ну уявляєш, зовсім не розуміє класику! Каже, Моцарт це гарно! Але Моцарт це не просто гарно, це велично! — ще й керівниця просто під моїм кабінетом влаштувала дебати через телефонну розмову. Втім наступні фрази стали для мене вирішальними.

— Я йому так і кажу, класика буде жити вічно, а рок — тимчасове явище!.. А що він? А він каже "тобі, мабуть ніхто хорошого року не грав", уявляєш?! Ще й брязкати щось почав, але я вже йшла геть та не чула нічогісінько!..

Енергія всередині супротивилась почутому. Я взяла свої речі та вийшла з кабінету. Підспівувала "Find Somebody to love me".

Керівниця підняла вказівного пальця вгору та хотіла щось зауважити, але я лише сказала:

— Взагалі, у мене ще є час до наступної п'ятниці. Щоб усе добре зробити, поспішати не треба.

— Я не про це, Юліє. Ви хоча б знаєте, що співаєте? — в її голосі відчувався класичний, іронічний скептицизм. Я відповіла стримано, наче обвинувач на засіданні, але з творчим підходом захисника:

— Так. Бо, як на мене, найвеличнішими, а також найніжнішими, найромантичнішими людьми є саме рок-музиканти.

Керівниця не знала що відповісти, тож я пішла з офісу. Задоволена собою, я зателефонувала Вероніці:

— Привіт, ти ще не знайшла компаньйона на концерт? Знайшла? Гаразд. Ні, нічого. Бувай.

От і все, на концерт я, як і хотіла, не потрапила. Але мені тепер сумно.

Неквапливо я пішла додому, повз місце першого знайомства з музикантом. Той закуток був порожній, ніхто не грав і не співав. Навіть весняне тепло кудись зникло.

— Стривай! Вибач, навіть імені твого не знаю, але прошу, почекай!

Наче промінь сонця у дощ розлетівся цей голос. Я обернулась та побачила його, того музиканта. Він і зараз дивився на мене своїми щирими очима, а в руках тримав аркуш паперу.

— Я твого імені теж не знаю, — посміхнулась я.

— Так, якось так і сталось, — захихотів юнак та назвався Стасом.

Він чомусь нервував, але підійшов ближче до мене та видав папірець:

— Юліє, я хотів би щоб ти була присутня на моєму виступі. Досі я репетирував, а сьогодні вперше гратиму на рок-концерті. Тут третій ряд від сцени, за моїм досвідом це найкраще місце. Тож, якщо ти не проти...

Щось всередині запалало від щастя. Я ще раз, через професійну звичку перевірила аркуш, але ще довгу хвилину не могла повірити: це квиток на той самий концерт, куди мене Вероніка запрошувала!

— Я згодна! — від радощів крикнула я та обійняла Стаса.

— Клас! — Стас, як мені здалось, був шокований моїм криком, але обійняв мене у відповідь. В голові ніби на замовлення заграв улюблений приспів.