Кладовище мрій

Йти з ним на кладовище видавалося Тетяні не такою вже й хорошою ідеєю. Ні, погода була чудова: травнева свіжа зелень стала ще яскравішою після нещодавнього дощу, бузок видавав п’янкий запах, а птахи галасували, не замовкаючи ані на хвилину. Але ж це не парк, не ліс, і йдуть вони з Ігорем туди зовсім не для збирання конвалій, тож серце Тетяни зрадницьки калатало, чи не з подвійною швидкістю. А все ж таки то не серце зраджує, то вона. Вже вкотре йде за Ігорем, забуваючи про чоловіка й сина.

Молодій жінці було соромно й бентежно водночас. Вона намагалася пригадати часи, коли все полетіло шкереберть. Точно: це не сталось раптово. Крок. І ще маленький крок. Спочатку її чоловік, старший за неї на дванадцять років, втратив жагу до життя. Все більше сидів вечорами з пультом та клацав кнопками. Ніщо його не вабило: ані мала прогулянка містом, ані театр, ані концерт. Тетяна усвідомлювала, що їх родинний простір зменшився до меж квартири й застиг. Вона була молода й наче живцем похована у тих клятих стінах їхньої двокімнатної квартири. «Люба, що на вечерю?» – оце фраза, в яку він вкладав найбільше почуттів. Але ж син... Семирічна дитина має жити у повноцінній родині. У такій, як жили колись батьки Тетяни, її дідусь з бабусею. «Разом і на все життя», – останнім часом жінці здавалося, що ця фраза більше схожа на страшне єгипетське прокляття, ніж на рожеву казочку.

Потім, на новорічній вечірці, вона зустріла його – хлопця з сусіднього відділу. Таня й раніше помічала його красиву посмішку й серйозний погляд, однак і мріяти не могла, що ця симпатія взаємна. Ігор виявився чуйним, кмітливим, кумедним. Як вона не пручалася своїм почуттям, та усі спроби триматися осторонь призводили до нових зустрічей й до більш тісного спілкування. Наприкінці зими вона здалася. Наче ота крига скресла не тільки в річці, але й у ній самій. Тетяна відкрилася теплу, сонцю та Ігоревим гарячим обіймам.

Спочатку вони їздили в готель. Потім кілька разів до Ігоря додому. І ось, сьогодні вже вкотре вона сіла в його автівку. Офіційна версія – їм по дорозі. Насправді це майже так і є. Єдине, що Тетяна не могла вирішити: чи їм по дорозі на Нивки, чи то по дорозі одним життям.

Зазвичай у них було не більше двох годин часу. Але цього разу все пішло не за планом. Ігор неприємно здивував: «До мене ми не можемо. Батьки приїхали й будуть жити тут мінімально ще два тижні. Мамі робитимуть операцію. Але я ж без тебе, Сонце, не витримаю».

— То що ти пропонуєш? – не зрозуміла Тетяна,– готель вже залишився позаду.

– Я пропоную весняний екстрим. У багажнику є покривало. Тут по дорозі Берковецьке кладовище. Коли я був малим, ми туди постійно з друзями бігали й вивчили там усі щілини. І ми могли б знайти тихе місце...

– Кладовище? Ігорю, ти серйозно? – Тетяна почала було казати про великий гріх, та згадала, що і без турбування мертвих останні три місяці щотижня займається перелюбством. Коли загасять світло, чи знайдуться ті, хто її судитиме.

– Мій друг Сашко, коли був студентом, постійно туди дівчат водив. Там досить затишно. Просто потрібно знати, куди йдеш. Ти в курсі, що Берковці найбільше кладовище в Україні, хоча засноване лише в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому році? Ми там легко загубимося, тим паче, що дощ точно усіх людей звідти вигнав.

Тетяна зітхнула. Хотіла яскравих відчуттів – але це було трохи занадто. Молода жінка почала роздивлятися вулицю за вікном: Київ був як ніколи гарним. Навіть люди причепурилися й вдягнули на обличчя щасливі посмішки. Те саме місто, але мало вигляд зовсім інший, ніж ще місяць тому.

– Добре, давай. Але ти точно блазень, Ігорю, – голос Тетяни здавався особливо дзвінким й безтурботним. Вона піддалася запаморочливому духу весни.

Запаркувалися біля бокового входу кладовища, одразу біля садових ділянок. То була скоріше щілина між великими бетонними плитами паркану, аніж повноцінні ворота. За сірою стіною – інший світ. Гектари старого некрополя тонули в буйній зелені, а зліва тягнулися похмурі ряди нових, здебільшого військових, поховань. Після Гробків майже всі свіженькі могилки були охайно прибрані, й контейнер зі сміттям переповнився штучними квітами, лампадками та зів’ялим бур’яном. На кладовищі й справді було тихо. Лише одна, ще не стара, жіночка у чорному порпалася біля насипу, поправляючі вінки та пригощаючи цукерками душу померлого.

Тетяні зробилося зовсім соромно. Що вони тут роблять? Це місце горя та останнього спочинку. Й хоч жіночка у траурі не звертала увагу на пару, Тетяні здавалося, що вона крокує під чиїмось пильним поглядом.

Ігор таки знав куди йти. Перехрестя, ще одне. Вони заглибилися у віддалені куточки кладовища. Деякі могилки настільки заросли хащами, що важко було зрозуміти хто тут спочиває. Іржаві огорожі, криві хрести, кам’яні плити та крики невгамовних птахів, що порушують тишу. Справжні джунглі посеред міста. А цьому кладовищу ще й ста років немає.

Ігор витягнув з пакета синє у квіточках покривало й постелив його поміж двох чавунних парканчиків під розлогою вербою, а потім накинувся із жадібними поцілунками на Тетяну. Молодій жінці було ніяково. Вона жалкувала, що погодилася поїхати сюди. Два тижні вже не така довга доба, щоб не можна було перетерпіти. Зрештою, все ще є готель.

Задоволення Тетяна не отримала, але Ігореві заважати не стала. Все не могла відкинути похмурі думки. Дивне відчуття, що вони тут не самі, не давало розслабитися й розчинитися в обіймах коханця. На щастя, Ігор не затягував. Зробив все як слід й швиденько почав складати покривало.

У Тетяниній сумці завібрував телефон. Вона розгладила сукню, підхопила сумочку й почала вишукувати серед речей мобільний, крокуючи далі, у бік верби. Та не встигла зробити й кілька кроків, як перечепилася за низьку огорожу біленькими легківцями й полетіла вниз, у свіжу пекучу кропиву… Падіння видалося вдвічі болісним: по-перше, шкіра на руках здерлася, пошкрябавшись за іржавий паркан, по-друге, кропива добряче покусала ноги, навіть крізь панчохи. На величезне здивування Тані, Ігор не підбіг – щоб їй допомогти. На додаток, Ігор та його покривало взагалі кудись зникли. Жінка підвелася, оглядаючи подряпини й роздивляючись навкруги. Звуки розчинилися. Галасливі дикі голуби замовкли у гілках. Вібрації її голосу відлунням розливалися порожнім містом мертвих: «Агов! Ігорю? Це зовсім не смішно. Ти де?».

А тиша продовжувала тиснути на вуха. Тетяна підняла мобільний, що замовк після її невдалого падіння. Екран був чорний, вкритий дрібним павутинням розбитого скла.

«Чорт, як невдало!» – Тетяна вигадувала, як пояснить чоловікові подряпини й розбитий екран, намагаючись увімкнути мобільний. Пристрій не реагував, і жінці ставало ще моторошніше.

Вона вирішила: треба вибиратися звідси. Хай там які жарти в Ігоревій голові, Тетяні захотілося негайно піти. Повернутися на галасливу вулицю, повну автівок, приїхати додому й вимитися у гарячому душі.

З неприємним хрустом ламалися гілочки під взуттям. Зрештою хащі розступилися й Таня вийшла на асфальтову, трохи розбиту дорогу. Озирнулася в один бік, а потім в другий, але зовсім не могла розпізнати напрямок. У могил однаковий вигляд, й Таня пожалкувала, що не запам’ятовувала шлях під вербу. На перехресті повернула вліво, на наступному – вправо. Свіжих могил не було. Тільки ліс старого кладовища й жодних ознак життя.

«Ще кілька годин до темряви. Неможливо тут заблукати настільки сильно. Це ж лише кладовище, хоч і найбільше в Україні», – заспокоювала себе молода жінка. Та густа тривога все більше росла у душі.

Раптом Тетяна помітила чоловіка, що сидів на краєчку однієї з гранітних могил й дивився кудись на дорогу. Обличчя він відвернув, але судячи з акуратно підстриженого темного русого волосся та зеленої камуфляжної форми – перед нею сидів військовий. Оплакує побратима?

«Доброго вечора, ви не підкажете, де тут вихід. Щось я заблукала», – першою подала голос Тетяна.

«Доброго, – сказав хлопець, не повертаючи голови, – це точно, що заблукала. Шукаєш когось?».

– Так, тут хлопець у блакитній футболці не проходив? Примудрилася загубити свого чоловіка, – на всяк випадок додала Тетяна.

– Чоловіка ти свого вдома залишила, – якось занадто влучно сказав військовий, роздивляючись дорогу, – ти тут, на кладовищі ще когось не бачила?

– Так, жінку одну в чорному біля нових могил. Але більш нікого, дощ всіх прогнав, – відповіла Тетяна, а потім додала прохально: – То ви покажете, де тут вихід?

– То матір моя була... Все не відпустить. Каже: «Хоч скалічений, хоч кривий, хоч у вигляді звіра чи птаха повертайся до мене, синку». В неї нікого більше немає. Навіть онуків не дочекалася... А в тобі стільки життя. На двох вистачить, я ж бачу.

Холод пронизав наскрізь Тетянину душу. Моторошно. Так страшно стало, що захотілося бігти, але жінка наче скам’яніла й не могла навіть ворухнути ногою. Вона боялася, що солдат повернеться до неї обличчям. «Хай краще дивиться на дорогу, не хочу бачити його очі», – пульсувало в Тетяниній голові.

– Я й сам не без гріха. Пробач мені, я очікував когось – і ось з’явилася ти. Мати завжди про доньку мріяла. Їй сподобається моя нова зовнішність, – військовий поволі встав й обернувся. Половину його колись красивого обличчя спотворювала кривава, аж брунатна жижа.

Цього теплого травневого вечора у тісній квартирі на Сирці пролунав дзвінок у двері. Невисока жінка з сумними очима не без здивування вийшла у коридор.

– Хто там? – голос жінки тремтів. Так само натискав колись на дзвінок її покійний син.

– Це я, Вадим, – озвався з-за дверей приємний жіночий голос.