Татова долоня

Вечір. Приймальня. Черга підходить до кінця.

Тато з донькою сидять на кушетці біля вікна.

— Втомилася? — запитує тато.

— Та ні, — відповідає дівчинка.

Маленька п’ятирічна дівчинка з двома смішними хвостиками, схожими на ріжки.

— Ні, не втомилася, — повторює вона й починає ходити коридором.

Її кроки луною віддаються в порожньому, погано освітленому приміщенні.

— Надворі вже темно, — промовляє вона до тата.

— Так, темно, але метро ще ходить. Встигнемо дістатися додому. Зима, вечоріє рано.

— Іди сюди, — кличе батько.

Сміючись і трохи підстрибуючи, дочка підбігає до нього й сідає поруч. Чоловік бере її маленьку долоньку у свою.

— Яка в тебе крихітна долонька, а в мене велика. Ось, подивись, — говорить тато.

Дівчинка уважно розглядає їхні руки: одна — велика й сильна, інша — крихітна й тендітна. Її пальчики навіть близько не сягають кінчиків батькових пальців.

— Ні, велика, — заперечує вона й кладе свою долоньку пучками до пучок батькової.

— Велика! — повторює донька. — Така, як у тебе, бачиш?

Батько дивиться на неї лагідними очима й сміється.

— Так, велика! — промовляє він крізь сміх і міцно обіймає доньку.

---

Вечір. Приймальня.

На кушетці сидить жінка й дивиться на свою долоню. Її роздуми перериває скрип дверей. Входить лікар у білому халаті й простягає документи.

— Ось ваш висновок від патологоанатома.

Жінка бере папери й мовчки киває лікарю.

Її важкі кроки луною спускаються сходами вниз…