Відмова від почуттів

Невидимі нитки

Повідомлення було спонтанним: "Я вдячна, що ви є в моєму житті, ви мої мурчики."

Написала в наш чат, де були Акіра, Нікта, Софія і я сама. Очікувань не було – просто хотілося поділитися почуттями.

Через кілька хвилин мене накрило хвилювання. Легкий тремор у пальцях, головний біль. Хтось прочитав повідомлення. Відчула, але не знала хто.

Першою відповіла Акіра: "Доброго ранку. І тобі дякуємо. Завдяки тобі ми всі знаємо одне одного – без тебе цього б не сталося."

Я усміхнулася. Її реакція здавалася щирою, але чомусь викликала в мені дивне почуття.

Акіра – світла, ясна, прониклива, чиста. Мала гострий розум, швидко аналізувала ситуації та приймала рішення. Часто вирізнялася глибоким мисленням і філософським підходом до життя. Її світло і відкритість проявлялися у доброті, щирості та бажанні допомагати іншим. Інколи дуже вперта, наполеглива, але завжди й прагнула досягти своїх цілей, навіть якщо шлях складний. Шукала нестандартні підходи в житті. Була емоційно врівноваженою, навіть тоді, коли всередині вирували пристрасті. Часто приховувала свої справжні почуття.

Телефон задзвонив.

– Привіт, – голос Акіри був теплим, але трохи стурбованим.

Я глибоко вдихнула. Дозволила собі відчувати. Не блокувати, не приховувати.

Розмова була простою. Після неї стало легше. Можливо, вона подумала, що я ледь не прощаюся з ними, що мені погано… Або просто відчула, що щось змінилося. Ми відчували одна одну, ніби існував невидимий зв’язок.

Можливо, це зв’язок з минулого життя? Контракт душ, які домовилися зустрітися знову?

Я не знала.

Поїздка на хрестини була майже запланована, але думки ніяк не вкладалися спокійно в голові. В якийсь момент Софі скинула в чат допис, що миттєво оживив нашу розмову.

Софі: Список постійних сексуальних партнерів: робота.

Я усміхнулася й відповіла майже автоматично: В мене і тут застій.

Софі: Ох, у мене хоч щось...

Акіра: У мене подвійний тариф, але і там, і там їб*ть тільки мізки.

Я відреагувала без роздумів: Я б пожартувала, але ти подруга.

Акіра: Жартуй, я не ображаюся.

Раптом Софі почала писати щось більш особисте: Я сьогодні на Акіру дивилась таким поглядом, що навіть не соромилась, а навпаки…

Акіра: Ага, а потім сказала, що давно сексу не було.

Я трохи зависла. Софі ніколи не говорила про Акіру в такому контексті.

Софі: Дано, не знаю, що ти робила вдень… Ну, я поглянула на красиву дівчину… трусики й так далі… Акіра, ти просто красива, ось і все.

Акіра: Дякую, приємно.

Софі: Ну добре, що хоч не в стрінгах була, ну нах...

Акіра: Наступного разу буду обов’язково.

Софі: Та ну… тоді вже не можна буде… йой.

Я хмикнула, в голові запульсувала знову думка, яку й написала: Мені Акіра якось іншою здалася… привабливою чи що…

Софі: Тобто? Я на Акіру ніколи так не дивилася, а сьогодні… трішки роздивилась. Красива і… запахло сексом. Все, я спати.

Акіра: Як приємно, коли обговорюють не поза спиною.

Я: Все, Акіра, починають на тебе дивитись не як на подружку.

Софі: Ні, ні, Дано.

Я: Софі, а коли в тебе останній раз секс був, що кажеш "давно"?

Софі: Акіра — друг, я її боюсь, якщо що.

Акіра: Чому ти мене боїшся?

Софі: Ох, згадую кухню… а далі...

Я: Слухай, пише як загадково.

Акіра: Ох, що ти з мене робиш ізверга.

Софі: А чому "ізверг", а може, щось інше?..

Акіра: Так, можна щось подумати не те, якщо не розуміти, про що вона.

Софі: Розумієш, ніхто не знає, що там було, крім нас двох… Бля… я думала, що розучилася писати, а так ще нічого.

Я: Софі, зайди в Telegram і подивися відео, ото там мене на клапті порвало, бо скоро буде рік, як в мене не було сексу.

Софі: Не хочу.

Я: Акіро, якщо хочеш, можу й тобі скинути відео.

Акіра: Хочу. Хочу, бо не розумію нічого.

Софі: Дано, де ти була, коли ми розмовляли десь в обід?

Я: Спала… коротше, від Акіри віє сексуальною енергетикою.

Софі: Так, а Акіра ще така красива вся… вах, що ж, в мене просто іноді енергії буває. Моя спить втомлена, а мені ще кудись піти двіжувати.

Я: То ти просто не відтрахана. Щодо твоєї дівчини, Софі, підозріло.

Софі: Ох, Дано, згадай, після сексу я можу бути дуже енергійна.

Я: Це ж було за царя горошка.

Софі: Ти приїдеш на хрестини? Нікта мала сказати. То в моєї дівчини вік 30+.

Ми з Акірою: Ей, і нам вже 30+!

Нікта: У квітні чоловіку повинні дати відпустку, і ми в цей час хочемо похрестити, дати поки що немає. Самі розумієте, що війна — не робота, конкретики немає. Дівчата, всім добраніч, приємних снів, бо мамки час на сон ненормований, буду засинати.

Софі: Добраніч.

Акіра: Тобі також приємних снів.

Я: Добраніч, спіть сухенько.

Акіра: Ну, це в кого як вийде, в залежності які фільми будемо дивитися.

Я: Я Нікті і її малечі писала, вам ще рано спати. А що за фільми?

Акіра: Ті, що ти скинула, відривок.

Я: То я вже їх передивилась всі. Як тобі відео?

Акіра: Гарне.

Я: Особливо там, де вона з неї труси зняла. Добраніч.

Нікта: І вам також.

Сон, що не був сном

Акіра приїхала на хрестини як сюрприз. Я була єдиною, хто знав про це заздалегідь. Святкування затягнулося. Через комендантську годину всі залишилися в Нікти. Мені випало спати разом з Акірою.

Коли всі розійшлися спати, ми з Акірою залишилися у невеликій кімнаті, з одним ліжком. Я зітхнула, кидаючи погляд на вузький матрац.

– Сподіваюся, ти не займаєш багато місця, – жартома сказала я.

Акіра усміхнулася.

– А ти сподівайся, що я не буду штовхатися уві сні.

Я скептично підняла брову, але промовчала. Коли ми лягли відстань між нами була мінімальною – я відчувала тепло її тіла, як її дихання вирівнюється. Як ритмічно підіймаються й опускаються її груди.

– Ти поводишся інакше, ніж раніше – вона несподівано заговорила. Її голос був тихим, майже пошепки. Це була правда.

– Ти теж, – відповіла я нарешті.

Вона засміялася. Ледь чутно.

– Ти знаєш, що ти мені дорога, правда?

Її голос звучав серйозно. Я затримала подих.

– І ти мені дорога, – додала я, майже прошепотіла.

І в цей момент щось змінилося. Я відчула, як вона повернулася. Її рука ледь-ледь торкнулася моєї. Зупинилася. Чекала. Я не відсахнулася. Її пальці ковзнули далі, накрили мої. І тоді вона зробила щось, чого я не очікувала. Хоч і відчувала. Але не знала чи дозволить собі це. Вона потягнулася ближче. Її губи були за кілька сантиметрів від моїх. Я відчула її подих. Її нерішучість. Її бажання.

Мої пальці стиснули її руку.

– Якщо це помилка, – прошепотіла вона, – то я хочу її зробити.

І тоді вона поцілувала мене. Її губи були м’якими. Поцілунок – несміливим, але таким, що пробирав до кісток. Я відповіла. Її пальці сплелися з моїми, а другою рукою вона торкнулася мого обличчя.

Поцілунок заглибився. Став впевненішим. Її тіло притиснулося ще сильніше до мого. Я не думала. Не сумнівалася. Тільки відчувала.

І коли ми, нарешті, відірвалися одна від одної, вона вдивлялася в мої очі.

– Ти це теж відчула, правда?

Я не змогла відповісти.

Просто знову потягнулася до її губ і цього разу в поцілунку вже не було вагань. Я відчула, як її пальці пробіглися вздовж моєї щелепи, потім вниз по шиї. Легкі дотики, від яких тіло напружувалося й одночасно тремтіло. Її руки були теплими, живими. Вони торкалися мене так, ніби хотіли запам’ятати кожну деталь.

Я притягнула її ближче, відчуваючи її тіло своїм. Тонка тканина піжами нічого не приховувала – тепло, биття серця, кожен рух. Її губи змістилися до моєї шиї, а я заплющила очі, гублячи себе в цьому відчутті.

– Акіро… – її ім’я зірвалося з моїх губ, і вона наче чекала цього.

Відповіддю було легке покусування, гарячий подих біля мого вуха.

Я не була впевнена, хто з нас почав знімати одяг. Чи це я спустила її бретельку, чи вона потягнула мою футболку вгору. Але раптом між нами більше не було нічого зайвого. Тільки дотики. Шкіра до шкіри.

Її пальці ковзнули вздовж моєї спини, змушуючи мене вигнутися назустріч. Я хотіла більше. Хотіла її.

Коли я перевернула її на спину, спершись на лікті над нею, вона усміхнулася.

– Ти гарна, – сказала вона тихо.

Я затримала подих. Її очі були м’якими, іскрилися в напівтемряві. Я провела пальцями по її щоках, скуйовдила пасмо волосся. Її губи знову знайшли мої.

Коли ми втратили відлік часу? Коли весь світ звузився до цієї кімнати, до цього ліжка, до її пальців на моєму тілі? Я не знала.

Її подих гарячими хвилями ковзав по моїй шкірі, змушуючи мене тремтіти в очікуванні кожного наступного дотику. Її пальці впевнено рухалися вздовж мого тіла, досліджуючи, відкриваючи, вивчаючи.

Я відчувала, як прискорюється її дихання, як серце б’ється в унісон з моїм. Ми зливалися у єдиному ритмі, стирали всі межі між «я» і «вона».

Її губи залишали слід на моїй ключиці, повільно спускаючись нижче. Я закинула голову назад, не в змозі стримати тихий стогін, що зірвався з моїх губ.

— Я хочу запам’ятати тебе такою, — прошепотіла вона. — Повністю відкритою для мене.

Її слова пробрали до кісток, запалили щось глибоке, неконтрольоване.

Мої руки на її талії, її долоні, що мандрують моїм тілом, наші губи, що знаходять одна одну знову і знову. Мої пальці простежили лінію хребта, змушуючи її здригнутися. Мені подобалося бачити, як вона реагує, відчуває, і що це я змушую її губитися у відчуттях.

Її нігті врізалися в мою спину, коли я нахилилася до її шиї, залишаючи легкі поцілунки, що переходили у щось більше.

Її ім’я зірвалося з моїх губ, коли вона торкнулася мене так, як ніхто не торкався раніше. Я втрачала себе у ній. І знаходила себе знову. Вона завжди була поруч. Завжди була моєю людиною. І цієї ночі вона стала чимось більшим.

Світанок, що приніс нову реальність

Я не знала, скільки часу минуло. Коли ми нарешті вляглися поряд, переплітаючи пальці, чула лише її дихання. Воно ставало рівним. Спокійним. Вона відчувала себе в безпеці.

Я усміхнулася, коли вона нахилилася і залишила легкий поцілунок на моєму плечі.

— Ти не пошкодуєш про це? — запитала вона тихо.

Я подивилася на неї. Її очі в напівтемряві світилися невпевненістю. Я підняла руку і провела пальцями по її щоці.

— Ні.

Вона глибоко вдихнула.

— Ти… ти мені важлива.

— І ти мені, — прошепотіла я.

Її пальці ніжно стиснули мої.

— Що тепер?

Я вдивлялася в її обличчя, відчуваючи, як у грудях розливається тепло.

— Не знаю, — чесно відповіла я.

Але знала точно одне — нічого вже не буде, як раніше.

Ранок видався тихим, ми з Акірою вийшли на кухню, де вже поралась Нікта. Софі, як завжди, відчувала щось заздалегідь і дивилася на нас з підозрою.

Коли Нікта гралася з малою Камілою, вона посадила її собі на плечі.

Ми з Акірою одночасно відзначили:

— Відразу настрій у меншої змінився, посміхається.

Акіра подивилася на мене й хитро усміхнулася.

— Коли виростаємо, то забуваємо, що настрій нам може підняти або те, що ми сядемо комусь на шию… або на обличчя. — Я сказала це майже пошепки, щоб ніхто, крім неї, не почув, і вона почула. Її усмішка стала ще ширшою.

Між нами було щось нове. Невидиме для інших, але відчутне між нами.

Коли проходила повз, вона ненароком торкалася мого зап’ястя. Коли щось розповідала, її погляд був уважнішим, ніж зазвичай. Помічала, як її пальці ледь-ледь затримувалися на моїй долоні, коли вона щось передавала. Мої очі знаходили її навіть тоді, коли я цього не хотіла. Акіра усміхалася. І в цій усмішці було щось грайливе. Ми приховували це. Від всіх.

Я збиралася в кімнаті, коли вона зайшла.

— Холодно? – запитала, підходячи ближче.

Я похитала головою, але її руки вже зігрівали мої. Момент тривав трохи довше, ніж мав би. Вона потягнулася. Поцілунок був легким. Та водночас вибуховим. Я відповіла. Двері відчинилися.

— Ой, – Софія застигла на порозі, а позаду неї з’явилася Нікта.

Я різко відсахнулася. В кімнаті запанувала напружена тиша. Ніби хтось випадково натиснув на паузу. Мої думки бігали хаотично, а погляди Софі й Нікти вп’ялися в нас із такою інтенсивністю, що я могла відчути їх фізично.

Першою оговталася Софі примруживши очі.

— Так… Враховуючи те, як ви поводилися весь день… Чесно, я підозрювала, але не думала, що настільки…

Нікта моргнула кілька разів.

— Я взагалі в ступорі

Акіра хмикнула.

— Ну що ж, – я глибоко вдихнула. – Тепер все зрозуміло?

— Зрозуміло, – Софія хитро посміхнулася. – Але все ж…

Софі й Нікта були збентеженими. Власне, як і ми з Акірою самі. Десять років дружби – і жодного такого натяку… до цієї ночі. Вони перезирнулися, а потім одночасно випалили:

— Коли у вас це почалося?!

Я знизала плечима, повільно розмішуючи ложкою каву, ніби там можна було знайти відповідь.

— Хм… Свідомо Акіру я ніколи не розглядала як дівчину. А знаючи, що вона гетеро, можливо, навіть забороняла собі це робити… Але тіло мене здало.

Краєм ока помітила, як Акіра посміхнулася. Вона… насолоджувалася цим моментом?

— Тіло тебе здало, кажеш? — перепитала Софі з багатозначним поглядом.

— Гм, звучить загадково, — додала Нікта.

Акіра потягнулася за моєю чашкою, зробила ковток і зухвало глянула на мене.

— Тааак, тіло її точно здало, — промовила вона, вочевидь згадуючи ніч.

Я відчула, як жар підійматися до щік.

— Окей, стоп, — підняла руки Софі. — Вам точно треба розповісти, як це взагалі сталося.

— О, ви не збираєтеся просто списати це на алкоголь? — з підозрою спитала Нікта.

Я усміхнулася.

— Ми майже не пили.

Тиша затягнулася. Софі примружилася.

— То ви хоч поясните, чи мені вас змушувати?

Я перевела погляд на Акіру. Вона задумливо терла пальцем обідок чашки. А потім глянула на мене, і в її очах було щось, від чого в животі заворушилися метелики.

— Скажімо їм правду, — промуркотіла вона.

Я зітхнула.

— Ну що ж… Почалося все з того моменту, коли ми опинилися в одному ліжку. Щось мені так подумалося, то на одному ліжку я спала з Софі, з Ніктою, але з Акірою, до цих хрестин — ні. Такої близькості в нас не було.

Я засміялася, повернула голову до Акіри. Вона лукаво всміхнулася, ледь нахиливши голову вбік.

— Вже є, — повторила вона, дивлячись прямо в очі.

— Напевно тому ви разом ще й не спали до цього часу. І що скажеш? — Нікта підперла підборіддя рукою, явно насолоджуючись моментом.

Я скривила губи, ніби задумалась, а потім неквапливо відповіла:

— Ну, було тепло, зручно...

— І... приємно, — додала Акіра, її голос звучав м'яко, але впевнено.

Вона підозріло оглянула нас обох.

— Вночі щось робили? – запитала Софі насмішкувато.

Я лише посміхнулася, залишивши їх у збентеженні. Відчувала їхню цікавість, як їхні погляди ледь не торкалися моєї шкіри.

— Та ви обидві аж світитеся, ніби з Чорнобиля повернулися, — пожартувала Нікта.

— В ліжку Дана супер. — сказала Акіра.

Я підняла брови.

— Дякую, ти теж.

Софія завмерла. Нікта розгублено моргнула.

А я лише зітхнула.

— Ну що ж… Можна сказати, що наша дружба пішла по п*изді. У прямому сенсі цього слова.

Акіра розсміялася. Я теж. Софі й Нікта синхронно закотили очі.

— Так, дякуємо за «поглиблений» аналіз! — Софі схрестила руки. — Здається, ми помітили, що між вами є щось більше, ніж просто зручність.

Я відчула, як Акіра ледве помітно торкнулася моєї руки.

— Ми самі ще розбираємось, — відповіла я.

— От і розбирайтесь, — кивнула Нікта. — Але, знаєте, цікаво, коли ж насправді це почалося?

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але Акіра випередила:

— Давайте будемо чесними. Щось змінилося не в цю ніч. Це відчувалося раніше, ми просто не хотіли це визнавати.

Я мовчки подивилася на неї, і в голові промайнули всі ті моменти: погляди, доторки, відчуття, що жили всередині ще до першого поцілунку.

— Може, й так, — зрештою промовила я.

— Ну що ж, значить, будемо спостерігати за розвитком подій, — загадково усміхнулася Софі.

Акіра нахилилася до мене трохи ближче, її губи майже торкнулися мого вуха.

— Сподіваюсь, ти не проти ще однієї ночі?

Я відчула, як тепло розтікається всередині.

— Подивимося... — пожартувала я.

Софі й Нікта лише переглянулися. І вони також знали: зворотного шляху більше не було.

— Акіро, а ти Дану розглядала хоч в якомусь плані? — Знову в один голос запитали дівчата.

Акіра поставила чашку на стіл і схрестила руки на грудях, спокійно поглянула на мене. Я знервовано ковтнула каву.

— Що ж… — протягнула вона, ніби роздумуючи, як правильно сформулювати відповідь. А потім нахилилася вперед, спершись ліктями на стіл. — Чесно? Я не можу сказати, що свідомо її розглядала. Але дещо в ній завжди мене чіпляло.

— Що саме? — втрутилася Нікта.

Акіра усміхнулася.

— Вона. Цілком і повністю.

Мої пальці стиснули чашку.

— Але, — продовжила Акіра, — я не дозволяла собі думати про це. Бо десять років дружби, бо вона мене такою не бачила, бо…

Вона замовкла, шукаючи слова.

— Бо ти вважала, що це неможливо? — тихо запитала я.

Її очі знайшли мої.

— Саме так.

Софі та Нікта синхронно видихнули, немов щойно почули розгадку великої таємниці.

— Ну і ще на початку знайомства ми обидві були в стосунках, хоч Дана відразу про свою орієнтацію не розповіла, але казала що в неї хтось є, по ній було помітно, що це був не хлопець.

— Ми тоді були у стосунках з Софі, — підтвердила я.

— Добре, а тепер повернемося до основного питання, — Нікта сплела руки на грудях. — Ви сказали, що не розглядали одна одну як варіант. То що змінилося?

Я відкрила рота, щоб щось відповісти, але Акіра випередила мене.

— А ти сама як думаєш?

Софі примружилася, оцінюючи нас з Акірою, а потім зробила висновок:

— Думаю, що ви обидві завжди були сліпими до очевидного.

Я підняла брови.

— І що ж це було таке «очевидне»?

Софі всміхнулася.

— Що ви завжди належали одна одній. Просто не хотіли цього визнавати.

— І що ви плануєте далі робити? — запитала Нікта.

— Навіть, якщо в нас нічого не вийде, нам обом потрібно буде навчитися легше відпускати... — відповіла я

Акіра замовкла, її погляд став серйознішим.

— Чому ти так одразу? — запитала вона, нахиляючись ближче.

Я зітхнула, відставивши чашку.

— Бо я знаю, що може бути. Ми дружили десять років, і якщо щось піде не так…

— Ми не зможемо повернутися назад? — тихо уточнила Акіра.

Я кивнула. Софі й Нікта перезирнулися, явно не очікуючи такого повороту.

— Так, — продовжила я. — Якщо вже щось змінювати, то приймати можливість будь-якого фіналу. Навіть не найприємнішого.

Акіра уважно на мене дивилася.

— Це твій страх говорить?

Я стисла губи.

— Можливо.

Вона відкинулася на спинку стільця, на мить задумавшись, а потім сказала:

— Тоді домовмося. Якщо щось піде не так, ми не будемо робити боляче одна одній. І не будемо тягнути стосунки, якщо зрозуміємо, що вони не працюють.

Я посміхнулася.

— Договір укладено.

Ми потисли одна одній руки, наші пальці затрималися на трохи довше, ніж це було потрібно.

— Все звучить дуже раціонально, — втрутилася Софі, — але ви точно так просто це сприймаєте?

— Ні, — чесно відповіла я.

— Абсолютно ні, — додала Акіра.

Нікта захитала головою:

— Господи, з вас вийде найбільш аналізуюча пара в історії.

— Або найбільш усвідомлена, — додала Софі.

Акіра подивилася на мене.

— У будь-якому разі, я хочу дізнатися, як воно буде.

Я усміхнулася.

— Я теж.

Я задумливо дивилася на Акіру. Її слова зачепили якусь тонку струну всередині. Ми сиділи в напівтемній кімнаті, за вікном вже давно стемніло, наші голоси тихо змішувалися з легким потріскуванням свічки на столі. Софі та Нікта перезиралися, мовчки спостерігаючи за нами.

— Після того, як ти, Дано, мене з Софі послала, в мене ніби відібрали частинку чогось дорогого, — сказала Акіра, і в її голосі не було ні злості, ні образи. Лише легка печаль. — Я спілкуюся з людьми, які мені приємні, які приносять у моє життя радість і приємні моменти. Людьми, з якими можу ділитися своїми думками, радощами й не тільки. Тими, хто може мене вислухати, дати пораду, кого мені приємно слухати. Тими, хто рідний моїй душі…

Вона трохи нахилилася вперед, її очі ловили мої.

— Я не вибираю людей по орієнтації, по мові спілкування, по їхніх статках. Я не корислива людина. Я просто ціную тих, хто важливий для мене.

Нікта трохи підвела голову, уважно дивлячись на Акіру.

— Згодна з тобою на всі сто. Але що сталося? Дівчата, я щось важливе пропустила?

Акіра похитала головою.

— Нічого такого не сталося. Я просто хочу, щоб мене правильно зрозуміли.

Я мовчала. Дивилася на неї й усвідомлювала, що за всі ці роки Акірі найважче давалося відкриватися.

Тоді відповіла через чотири дні. Чотири довгі дні мовчання. Це було несхоже на мене, я завжди на зв’язку, відповідаю... Цього разу пропустила всі розмови в груповому чаті, щоправда, лише з Ніктою поговорила ввечері після завершення групового чату. Вона єдина тоді не приєдналася до тієї розмови й кого я не послала в той момент. Я знала, що на емоціях прийшов би кінець нашій дружбі, якщо відразу б відповіла.

— Я думала над своєю поведінкою, — сказала я. — Не знала, що так відреагую. У мене щось пішло не так. Ви для мене важливі люди в моєму житті. І я вас люблю.

— І ми тебе любимо, — Софі першою відповіла.

— Ти теж важлива в нашому житті, — додала Нікта. — І ми тебе любимо.

— Я також всіх вас люблю, — почули від Акіри. — Сильно скучила за вами. Дякую, що ви є. Хоч ви й далеко, але душею ви зі мною.

Ці слова були важливі. Вони підтверджували, що ми справді були чимось більшим, ніж просто знайомі.

Акіра тоді подивилася на мене довше, ніж зазвичай.

— Ця дружба дала нам побачити, що ми вірні й віддані своїм партнерам, навіть тоді, коли вони нас не обирали або зраджували, — сказала вона.

Я всміхнулася.

— І що ми важко підпускаємо людей у своє оточення, а ще важче відпускаємо, особливо тих, хто доторкнувся до глибини душі, або зробив нам боляче.

Того вечора ми не говорили більше про це. Коли дівчата вийшли на балкон покурити, а ми залишилися всередині, між нами з Акірою зависла тиша, ніби знову намагаючись розгадати те, що між нами виникло. Не напружена, а очікувальна. Вона сіла на підлокітник дивана й ледь помітно схилила голову, вловлюючи мою реакцію.

— Дано…

Я повернула голову.

— Мм?

Акіра нахилилася ближче, а її голос став ледь чутним:

— Я хочу перевірити ще одну річ…

Я не встигла нічого сказати, бо її губи вже торкнулися моїх.

— Чому з дівчатами на перекур не пішла? — Намагаючись зрозуміти що змінюється, запитала.

— Я ж знаю, що тобі не подобається, коли твої дівчата палять, — сказала вона тихо.

— Ну, поки що ти не моя дівчина, — відповіла я, піднімаючи брову.

Акіра всміхнулася, потім повільно піднялася, зупинившись просто переді мною. Її погляд був зухвалий і водночас м'який.

— Ти не заперечила.

— Не заперечила, — підтвердила я, дозволяючи собі потягнутися вгору, поки наші губи не зустрілися.

Її руки легко лягли мені на плечі, а мої ковзнули їй по спині. Все, що було далі — гарячий подих, дотики, сміх, коли ми ледь не спіткнулися об край ліжка, і спраглі губи, що ніяк не могли насититися одна одною.

Ніч була довгою.

Наступного ранку, Акіра сиділа на стільці, розслаблено відкинувшись назад, а я стояла біля кавомашини, чекаючи, поки вона заллє в мене життя у вигляді кави з молоком. Софі й Нікта все ще дивилися на нас із якимось новим інтересом, ніби намагалися розгадати загадку, яка тільки-но розгорнулася перед їхніми очима.

— Ну і? — не витримала Нікта, схрестивши руки. — Що далі?

Я перевела погляд на Акіру. Вона підняла брову, натякаючи, що відповідати буду я.

— А хтозна, — знизала я плечима.

— Як це? — Софі виглядала обуреною. — Ви ж буквально щойно перевели вашу дружбу в іншу категорію!

— І що? — втрутилася Акіра, усміхаючись. — Ти думаєш, тепер у нас усе має бути по класиці? «Ми зрозуміли свої почуття, тепер давай будемо разом»?

— Було б логічно, — пробурмотіла Нікта.

Я взяла чашку з кавою, зробила ковток і присіла на край столу.

— Або ми просто пливемо за течією, дивимося, куди це приведе.

— Ти боїшся? — запитала Софі.

Я подивилася на Акіру. Вона не відводила очей.

— Можливо, — чесно відповіла я. — Але й не хочу поспішати.

Акіра кивнула.

— Іноді найкраще — просто дозволити всьому статися.

Софі й Нікта синхронно зітхнули.

— Ну, ми принаймні були свідками цього історичного моменту, — сказала Софі.

— І, можливо, ще будемо свідками його розвитку, — додала Нікта.

Акіра потягнулася, не поспішаючи встала, підійшла ближче й тихо прошепотіла мені:

— А ти розумієш, що це тільки початок?

Я усміхнулася, зробила ковток кави й кивнула.

— Ще б пак.

В голові вирувала плутанина думок. Акіра щось говорила, Софі з Ніктою теж обговорювали щось між собою, але я чула їхні голоси, ніби крізь ватну завісу.

— Дан? — голос Акіри повернув мене в реальність. — Ти зависла.

Я розтиснула пальці, якими стискала край светра, і перевела погляд на неї.

— Просто думаю.

Акіра нахилила голову, в її очах промайнуло щось тепле.

— Про що?

Я зітхнула й обвела поглядом кімнату.

— Про все. Про те, як я завжди боялася, що людина дізнається, що я до неї відчуваю. Про те, як часто я губилася між своїми емоціями й тим, що насправді належало не мені.

— Ти про що? — здивувалася Нікта, відклавши телефон.

— Буває таке відчуття... ніби ти ловиш не лише свої почуття, а й чужі. — Я задумливо потерла пальцями скроні. — Іноді це збиває з пантелику. Відчуваєш бажання, емоції, страхи іншої людини й приймаєш їх за свої. І лише з часом починаєш розуміти, що насправді твоє, а що нав’язане.

Акіра всміхнулася, але не з іронією, а з розумінням.

— Наче губишся між собою й тим, що навколо?

— Саме так. Іноді здається, що мене буквально засмоктують чужі емоції. Але останнім часом трохи очистила простір навколо себе. Позбулася старих зв’язків, перестала сприймати чужі бажання як свої.

— Це реально так працює? — скептично підняла брову Софі.

Я кивнула.

— Так. Коли проводила час сама, без зайвих людей і їхнього впливу, починала краще розуміти, що насправді моє.

Акіра задумливо провела пальцями по обідку чашки з чаєм.

— Знаєш, я ніколи так про це не думала. Але, може, в цьому щось є.

Я всміхнулася куточком губ.

— Я теж раніше не думала. Але час і досвід роблять свою справу.

— Це називається зростання, — вставила Нікта.

— І це не завжди приємно, — додала я.

— Але це краще, ніж романтизувати страждання, — серйозно сказала Акіра.

Я здивовано підняла голову, і вона продовжила:

— Просто багато хто вважає, що біль робить нас сильнішими. Але насправді він просто ламає. А сильнішими нас робить те, як ми на нього реагуємо.

Я кивнула.

— Так. Біль не вартий поклоніння. Він не герой. Іноді мені здається, що люди настільки звикли до токсичних стосунків, до ігор, до того, що їх змушують страждати, що вони не вірять в інше. Вони не вірять, що можна просто бути чесними, відкритими, без цих маніпуляцій.

— Бо чесність страшна, — тихо відповіла вона.

— Але чому?

Вона знизала плечима.

— Бо коли ти відкриваєшся повністю, тебе можна по-справжньому вдарити. І біль буде реальним.

— Але це ж не означає, що потрібно все життя ховатися за іграми та фальшивими схемами.

Акіра трохи усміхнулася.

— Ти говориш так, ніби тобі ніколи не доводилося приховувати своїх справжніх почуттів.

Я гірко засміялася.

— Серйозно? Мені здається, що все моє життя — це одне суцільне ховання.

— І тепер?

Я подивилася на неї. Її обличчя було близько.

— Тепер... — я вдихнула, трохи затримала подих, а потім видихнула. — Тепер я не хочу більше ховатися.

Вона не відводила погляду.

— Я теж.

Я простягнула руку й доторкнулася до її щоки.

— Тоді давай не будемо.

Акіра повільно нахилилася до мене ближче.

— Давай.

Настала тиша. Але це була не незручна тиша, а така, яка дозволяла осмислити сказане.

Я подивилася на Акіру. Вона дивилася на мене. І цього разу я вже не буду удавати, що не помічаю. Здається, чекала, що я скажу щось ще, але слів у мене не було. В голові крутилася тільки одна думка. Страх паралізував мене. Але я не могла дозволити йому керувати мною.

— Я багато чого не розумію, — сказала я нарешті. — Але знаю одне: я завжди боялася, що люди дізнаються про мої справжні почуття. І тепер я думаю, що цей страх був дурним.

Акіра нахилила голову.

— Чому?

Я зробила глибокий вдих.

— Якщо це справжнє, воно все одно проявиться. І це не залежить від мене.

— Ти про що? — тихо запитала вона.

Я на мить заплющила очі.

— Про нас.

Її очі розширилися, але вона не відвела погляду.

— Ти ж щось відчувала ще до цього всього?

— Так.

— І що ти з цим будеш робити?

Я трохи всміхнулася.

— Досліджувати далі.

Акіра кивнула.

— Гаразд. Але тільки не йди на випередження.

Я не втрималася й засміялася.

— Я постараюся.

— Чесно?

— Чесно.

Вона повільно нахилилася ближче.

— Тоді дозволь і мені дослідити це разом з тобою.

Я не відповіла. Просто зустріла її губи своїми.

Я згадувала, як Акіра відкривалася найдовше. Навіть у нашій дружбі завжди залишалася якась межа. Вона була близькою, але водночас тримала певну відстань, ніби боялася когось підпустити надто близько.

Були моменти, коли вона все ж відкривалася мені, і я відчувала, як стаю для неї більш, ніж просто приятелькою. А заодно, як вона підпускала ближче Нікту та Софі.

Я пам’ятаю, як кілька років тому сказала Акірі:

— Не знаю, як ти, але я вважаю тебе, однією зі своїх близьких подруг.

Я не пригадую її відповіді. Але тоді всередині мене щось ворухнулося, якась дивна, неусвідомлена думка, що я відразу відштовхнула. Так ми й продовжили дружити.

І після того, як вона переїхала з України, коли ми всі залишилися тут, мені здалося, що це нас зблизило ще більше.

І коли вона запрошувала мене в гості, я ледь не погодилася. І знала, що нам доведеться спати на одному ліжку. Підсвідомо розуміла, якщо ми будемо разом у кімнаті, вдвох, в іншій країні, далеко від усіх, це змінить усе.

Раніше ми неодноразово спали в одній кімнаті, але завжди на окремих ліжках. Власне, саме так ми й познайомилися — коли мене заселили до кімнати, де жила Акіра ще з однією співмешканкою.

Тоді це було просто співіснування: нічого дивного, нічого особливого. Ми могли розмовляти до ночі, сміятися, навіть засинати під голос одна одної, але між нами була межа. І ось тепер, після стількох років, ця межа почала стиратися. Я обрала іншу країну, замість того щоб поїхати до неї в гості. Зараз розуміла, що втекла.

Я перевела погляд на Акіру. Вона виглядала спокійною, але я вже знала її достатньо, щоб помітити дрібні зміни – як вона трохи довше затримує подих перед тим, як щось сказати, як її пальці ледь помітно ковзають по краю чашки.

Акіра була заручена, і це не було таємницею. Але таємницею було інше. Це змінювало все. Наша ніч не була випадковістю. Тоді я не придала цьому значення.

Хоч і відчувала щось не те, підсвідомо щось у мені насторожилося. Я не дозволяла собі зайвого, щоб переходити межу дружби першій.

Я повільно поставила чашку на стіл і подивилася на неї уважніше.

— Чому ти мені не сказала раніше?

Акіра не кліпнула. Вона просто трохи стиснула губи, а потім відповіла спокійно:

— А що б це змінило?

— Все.

Відповідь зависла у повітрі. Я відчула, як вона напружила пальці, ніби стискаючи невидиму грань між собою і мною. І тоді вона сказала те, чого я не чекала.

— Не хотіла, щоб ти втекла. — Акіра посміхнулася. — А ти втекла б?

Я глянула на неї довше, ніж варто було.

— Так.

І це була правда. А тепер було пізно. Софі й Нікта досі сиділи з нами на кухні, уважно спостерігаючи за розмовою.

— Стоп, стоп, стоп! — Нікта нарешті підняла руки. — Дайте мені секунду переварити.

Вона зосереджено звузила очі, втупившись в Акіру.

— Ти, значить, заручини скасувала, але нікому не сказала?

— Угу, — невимушено кивнула Акіра, ніби мова йшла про щось буденне.

— А потім так ненароком: «Тоді я буду спати з Даною»?

— Ну… так.

Нікта розгублено перевела погляд на мене.

— А ти просто погодилася?

Я нервово стиснула губи.

— Я не знала, що вона розірвала заручини, але вночі дізналася... Коли ти казала, що любиш його, я тобі не вірила, — сказала я, дивлячись прямо на неї.

Акіра кліпнула, трохи здивована таким різким переходом.

— Чому?

— Бо не відчувала любові у твоїх словах та емоціях.

Вона задумалася.

— А зараз?

Я дивилася на неї.

— А зараз ти відкриваєшся мені з нової сторони.

Її пальці ледь помітно торкнулися моїх. І я зрозуміла, що від себе вже не втечу.

Софі схрестила руки, явно розважаючись ситуацією.

— Ну-ну, що ж, хочу сказати офіційно: наші роки жартів про те, що Акіра й Нікта — пара, виявилися змарнованими!

— Реально! — підхопила Нікта. — Стоп, а якщо ми так довго жартували, це що, я тепер вільна?

— Виходить, що так, — підтвердила Софі, з серйозним виглядом приклавши руку до серця. — Нам треба це відзначити.

— Дівчата, — Акіра закотила очі, хоча куточки її губ тремтіли від усмішки.

— Ні, постривайте! — Нікта підперла голову руками й примружилася. — Це що, виходить, я була запасним варіантом?!

— Не зовсім, — хмикнула Акіра.

— Ага, — Софі удала, що глибоко ображена. — А чого це ти з Даної вирішила стрибнути в пригоди, а не з Ніктою?

Вона встигла зробити ковток кави, перш ніж видавити:

— Ну, можливо, тому що я ніколи не дивилася на Нікту так, як на Дану?

Тиша. Нікта з Софі синхронно роззявили роти й перевели погляд на Акіру.

— Ой-ой-ой, — Софі притиснула руку до грудей. — Ну, нарешті, офіційне зізнання в ефірі!

— Та ну вас! — Акіра взяла свою чашку й зробила великий ковток.

Нікта похитала головою, намагаючись зберегти серйозність.

— Ну що ж, це кінець легендарного жарту, але початок чогось цікавого.

Вона знову подивилася на мене.

— А ти що думаєш, Дано?

Я поглянула на Акіру. Вона дивилася на мене. І в її очах було щось нове. Я видихнула.

— Думаю, що вже не втечу.

Нікта повільно підняла брову. Софі усміхнулася.

— Ну що ж, тепер, коли таємниці розкриті, хочеш сказати, що все стало простіше?

Акіра поставила чашку на стіл.

— А стало?

Я посміхнулася куточком губ.

— Ні. Але ми зробимо.

Софі з Ніктой уважно спостерігали за нами, ніби в очікуванні якогось чергового вибуху інформації.

— Дано, але ж ти принципово, як і ти, Акіро, не лізеш до тих, хто в стосунках, — ніби нагадала Софі, примружуючи очі.

— Ініціатором була я, — спокійно сказала Акіра, не відводячи погляду від мене.

Я відчула, як у животі затріпотіло щось гаряче, коли вона це сказала.

Софі підняла брову.

— Ти? Діяла першою?

— Це було настільки приголомшливо, що я просто не змогла чинити опір, — зізналася я.

Нікта різко розсміялася.

— Чекай-чекай… Ти хочеш сказати, що Акіра — твоя точка слабкості?

Я зиркнула на неї, і вона відразу підняла руки.

— Нічого не маю проти, але це ж сама Акіра! Я б радше уявила, що ти її зваблюєш, а не навпаки.

Я ковтнула повітря, намагаючись не занурюватися в ті спогади.

— Я була без сил перед нею, — сказала, дивлячись у чашку, ніби там можна було знайти пояснення тому, що зі мною сталося тієї ночі. — Ніби аж мліти починала від бажання.

Настала тиша.

А потім Софі хмикнула:

— Ну це вже серйозно.

— І що, ти не сумнівалася? — запитала Нікта.

Я різко видихнула.

— Сумнівалася. — Я перевела погляд на Акіру. — І розуміла, якщо ми цього не зробимо, нас обох порве на клапті.

Софі захитала головою.

— Чесно? Тепер я навіть не знаю, що цікавіше: те, що між вами відбулося, чи те, що буде далі.

Я усміхнулася куточком губ.

— Ми теж не знаємо.

Акіра усміхнулася так само.

— Але вже хочемо дізнатися.

Нікта обережно крутила ложку в чашці, уважно дивлячись то на мене, то на Акіру.

— Виходить, що в Акіри совість чиста, — нарешті сказала вона. — Вона знала, що розірвала заручини, і була готова першою діяти…

— Як би я себе не стримувала, я їй здалася — перебила я, переводячи погляд на Акіру. — І Акіра мені зізналася, що скасувала заручини.

Акіра трохи нахилила голову, очі спокійні, але в них щось блиснуло.

— Бо такої енергії між нами я ніколи не відчувала. І ти ніби й не сильно пручалася.

— То ти просто не знаєш, що мені робилося зсередини.

Софі удала, що кашляє, хоча я бачила, як вона стримує посмішку.

— Ого. Це вже серйозно.

— Серйозно, — повторила я, більше не приховуючи, що зараз знову проживаю ту ніч у своїй голові.

Вона була іншою. Напругою, дотиками, поглядом. Я ніколи не відчувала такого. А тепер… я навіть не хотіла це заперечувати.

— Отже, — підсумувала Нікта, — тепер ви не просто друзі?

Акіра підняла брову, трохи розтягуючи усмішку.

— Друзі, які вже знають одна про одну більше, ніж планували.

Я вдихнула.

— Але все ще не знають, що робити далі.

Софі з Ніктой синхронно відпили каву.

— Ну, якщо що, ми за вами спостерігатимемо, — сказала Софі.

— Як за експериментом, — додала Нікта.

Я подивилася на Акіру. Вона хитро посміхнулася.

— Тоді спостерігайте уважно. Бо далі буде цікаво.

Я почала відчувати це ще до того, як вона приїхала на хрестини.

Спочатку це були ледь помітні зміни — невловні, але такі, що не давали спокою. Я не розуміла, що саме відбувається, але з кожним днем відчуття лише посилювалися.

Я спостерігала за нею в чаті, за нашими розмовами, за тим, як змінювалися її відповіді, як у її словах з’являлася якась нова енергетика, від якої мене розбурхувало, бо вона зачіпала щось у мені.

А коли вона приїхала — емоції загострилися до межі.

Я вже не могла ігнорувати того, як сильно її присутність впливала на мене.

Цього разу не стримувала й не блокувала, а просто спостерігала за розвитком подій.

Щоправда, це було важко. Важко відчувати кожен її погляд, ледь помітний дотик, кожну секунду, коли її дихання ставало глибшим. Важко відчувати й нічого не могти зробити.

Я помічала, як вона змінюється поряд зі мною. Як її жести ставали менш контрольованими, як вона мимоволі нахилялася ближче, ніби внутрішній імпульс вів її до мене.

Я відчувала, але не знала, чи наважиться Акіра діяти. І цей момент між очікуванням і реальністю ставав нестерпним.

Гра «Правда чи дія»

Ніч була вже глибокою, але ніхто не поспішав розходитися. Софі, Нікта, Акіра і я сиділи на підлозі в кімнаті. У всіх були келихи з вином.

— Ну що, граємо? — Нікта потерла руки. — Правда чи дія?

— Тільки без дій, бо мені ліньки, — відразу заявила Софі, відкидаючись на подушки.

— Те ж саме, — додала я.

— Якщо питання будуть занадто палючі, то доведеться обирати дію, щоб не розкривати всі таємниці, — лукаво посміхнулася Акіра.

— Тобто ми не хочемо щирості, ми хочемо інтриги? — хмикнула Софі. — Логічно. Давайте вже!

— Окей, Дано, ти перша, — кивнула мені Нікта. — Правда чи дія?

— Правда.

— Який твій найбільший страх у стосунках?

Я крутила склянку в руках, перш ніж відповісти.

— Віддатися людині й бути неправильно зрозумілою.

Софі кивнула.

— Або не отримати того ж самого у відповідь?

— Або це, — відповіла я, перевівши погляд на Акіру. Вона мовчала, але я знала, що вона слухає уважно.

— Тепер ти, Софі, — сказала я. — Правда чи дія?

— Правда.

— Якби не наслідки, ти б спробувала щось із Ніктой?

Софі різко випила зі свого келиха.

— Дія.

Нікта засміялася:

— Очікувано.

— Добре, — я примружилася. — Поцілуй її в щоку.

Софі розкотила очі.

— Це навіть не виклик.

Вона нахилилася й чмокнула Нікту в щоку.

— Досить? — запитала вона.

— Цілком, — усміхнулася Нікта.

— А тепер Нікта, твій хід, — Софі перевела увагу. — Правда чи дія?

— Правда, — без вагань відповіла Нікта.

Софі примружилася:

— Ти коли-небудь закохувалася в когось із нашої компанії?

Нікта багатозначно відсьорбнула напій.

— Дія.

— Ооо, яка інтрига! — підколола я.

Софі хмикнула.

— Ну добре. Візьми в руки руку тієї людини, в яку могла б закохатися.

Нікта глянула на нас, зробила паузу, а потім взяла келих і заявила:

— Ні, дякую.

Всі розсміялися.

— Так не працює! — заперечила Софі. — Я ж сказала «могла б», а не «закохалася». Окей, тепер моя черга.

Вона глянула на Акіру.

— Правда чи дія?

— Правда.

Нікта подивилася на Софі, а та хитро усміхнулася, ніби вони вже знали, що спитають.

— Чи думала про Дану ще до заручин?

Я помітила, як Акіра міцніше стиснула келих, хоча її вираз залишався незворушним.

— Дія.

Софі пирхнула.

— Ну от і попалася.

— Я знала, що це питання буде. Кажіть дію.

Нікта удала, що довго думає, хоча її очі лукаво блищали.

— Поцілуй Дану.

Я ледь не захлинулася повітрям.

Акіра підняла брову, глянула на мене… і без вагань нахилилася ближче. Її губи м’яко торкнулися моїх. Легкий, швидкий поцілунок, але з таким натяком, що повітря в кімнаті стало густішим.

— Тепер питання знято? — спокійно запитала вона, не відриваючи від мене погляду.

Софі мовчки зробила ковток.

— Ні, тепер навпаки, ще більше питань.

— Добре, тепер моя черга, — сказала Софі. — Правда чи дія, Нікто?

— Правда.

— Скільки разів ти фантазувала про когось із нас?

Нікта гмикнула, примружившись.

— Дія.

— Ти прямо всіх тримаєш у напрузі! — заявила я.

— Добре, — Софі склала руки на грудях. — Подивись в очі тій людині, про яку ти колись думала у… специфічному ключі.

Нікта хмикнула й спокійно глянула на Софі.

— Ну все, закінчуємо, — Софі театрально відкинулася назад, а ми розсміялися.

— Тепер питання до Дани. Правда чи дія?— сказала Нікта

— Правда.

— А ти справді чекала, щоб Акіра зробила перший крок?

Я підняла на неї погляд.

— Так.

— Чому?

Я зробила ковток.

— Бо якби помилилася… то, можливо, більше не змогла б бути поруч.

Її губи ледь помітно стиснулися, але вона нічого не сказала.

— Думаю, ця гра більше не про гру, — тихо сказала Софі.

Акіра нахилилася ближче, її голос став нижчим:

— Думаю, що так.

Я зустріла її погляд і зрозуміла, що назад дороги немає.

— Думаю, що дія, — тихо сказала я.

Цього разу я зробила перший крок.

Атмосфера була майже ідеальною: хтось сидів, хтось напівлежав – легке тепло напоїв, розслабленість, ті самі моменти, коли слова виходять самі собою.

— Чесно, я не знаю, що було цікавіше — сама гра чи ці всі погляди між вами, — протягнула Софі, дивлячись то на мене, то на Акіру.

Я закотила очі, ковтнувши вина.

— Ми вже закінчуємо?

— Ми навіть ще не починали, — всміхнулася Нікта, підіграючи Софі.

— Окей, — я поставила склянку, — якщо вже на те пішло, говорімо чесно.

Софі багатозначно підняла брову.

— Чесно? Так чесно?

— А ти сумніваєшся?

— Не знаю, ти ж у нас завжди мовчазна, — підколола вона.

Я лише хмикнула.

— Окей, раз уже зачепили цю тему, — Нікта зробила великий ковток і повернулася до Акіри. — Ти ж ніколи нам не розповідала, що сталося з твоїми заручинами.

Я відчула, як Акіра трохи напружилася.

— Не думаю, що це цікаво.

— Дуже навіть цікаво, — втрутилася Софі. — Давай, кажи вже.

Акіра обережно поставила келих на підлогу, крутячи його пальцями.

— Це не та історія, яку я хотіла б розповідати за випивкою.

Софі театрально зітхнула.

— Ну добре. Не будемо питати, чому ви розійшлися. Спитаємо, коли ти зрозуміла, що це неправильний вибір.

Акіра на секунду затримала погляд на столі, потім видихнула.

— Довго переконувала себе, що це правильний вибір. Що якщо щось не відчувається так, як має бути, значить, проблема в мені. Що просто треба більше старатися.

Її пальці знову крутили келих.

— А потім? — тихо запитала я.

Вона перевела погляд на мене.

— А потім стало очевидно, що я просто намагаюся переконати себе в тому, чого немає.

В кімнаті стало тихо.

— Це було ще до хрестин? — запитала Софі.

— Так.

— Але ти мовчала.

— Так.

Софі й Нікта переглянулися.

— А коли саме це стало очевидним? — уточнила Нікта.

Акіра трохи всміхнулася — не весело, а радше як людина, що нарешті готова зізнатися у чомусь, що давно відчувала.

— Коли Дана нас послала.

Мені здалося, що мене різонуло.

— Серйозно? — пробурмотіла Софі.

— Так, — Акіра все ще дивилася на мене. — У той момент зрозуміла, кого насправді не хочу втрачати.

Я ледь помітно проковтнула повітря.

— Тобто… — почала було Софі, але замовкла.

Нікта обережно поставила склянку, ніби боячись порушити цю напружену тишу.

— І ти зрозуміла, що відчуваєш щось інше? — запитала вона.

Акіра відвела погляд.

— Так. Просто не хотіла цього приймати.

Софі запустила руку у волосся, дивлячись на нас з Акірою так, ніби раптом бачила зовсім інших людей.

— Окей. Що відчувала після першого поцілунку?

Я завмерла. Акіра подивилася на мене.

— Що назад дороги немає.

Я відчула, як щось гаряче повільно розтікається по тілу.

Софі повільно відхилилася назад.

— Ну що ж, як кажуть, пішло-поїхало.

Я перевела подих, намагаючись хоч якось зібрати думки.

— Тепер питання до тебе, Дано, — втрутилася Нікта. — Ти ж не могла не відчувати, що щось змінюється?

Я глянула на Акіру. Вона чекала.

— Я знала, що цей момент настане, — визнала я. — Але я не хотіла, щоб це було помилкою.

Акіра ледь помітно кивнула.

— І це було помилкою?

Я дивилася їй у вічі.

— Ні.

Її губи сіпнулися.

Ніч загущувалася, але ніхто навіть не удавав, що хоче спати. Кімната дихала напругою й чесністю — тією, що з’являється тільки в такі моменти, коли бар’єри падають самі собою.

Софі крутила келих у руках, примружившись, ніби намагаючись скласти в голові пазл.

— Ніяк не зрозуміло, Дано, а чому Акіра, а не Нікта? — раптом запитала вона.

Я моргнула, не очікуючи такого повороту.

— Що?

— Я знаю, що на початку знайомства ти розглядала Нікту як дівчину, — Софі зробила ковток і глянула на мене поверх келиха. — Я ж тебе навіть до неї ревнувала, але до Акіри ніколи.

Я склала руки на грудях, трохи нахиливши голову.

— Хм... не знаю, — чесно сказала я. — Я сама здивувалася, коли почала відчувати щось не те.

Акіра мовчки стежила за розмовою, її вираз залишався спокійним, але я знала, що вона слухає уважно.

— Думаю, що це ще потрібно очистити наш зв’язок вогнем. І якщо ми витримаємо, тоді стане зрозуміло, чому саме зв’язок з Акірою, — додала я, задумливо дивлячись у порожню склянку.

Нікта голосно видихнула.

— О, Дано, ти знову за свою магію, — забурчала вона, закочуючи очі.

— А що? — я невинно глянула на неї.

— Ти завжди все пропускаєш через якісь кармічні зв’язки, стихії, очищення… — Нікта махнула рукою. — Чому просто не сказати: «Мені подобається Акіра»?

Я підняла брови.

— Бо це було б занадто... лякаючим...

— Ох і боже мій… — Нікта піднесла руки до обличчя.

Софі засміялася, хитаючи головою.

— Ну хоча б тепер ти точно визначилася?

Я перевела погляд на Акіру. Вона не відводила очей.

— Точно, — відповіла я.

Її губи смикнулися в ледь помітній усмішці.

— Тоді подивимося, як ви витримаєте цей «вогонь», — підсумувала Софі, з інтересом поглядаючи на нас.

Я лише загадково посміхнулася.

— І був же ж період, коли в тебе ні з ким не складалося, — згадала Софі, дивлячись на мене з цікавістю.

— Так, — я провела пальцями по склянці. — Я очищала себе стихіями, медитаціями, зняла морок, щоб нарешті ми з Акірою побачили одна одну.

Нікта посміхнулася, хитаючи головою.

— Ну, ми вже знаємо, як ви «побачили» одна одну.

Я усміхнулася, але не заперечила.

— Навіть коли натяки почали пролітати між нами, здоровий глузд ще тримав нас у межах дружби. Ми обидві вміли блокувати свої почуття, емоції й відштовхувати від себе. Поки не опинилися в одному ліжку.

Софі пирхнула:

— Ну так, тут уже складно не помітити.

Я подивилася на Акіру. Вона слухала, але не втручалася, дозволяючи мені говорити.

— І навіть якщо ми не пройдемо це «випробування вогнем», значить, так мало бути, — я зробила ковток.

Нікта підняла брову.

— А якщо пройдете?

Я видихнула, трохи повільніше, ніж хотіла б.

— Тоді зрозуміємо, чому саме ми.

— Логічно, — пробурмотіла Софі, крутячи келих у руках.

— Власне, й в Акіри не найкращим чином складалися стосунки, — додала я, глянувши на неї.

— Дякую за нагадування, — сухо кинула Акіра, але з легкою усмішкою.

— Ну слухай, я ж ще жартувала, коли чергова дівчина пішла від мене в стосунки до іншої й була щасливою. Я тоді сказала, що можу допомогти й тобі.

Софі й Нікта синхронно нахилилися ближче.

— О, це цікаво. Як саме?

Я гмикнула.

— Казала, що їй просто треба вередувати й думати, хоче стосунків зі мною чи ні.

— Так, я пам’ятаю ту пропозицію, — нарешті заговорила Акіра. — Ти мені дуже дорога, щоб думати, хочу з тобою стосунків чи ні.

Повітря стало густішим. Я навіть не помітила, як пальці стиснули тканину на колінах. Акіра наблизилася, дивлячись просто в очі.

Я підняла на неї погляд.

— Я знаю чого хочу. — Її голос був тихим, але в ньому не було сумнівів. — Дано, ти будеш моєю дівчиною?

Це те, чого я так боялася. І водночас прагнула. Я вдихнула, а потім видихнула разом з усіма страхами, які тримали мене досі.

— Так, — відповіла я.

Софі повільно випустила повітря.

— Ох ти ж…

Нікта лише усміхнулася.

— Я вирішила повернутися в Україну, — сказала Акіра, ніби між іншим, але її погляд видавав, що це рішення було для неї важливим.

Я завмерла на секунду, намагаючись зрозуміти, чи мені не почулося.

— Що?

— Повертаюся. Назовсім, — уточнила вона, трохи посміхнувшись. — Хочу купити квартиру, Дано, ти допоможеш із ремонтом?

Я примружилася.

— Акіро, ти забула наш ремонт, ще тоді, коли жила одна?

Вона засміялася, похитавши головою.

— О, я чудово пам’ятаю. І навіть тоді, коли мені треба було не лише поґрунтувати стіни, а й клеїти шпалери, а я була на роботі, то ти це робила, бо я пізно поверталася. І тумбочки, — Акіра усміхнулася. — Я не могла повісити їх сама рівно, а ти взяла й зробила.

— Ти просто тоді не вірила в мої здібності, — я гордо підняла голову.

— Просто ти тоді була іншою, — її голос став трохи тихішим, спокійнішим.

— Якою?

Вона подивилася на мене уважно.

— Ще не моєю.

Я відчула, як по шкірі пробігли мурахи.

Нікта, яка весь цей час спостерігала за нами, нарешті вирішила втрутитися.

— Окей, мені одній здається, що це вже виходить за межі обговорення ремонту?

Софі пирхнула.

— Ну, ми ж починали з квартирного питання, а закінчуємо, здається, чимось глобальнішим.

Я зробила глибокий вдих.

— Ти дійсно повертаєшся?

Акіра кивнула.

— Так.

Я вже чекала її остаточного повернення. Я дивилася на Акіру, вловлюючи кожну зміну в її виразі, кожен ледь помітний рух.

— Мене ще стримувало одне, — сказала вона, нарешті зітхнувши.

— Що саме?

Вона провела пальцями по краю келиха, ніби намагаючись зібрати думки.

— Колись ти сказала, що або дружиш, або будуєш стосунки.

Я моргнула.

— Ну, так.

— І я тоді задумалася… — її погляд ковзнув по мені. — Тобто, якщо ти дружиш, то вже не переходиш у стосунки?

Я знала, куди вона хилить, відчула, як щось стислося всередині, але хотіла почути її думку.

— Я… Ну, взагалі-то, так думала.

— Але ж потім ти почала з Лією… — вона обережно підібрала слова. — Ви теж спочатку просто дружили. А потім почали спати.

Тиша. Я відкрила рот, щоб відповісти, але нічого не змогла сказати.

Акіра ледь усміхнулася — не з насмішкою, а як людина, яка вже давно все зрозуміла.

— Я ще тоді задумалася… можливо, в мене є шанс.

Мене ніби струмом ударило.

— Ти про це думала?

— Дано… — вона подивилася на мене так, що більше не потрібно було нічого пояснювати.

Я зрозуміла. Вона вже давно знала. Вона чекала. І зараз, нарешті, я це побачила.

Я провела пальцями по склянці, відчуваючи її гладку поверхню, ніби це могло допомогти впорядкувати думки.

— Раніше, коли мене накривала емоційна хвиля, я або її блокувала, або піддавалася їй настільки, що вона мене поглинала. І щоразу це або віддаляло мене від інших, або робило залежною від ситуації.

Акіра мовчки слухала, не перебиваючи, а я продовжувала, намагаючись сформулювати те, що відчувала.

— Але зараз я… трохи навчилася керувати собою. Відчуваю, коли мене накриває, але вже не настільки піддаюся впливу.

— І що тепер? — тихо запитала вона.

Я усміхнулася.

— Тепер я можу подивитися на все збоку й подумати: «Блін, що це було?»

— Ого, прогрес. — Софі пирхнула.

— Справді, — я кивнула. — Бо ця ситуація трохи відрізняється від попередніх.

— Чим саме? — Нікта підняла брову.

Я на секунду задумалася.

— Раніше, коли в мене загострювалися емоції до дівчат, яких розглядала саме як дівчат, усе було зрозуміло. А цього разу… Це інше.

Акіра ледь помітно нахилила голову, уважно спостерігаючи за мною.

— У чому різниця?

Я відвела погляд, але не через сором, а, тому що всередині все стискалося від усвідомлення.

— Я не розглядала тебе як дівчину.

Її губи смикнулися, але вона нічого не сказала.

— Це щось більше, — продовжила я. — Не просто емоції, не просто фізичне бажання. Це ніби все разом, і водночас щось інакше.

Я зробила паузу, а потім додала:

— Провалений попередній урок, втрата дружби… Але й плюси були. Я себе прокачала, зрозуміла більше. І тепер ця ситуація дає мені можливість рухатися далі. Не відразу, повільніше, але точно краще, ніж було.

Софі схрестила руки.

— І все ж таки, щось тебе видає.

— Інколи не тільки емоції, — я гмикнула. — Мене ще й тіло здає.

Акіра з цікавістю підняла брову.

— Тобто?

— Тіло може реагувати, навіть якщо психологічно я ще не усвідомлюю, що відбувається.

— Наприклад?

Я задумалася на секунду, згадуючи свої особисті знаки.

— Ну, вуха горять, коли мене обговорюють. Це вже навіть експериментально доведено, — сказала я з усмішкою.

Софі засміялася.

— Тобто, ти серйозно перевіряла?

— Ну, щоразу, коли горіло вухо, в моєму мозку виникало як сповіщення, хто це може бути, а потім дізнавалася, що це та сама людина згадувала мене, — я знизала плечима.

— Добре, що ще?

Пригадала випадки, які траплялися зі мною найчастіше.

— Наприклад, якщо чухається стопа, значить, поїду кудись, навіть якщо ще не знаю про це. Може, рішення про поїздку прийде пізніше, але моє тіло вже мене попереджає.

Нікта закотила очі.

— О, знову твоя магія.

— А ще… — я витримала паузу, дивлячись на Акіру, — язик перед поцілунком.

Її очі ледь помітно блиснули.

— Свербить?

Я повільно усміхнулася.

— Дуже рідко. Але якщо це відбувається, значить, події розгорнуться швидше, ніж я очікую.

Тиша між нами стала ще густішою. Акіра повільно поставила келих на підлогу.

— Тобто, якби, наприклад, ти відчула це зараз…

— То я б знала, що часу в нас майже не залишилося, — відповіла я.

Її губи смикнулися.

— І як там твій язик?

Моє серце зробило кульбіт.

— Ще поки що мовчить, — відповіла я, майже пошепки.

— Треба виправити ситуацію, — її голос був тихим, але відчувався в кожній клітині мого тіла.

— Прийдеться почекати ще трішки, — тихо сказала я, не відводячи погляду від Акіри.

Вона хитро примружилася.

— Чому здається, що це більше про мене, ніж про тебе?

Я посміхнулася.

— Може, тому що ти вже відчуваєш.

Вона не відповіла, але щось у її погляді змінилося.

— Мені здається, якщо моя енергія зосереджена на комусь, то ця людина її відчуває, — продовжила я. — Раніше підтверджувала це діями, це був факт. А зараз, можливо, я просто думаю так тому, що сама відчуваю. І якщо я це відчуваю, то, може, людина теж.

— Тобто? — Софі нахилилася ближче, зацікавлено слухаючи.

Я зробила ковток і задумливо крутила склянку в руках.

— Це коли серед хаосу повсякденності ти знаєш, що є людина, для якої ти пріоритет. Не єдина у житті, але одна із найважливіших.

Акіра відставила келих, схрестивши руки.

— І ти відчуваєш це зараз?

Я кивнула.

— Це коли кожен новий день – це свідомий вибір залишатися поруч, продовжувати будувати спільне майбутнє, долати труднощі разом.

Нікта хитро всміхнулася.

— Ну-ну, звучить вже як щось дуже особисте.

Я посміхнулася, не заперечуючи.

— Але при цьому я не спричиняю події, які можу передбачити або відчути. Я просто дозволяю їм траплятися. І зі мною все гаразд, дякую, — додала я, помічаючи скептичний погляд Софі.

Вона розсміялася.

— Ну, якщо ти вже про передчуття… читала твій роман «Під кроками часу. Коли зацвітуть абрикоси»,.. Я ж тебе навіть до Селести ревнувала, — зізналася Акіра.

Я моргнула.

— Тобто?

— Ну, я ж розумію, що Ніколь — це ти. А Селеста — це дівчина, яку ти кохала. Чи кохаєш.

Акіра раптом стиснула губи.

— Я хотіла бачити в романі ті стосунки й ту дівчину, яку… — я зупинилася, ніби боячись вимовити це вголос, — яку хотіла у своєму житті.

Софі вказала на мене пальцем.

— Ага, тобто ти через роман намагалася створити модель стосунків і образ ідеальної дівчини?

Я кивнула.

— Щоб реальність це до мене притягнула.

Нікта хмикнула.

— О, магія знову в ділі.

— Але чому ти не змінила наші імена, а залишила справжніми? — запитала Софі, нахиляючись ближче.

Я знизала плечима.

— Бо тоді це була правда. —

Софі задумливо стиснула губи.

— Знаєш, я як читала твій роман, то й сама хотіла б такі стосунки. І таку дівчину.

Акіра тихо видихнула.

— Так, Дано. І що? Тобі вдалося створити те, що ти хотіла?

Я глянула на неї.

— А ти як думаєш?

Її погляд став ще глибшим.

— Думаю, що так.

Я усміхнулася.

Але тут мене ніби раптово ...

— Щойно прийшло осяяння, — сказала, трохи задумавшись.

— Ну, ділись вже, — підбадьорила Софі.

— Останні дівчата в моєму житті були в принципі позитивними, — я провела рукою по склянці, відчуваючи холодну поверхню скла. — Але з ними я блокувала свою енергетику, емоції, творчий потенціал.

— Бо їм не потрібні були твої почуття? — Акіра звела брови.

— Так. І коли я блокувала свої почуття, опускалася на нижчі вібрації, а вони залишалися на тих позитивних, на яких були, і отримували краще.

Нікта нахилила голову.

— Ти ніби роздаєш людям енергію, а вони цього не цінують?

Я кивнула.

— Виходить, що так. Я проходила свою трансформацію знизу доверху, а вони просто залишалися там, де їм добре.

Акіра підперла підборіддя рукою, уважно дивлячись на мене.

— І щоразу, коли ти виходиш на позитивний рівень, рівень закоханості, тобі прилітає перевірка?

Софі скривилася.

— Яка ще перевірка?

— Чи буду обирати себе, чи буду в себе в пріоритеті.

Нікта тихо свиснула.

— І що, поки що жодного разу не пройшла?

— Поки що ні, — зітхнула я. — Принаймні тепер розумію, чому це відбувається.

Софі розтягнула губи в посмішці.

— Це вже хороший знак.

— Все ж таки ведення щоденника — дуже правильний вибір, — я ледь усміхнулася.

— Якщо ще аналізувати написане так само як ти це робиш, а не просто записувати, то так, — кивнула Нікта.

— Але є ще один момент, — я зробила паузу. — Раніше мені було боляче, і частково звинувачувала інших. А зараз вже нікого не хочу звинувачувати.

Акіра стиснула губи, її очі стали м’якшими.

— Це теж хороший знак.

Я посміхнулася.

— Але коли робила репост вірша про кохання, — сказала я. — Відчула напругу.

Нікта звела брову.

— Напругу?

— Таке відчуття, ніби комусь не подобається, що в мене хтось може бути.

Софі підняла келих.

— Ох ти ж. І хто ж це?

Я зробила глибокий вдих, на мить задумалася, знову повертаючись до відчуття напруги, яке переслідувало мене після репосту вірша.

— Колись мені Яра казала, що не хотіла, щоб поруч зі мною хтось був, — тихо сказала, дивлячись на свої пальці, які ковзали по склянці.

Акіра трохи нахилила голову, спостерігаючи за мною.

— Але, наскільки мені відомо, зараз її немає в моєму житті.

Софі кивнула.

— Так, давно вже.

— А отже, це ще хтось.

Нікта пирхнула.

— Ну, звучить трохи драматично, але…

— Ну як хто? — перебила Акіра, і я повернула до неї голову.

Її погляд був прямим, впевненим.

— Я, — сказала вона.

Я кліпнула.

— Ти?

— Так, — вона легенько усміхнулася. — Хочу бути для тебе особливою.

Щось у моїх грудях затремтіло від цих слів. Я нахилилася ближче й легко чмокнула її в губи.

— І ти нею будеш. Всесвіт відгукується на частоту, — сказала я, більше думаючи вголос, ніж звертаючись до когось конкретно.

Акіра підняла на мене погляд.

— Тобто?

Я всміхнулася, знаючи, що вона розуміє, але все ж таки вирішила пояснити.

— Він не визнає наших бажань, побажань чи потреб.

Софі примружилася.

— Ну, вже цікаво.

— Всесвіт розуміє лише частоту, на якій ми вібруємо, — продовжила я, вдихаючи глибше. — Якщо ми вібруємо на частоті страху, вини чи сорому, ми притягуємо до себе речі з такою ж вібрацією.

— А якщо на частоті любові? Тоді ми залучаємо любов. Радість. Достаток. Людей і події, які підтримують цю частоту? — уточнила Нікта.

— Це як радіостанція, — задумливо промовила Акіра.

Я усміхнулася.

— Саме так. Щоб слухати потрібну музику, ти налаштовуєшся на певну хвилю. Те саме з енергією: якщо хочеш іншої реальності, потрібно налаштуватися на неї.

Нікта розсміялася.

— Окей, Дано, ти знову звучиш як магічний гуру.

Софі скривилася.

— Я б сказала, що це навіть лякає… Але в цьому є сенс.

Акіра подалася трохи вперед.

— А ти зараз на якій частоті?

Я подивилася їй у вічі, витримуючи погляд.

— Я вибираю любов.

Акіра повільно кивнула.

— Значить, я на тій же хвилі.

Софі театрально закотила очі.

— Ой, ну все, це вже занадто романтично для мене.

Я розсміялася.

— Просто зміни своє мислення, Софі. Це змінить твоє життя.

Вона пирхнула з ледь помітною усмішкою на губах.

Акіра ж не відводила погляду.

— Думаю, тепер у нас спільна хвиля.

Я ледь чутно видихнула.

— Думаю, що так.

— Щось мені здається, що нам варто йти спати, — сказала Софі, встаючи.

— Так, так, створимо для вас простір, — додала Нікта, багатозначно усміхаючись.

Я закотила очі. Коли вони вийшли, ми залишилася наодинці. Вона мовчала, уважно дивлячись на мене. Я зробила крок ближче.

— Думаю, що тепер уже не має значення, хто зробить перший крок.

— Думаю, що ні.

Я вдихнула. І цього разу її поцілувала я.

🔹🔹🔹

Я роплющила очі, свічка догорала, реальність, яка розділилася, знову зійшлася однієї лінією.

Бачила цю версію подій так ясно, ніби це справді відбулося. Відчувала, як нас розділяє час, відстань і вибір.

Ось вона, Акіра, у цьому світі, вона залишилася з нареченим, якого, можливо, не кохала, але все одно залишалася. Планувала купити квартиру в іншій країні, облаштовувати життя так, ніби все було правильно. А я?.. Залишалася її подругою.

І коли повернулася до реальності, знала, що ані я, ані Акіра ніколи не дозволили б собі перейти межу далі дружби.

Не тому, що не хотіли. А тому, що нас лякало те, що може статися потім. Якщо це зникне. Якщо стане не тим, чим було.

— Ти ж знаєш, — тихо сказала я, повертаючись у реальність, — ми обоє боялися втратити те, що мали.

Акіра мовчала, але я бачила це в її очах. Дружба була важливіша. І страх був глибший. Страх бути прив’язаними. Вразливими. Відкритими. Відторгнутими. Страх того, що це буде боляче...

— Насправді… боляче може бути й без цього, ще більше, ніж тоді, коли ти собі дозволяєш.

— Ти про Лію? — тихо запитала Акіра.

Я усміхнулася куточком губ.

— Так. Я розуміла, що можу втратити дружбу з нею. Тоді свідомо зробила вибір. І це було також правильним рішенням.

Акіра дивилася на мене, ніби намагаючись зрозуміти щось більше.

— І ти зараз шкодуєш про щось?

Я похитала головою.

— Ні. Я просто більше не хочу жити в страху.

🔹🔹🔹

Вранці написала повідомлення о 07:29: "Ти надихнула мене на творчість. Можливо, колись покажу, на що саме, але зараз не готова. А подякувати хочеться зараз, щоб ти більше цінувала себе. Дякую за натхнення. Це був цікавий досвід. Єдине, що можу сказати — енергія твого персонажа обіймає."

Я перечитала його ще раз, потім натиснула "відправити". Вже знала якою буде відповідь.

Відповідь від Акіри прийшла о 10:29: "Ого, цікаво, як я вплинула на твою творчість 🤔 Але я рада, що змогла це зробити, навіть не підозрюючи сама. Будь ласка".

Я дивилася на екран і розуміла: є слова, які краще залишити не надісланими: Чим більше собі дозволяєш, тим легше стає. (Але «більше» — це завжди в межах розумного, щоб не занесло туди, куди не потрібно).

🔹🔹🔹

— Той період ти була відкритою, — сказала я, трохи м’якіше. — Можливо, навіть вразливою. І я змогла торкнутися твоєї енергії. Але ти швидко опанувала себе… і сховала її.

Акіра ковзнула поглядом по мені, наче вловлюючи щось у моїх словах. Її пальці завмерли на склянці. Вона повільно видихнула.

— Так.

— Чому?

Акіра трохи усміхнулася — не весело, більше… з розумінням.

— А ти ж сама знаєш відповідь.

Так, знала.

🔹🔹🔹

Мені потрібно було згадати, як вищі сили, сили роду допомагали мені через різні ситуації.

Це було ніби чудо, про яке на деякий час забула, бувши під мороком. А коли очистилася — почала згадувати моменти, коли реальність розкривалася переді мною.

Повертати своє. І цінувати те, що є зараз.

Я дивилася на свої руки, переплітаючи пальці, ніби в цьому жесті була відповідь на всі питання.

— Те, що мені раніше здавалося знаками й підказками, — тихо сказала я, — насправді було ілюзією. Або перевіркою.

Акіра слухала, не перебиваючи.

Я усміхнулася, відчуваючи, як це усвідомлення нарешті укладається в мені.

— І я завжди провалювала цю перевірку.

— А тепер? — запитала вона.

Я підняла на неї погляд.

— Я рада, що цього разу проходила перевірку на ілюзію з тобою.

Вона стиснула губи, ніби щось обмірковуючи.

— А якщо це була не ілюзія?

Я видихнула.

— А можливо, це дійсно була альтернативна реальність...

Софі гмикнула.

— Або ваші емоції просто доторкнулися одна до одної.

Я посміхнулася.

— А це вже, мабуть, не має значення.

Акіра мовчки дивилася на мене.

— Бо ми вже зробили вибір.

Я відчула, як всередині стало легко.

— Так, зробили.