Колосок

Пахло підгорілими паляницями. Сотнею забутих у печі і спалених на антрацит хлібин, пирогів, булочок. Вітер, що час від часу проносився над почорнілим від пекельного вогню полем, з ненавистю шпурляв в обличчя людям попіл, наскрізь просяклий смертю, люттю і… ароматом свіжої здоби. Люди щулилися в глибоких канавах, котрими самі ж густо зрили поле, втягували в плечі голови у металевих касках, шукали схову за брустверами. А звідусюди на них летів холодний жупел і гарячий свинець. А коли невмолимі згустки металу і ненависті з ревом сипалися впрост із проклятого перешерхлими устами неба, люди падали ниць, і у відчаї так відчайдушно поминали Творця, що й глухий уже дарував би їм спасіння… Та у Всевишнього, мабуть, були інші плани, бо завершальні жнива йшли споро, і невмолима Смерть вміло, на повне лезо, косила свою ниву.

Бліде сонце нервово прозирало крізь шпари, що залишали на небі розриви зенітних снарядів і тіні бомбовозів. А потім, не в змозі знести огидне видовище, розпачливо ховалося за клубами диму і стовпами піднятого в повітря бездушною силою мертвого ґрунту. Того самого благодатного чорнозему, призначеного давати життя, а тепер приреченого приймати в обійми ще живих, ще теплих, цілими і по шматках, щоб уже не відпустити вовіки. Наче хтось могутній, але вкрай божевільний вирішив засіяти поле лихом та стражданнями. І сіяв, щедро, цілими жменями розкидаючи криваві зерна по зритій вибухами землі…

Та й чого б мав шкодувати. Їх тут нагнали не одну тисячу. А скінчаться – підвезуть ще. То не сівача клопіт… І він неквапно брів через звільнену від хліба ниву і, коли окремими зернинами, а коли й пригорщами — відправляв бійців у вічність...

Дві дивізії зіткнулися на цьому клапті простору і, не маючи сили просунутися вперед, ані наказу відступити, перемелювали одна одну, наче два бульдога, що зчепилися у двобої. Не здатні розтулити зведені судомою щелепи на горлі ворога, ні на мить не випускаючи його з зубів.

Ті, що привласнили право посилати людей на смерть, спершу підкидали і підкидали резерви у ненаситне горнило бою, але підкріплення згорали, наче суха береза, додаючи лише жару, — і безглузда смерть вояків була неспроможна перехилити шалі терезів на чийсь бік. Тож, наприкінці третьої доби, якось разом, підкріплення перестали надходити. Натомість небо заполонили десятки, сотні літаків.

Загалом, кожен бомбовоз мав би нищити ворога, але коли окопи розділяє не більше сотні метрів, смертоносні гостинці не завжди спадають на голови тим, кому призначалися. І тим паче не вибирав місця збитий зенітками бомбовоз…

Пророкам і святенникам, що аж полисіли від потуг, вигадуючи жахи пекла, вочевидь, не доводилося бачити наслідки «килимового бомбардування» після півгодинної артпідготовки.

А ті, хто з легкістю безсмертних богів посилав у бій дивізії, вже мірялися силами в інших місцях. І там чиєсь брало верх, вимагаючи постійного контролю над ситуацією. Бо треба було чи то розвивати успіх, чи то боронитися з усіх сил. То ж під вечір бомбовози востаннє висипали на голови піхотинців свій вантаж, — при цьому кілька з них вогняними кометами супроводили бомби до самих окопів, — і звільнили небо. А смертельно зранену ниву оповила цілющою пов’язкою тиша. Суцільна, могильна…

* * *

У голові дзвеніло і гуло незгірш, як у дзвонаря на Великдень. З тією лише очевидною і суттєвою різницею, що не було звеселяючого, п’янкого відчуття свята. А ось полегшення, від того що весь цей жах нарешті закінчився, а він таки вижив — відчувалося. Крутилося десь поруч зі свідомістю, не даючи тій відгородитися від життя рятівною пеленою божевілля, хоча втіхи не приносило. Та й хто міг би по-справжньому радіти, коли на очах смерть забрала життя у десятків товаришів, а опріч того — в сотень і сотень, хоч і незнайомих, але зодягнених у таку ж форму.

Боєць важко притулився плечима до прохолодної стінки окопу і втомлено заплющив очі. Був весь перемащений землею, глиною, чужою кров’ю і ще чимось липким і смердючим, а почувався так, наче добу безнастанно бухкав молотом у кузні. Болів кожен м’яз виснаженого вкрай тіла; розривалися у спазматичному кашлі, отруєні димом і смородом окалини, груди; впрост непід’ємною, стала зачумлена від нестерпного чаду голова, але по при все: був цілісінький. На десяток дрібних поранень, контузію та синці хто звертав би увагу після такого бою. Дивно виглядав безслідно зниклий правий рукав гімнастерки. Наче хтось невидимий, у якусь мить підкрався і акуратненько відпоров його по плечовому шву…

Важчі за зв’язку протитанкових гранат, повіки зімкнулися на пересохлих, запалених очах, нездатних, для полегшення, здобутися навіть на сльозинку. Тиша діяла цілюще на виснажену душу, але була такою незвичною, що не давала повністю розслабитися. І навіть поринаючи у коротке забуття сну, вперше за останні чотири доби, солдат все ще, мимоволі, наслухався чи не шурхотить під ліктями та колінами ворога суха земля. Це було страшніше, ніж рев моторів і завивання снарядів. Але тишу не порушувало навіть дзижчання мух. Мабуть, їх повелитель був зайнятий в цю мить, щедро роздаючи поради штабним офіцерам. І сон, на правах молодшого брата смерті, нарешті зморив воїна. Бо коли той вдруге роздер закипілі повіки – уже світало.

Спочинок зробив свою цілющу справу, бо тепер солдат розгледівся навколо більш осмислено і, хоч ніколи не зараховував себе до віруючих, невміло перехрестився. Його відділення, взвод, рота, батальйон, полк... – скільки можна було засягнути зором ліворуч чи праворуч – більше не існували. Фортифікаційна смуга, дбайливо підготовлена заздалегідь для їх дивізії саперними частинами, титанічним зусиллям ворога перетворилася на безладну мішанину землі, дерева, металу і… людських тіл. Розкидані будь-як, наче списані у відходи, поламані іграшки, що йому якось довелося бачити на складі бракованої продукції, підчас шкільної екскурсії на фабрику дитячих забавок.

Він воював уже другий рік. Раз був поранений важко і зо п’ять так, що вистачало власного перев’язочного пакета, але до виду мертвих друзів звикнути не зміг. Адже всі вони ще добу, годину тому жили, говорили, жартували, мріяли і писали листи. Сусід по траншеї справа, здоровань і лінюх, руки якого так і не випустили гвинтівку, у ночі немилосердно хропів. Того, що ліворуч, худорлявого окулярника, балакуна і любителя сороміцьких анекдотів смерть наздогнала за бруствером. Чи то він, не витримавши нервового напруження, кинувся у свою персональну останню атаку, чи викинуло туди ударною хвилею, але лежав воїн там навзнак, втупивши у порожнє небо докірливий погляд, збайдужілий до всього на світі. Навіть до так улюбленого ним жіноцтва. А окуляри зажбурило так, що навіть не видно.

Боєць обережно визирнув з-за бруствера вбік, придивився і здивовано кліпнув очима. Не всіяна трупами смуга нічиєї землі чи тліючі остови танків здивували його, і не вид лінії ворожих окопів перетворених у таке ж місиво уже їхньою артилерією та авіацією. А те, що посеред цієї вакханалії вогню і смерті, на вигорілому вщент, до антрацитового полиску, полі, буквально в десятку кроків перед ним, ріс ячмінний колос. Великий, повний, він важко хилив додолу вусату голову. Контужене, або й поранене стебло більше не могло витримувати його вагу, але колосок жив. Наперекір вогню, смерті, долі і ще біс знає чому, колосок вистояв і замірявся вкинути зерно у землю, щоб ланцюг спадковості не увірвався по ньому. Однісінький посеред безмежної пустелі, але так певний свого права на життя.

Земля, розпанахана страхітливою силою, спаплюжена смертями тисяч і тисяч, сама не збиралася вмирати. А солдат умів любити рідну землю. Цьому вчив його сад виплеканий ще прадідом і дбайливо доглянутий усіма наступними поколіннями. Город, хоча на ньому в основному поралося жіноцтво. Кілька моргів поля і лісу, що належали їх родині. На полі хазяйнував батько, але порядкувати в лісі вже було його право. І він пропадав серед беріз, грабини і буків увесь час, вільний від загаданої старшими роботи. А також у неділі й свята.

Дбайливо сортував кожну гіляку, кожне деревце, підмічаючи, що використати на дрова, а з чого виросте щось придатне на продаж чи інший пожиток… Тому, коли війт і ще один панич, у шкірянці, який умів дуже мудро і складно балакати, пояснили усім, що рідну землю треба боронити від заброд, він й миті не сумнівався, що це правда. А наступного ж дня, отримавши батьківське благословення, записався добровольцем. Разом із ним з їхнього села пішло ще двадцятеро. І багатьох вже немає серед живих.

Спершу дивно і дико було стріляти в таких же як і він парубків, лише зодягнених у інший стрій. Бо ж і батько вчив, що навіть серед циганів не всі злодії, і коли людина потребує помочі, то треба їй підсобити, незважаючи на те, з їхнього села вона чи чужинець. Він охоче офірував, що міг, різним погорільцям, потопельцям, утікачам з голодного краю, що час від часу забрідали в околицю. Він певно і шматком землі міг би поділитися з котримсь із тих, по той бік окопів, раз у їхньому краю уже таке лихо та скрута. Але чужинці хотіли відібрати все… Землю, хату, сад і… ліс! Вони вбивали його товаришів і безчинствували у захоплених селах. Не шкодуючи ні старого, ні малого.

Він теж навчився вбивати. І не тому, що ненавидів ворога чи це приносило йому задоволення, а тому, що це була робота, котру довірили йому старші. А він звик усе, навіть найнеприємніше, виконувати на совість. Так, щоб хтось інший не мусив за ним доробляти. Та й дивно було б ненавидіти, скажімо, пирій за те, що він псує картоплю. Його треба полоти, сапати, виволочувати за межу по оранці, клясти при цьому на всі заставки, але ненавидіти?.. Як допоможе ненависть повернути урожай, знищений несподіваним градом чи засухою? Або позбутися гусені, що пожирає цвіт і молоде листя?

Солдат відчепив від пояса, того з однополчан, що хропів при житті, баклагу, — власна виявилася пробита кулею чи осколком, який видзеленькував тепер усередині посудини, — і жадібно напився. Спрага, це те, що найбільше дошкуляє при будь-якій важкій роботі. Разом з водою вернулося відчуття голоду. Хоча, що тут дивного? Їсти востаннє довелося ще перед авіаційним нальотом.

Видобув з підсумка для гранат, залишений саме на такий випадок, сухар і жадібно впився в нього зубами. Сухар, звісно, не їжа, але саме зараз вставати і починати шукати чогось більш поживнішого не хотілося. Це вже згодом він огляне вбитих офіцерів… Може, й натрапить на спирт чи шоколад. Але то все потім. Зараз боєць розумів лише одне – бій закінчився повним винищенням. І він тут один-однісінький. Звісно, солдат не думав, що загинули всі. Так не буває. Очевидно, рештки його частини ще під час бомбового удару, відступили, підібравши поранених, на переформування. Як і ворог. А його, контуженого, непритомного і присипаного землею, порахували за вбитого.

Боєць вибрався на бруствер і сів зручніше обличчям до поля. Так, як полюбляв це робити по завершенні жнив чи косовиці. Залишаючись наодинці зі спорожнілою нивою чи сіножаттю. Розуміючи, що ця оголена і начебто скривджена земля, насправді радіє, що звільнилася від надмірного тягаря, так як радіє чоловік перед святами остригаючи занадто буйну чуприну. Чи веселяться весною вівці, позбуваючись, остогидлого за довгу зиму, важкого і душного кожуха. І що стерні не довго стирчати сухостоєм. Ще далеко до осені вона знову зазеленіє отавами чи паростками озимини. Тому зараз він хрупав сухарем і радів, що хоч ворога ще не розбито остаточно, але бодай цей шмат землі йому захопити не вдалося. І що досить лише пролитися кільком дощам, як мертвий струп розтане, звільнить місце живим паросткам.

Воїн поволі підвівся, зібрав у заплічний мішок своє нехитре майно і, поклонившись мертвим, рушив було вслід за сонцем… але в останню мить вернувся, наче пригадав, що не все зробив. Неквапом перебрався через траншею на другий бік. Підійшов до самотнього ячмінного колоска і щедро полив його з баклаги вбитого товариша.

А навколо пахло підгорілими паляницями. Сотнею забутих у печі і спалених на антрацит хлібин, пирогів, булочок...