Історії від захисників написані цивільним

Після війни я втратив останні крихти власної душі. Став боятися голосних звуків та людей. От взагалі — будь-яких людей. Боюся їх. Боюся своєї реакції на людську присутність. Адже в будь-яку мить моя свідомість здатна різко відреагувати на дії сторонніх. Дивні вони всі, а ще дурні. Їм не зрозуміти мене. Мені не зрозуміти їх.

Вдома, намагаюся не користуватися ножем — втім, вбити можу й ложкою, або ж, і просто перегризти зубами горлянку. Домашні скоса дивляться на мене, роблю вигляд, що не помічаю. Втім, це не завжди виходить, тому як мене бісить усе те, що вони говорять і я їм прямо кажу в чому вони не праві. Радять мені звернутися до психолога — у відповідь лише регочу. Саме зараз я найбільш адекватний. Проте до психолога не піду. Я нормальний. Просто іноді криє.

Часто бачу яскраві сни. Щоночі. Два, три сни. Тому й не сплю. Лежу, думаю, палю. Згадую. Іноді плачу — за пацанами.

Війна не відпускає мене. Як не просив. І жити не дає. Забрала душу залишивши свідомість, і все на цьому.

Коли сняться артобстріли — страшно як в перший день. Нутро пробирає до кісток первісним страхом, коли не можеш ні поворухнутися, ні слова сказати, і лише батьківська пілюліна по морді від командира групи повертає до тями.

— Не боїсь, Батя — уходим, уходим поки підари не розібрали нас, — остання частина фрази направлена до всієї групи.

Стрибаю в окоп, занурюючись по коліна в глинисте багно, ледь остаточно не втопивши автомат.

Макс регоче:

— А що Бать, у вас в селі не так?

Повземо пригнувшись в окопі, по коліна в багні. Холод пробирає наскрізь. Арта криє, що й продихнути ніколи. Я дихаю рідше, ніж сто п'ятдесяті приходять. Поруч вгатило так, що вся група занурилася в багно. У вухах дзвенить. Повітря не вистачає — усвідомлюю, що зарився в болото. Винирюю — з обличчя стираю глину, сунемся далі. Поки нас тут розбирають, комбат дав добро на збереження життів особового складу. Коли підари сюди сунуться, ми їх накриємо.

Макс обертається, спльовує, всі живі, його обличчя щасливе:

— Ти як Батя? У нас тут як на курорті в Буковелі — грязьові ванни на будь який смак.

Повземо далі, через сімдесят метрів Макс виводить нас з під арти. Завтра ми будемо підарів хоронить.

Іноді, йдучи по вулиці, ловлю запахи різних парфумів від оточуючих. Мене ледь не нудить від їх солодкості, мрію знайти парфюмера, який би створив для мене особливі парфуми — із запахом автоматного мастила, прогірклого поту, та сирої землі. Саме з таким запахом я почуваюся в безпеці, впевненим в собі — в наступному бою автомат не заклинить, запах не видасть, а земля збереже.

Скільки ж разів зберігала наші життя матінка земля, приймаючи в себе всю лють кацапську. Хороших підарів не буває — навіть коли вони мертві. Їхні братушки мінують тіла своїх загиблих, залишаючи то тут, то там розтяжки. А снайпери працюють по тих пристріляних місцях.

Не правильно буде стверджувати, що ми весь час потерпали від підарів. Частенько і ми їм насипали по самі гланди. А потім брали на характері.

Той день коли Макса затрьохсотили, ми брали посадку. Підари засіли в лисячі нори та ніяк не хотіли здаватися. Від кожної нори, чи то отвору в землі тхнуло смертю. Сліпа куля випущена з бліндажа наскрізь прошила Максу плече.

Пацани закидали гранатами того підара, поки я закручував Максу турнікет. Сука, йому зачепило артерію, ледь встиг зупинити кров, та все одно грам сімсот втратив. Коли я відтягував його на медвак, пацани зачищали посадку. Тоді дев'ятнадцять підарів забаранили і одного бурята в полон взяли. Заодно БК залутали, хоча Макс завжди кричить: "Не твоє не чіпай". Скільки було випадків, коли речі мінували. Але цього разу Бог милував, лише Макса цепануло.

Досі пам'ятаю той запах крові та сморід трупів. Підари своїх не ховають. Під самим бліндажем тіло буде розкладатися, все одно не відтягнуть. А ще, біля їхніх нір гори сміття. Немов тягнуть за собою частинку свого руського міра.

Питали якута:

— Схуялі ти гандон приперся сюди за десять тисяч кілометрів?

А воно у відповідь торочить, щось типу: долгі, деньгі надо, защіта родіни, я нє стрєлял.

Підари їбані, ненавиджу їх. Так само, як і наших гнид-ждунів. Ти сука, привела на рідну землю оцю всю пиздоту, та ще й ниєш, як тєбє плохо живеться.

А ще допікає коли здорові мужики пишуть — "ми за вас молимося, ви наші сонечки, а я нє рождьон для войни", сука — ти штурмани посадку разом зо мною. Хоч один день проживи моїм життям. От родився у матері син, і хоба, в палату заходить воєнком та питає:

— Іван Іванович? Рост п'ятдесят, вєс три п'ятсот — всьо рождьон для войни.

Сука, тут в окопі всі прості пацани. Всі не рождєни для войни. Але один за одного стоїмо та перекриваємо. Мені шмат хліба в зуби не полізе, якщо мій побратим голодний. Я посрать ходив під щільним вогнем, поки мій побро прикривав мене. А потім і я його так само прикривав. Сука, нє рождьон для войни. А я рождьон і мої побратими теж всі рождєни для цього тотального піздєца.

Та ну його в пізду все!

Заїбало!

Все заїбало!

Нічого не хочу!

Хочеться зникнути, ні з ким не говорити, нікого не бачити!

Нічого не цікаво.

НІ-ЧО-ГО.

Бізнес, гроші, здоров'я, сім'я, майбутнє, авто, фільми, театр, природа, рибалка, спорт...

Нічого не цікаво.

Абсолютна апатія.

НАВІТЬ НЕ ХОЧУ ЧУТИ СВОЇХ ДУМОК.

Беру цигарку, запалюю. За раз ледь не чверть цигарки втягую димом. Трохи заспокоює. Курить став, що піздєц як повернувся. Зате дихаю глибше. Лікарі кажуть, що дихальні вправи корисні для здоров'я, от і курю як паротяг.

Забутись би. Років так на сто. Щоб заспокоїти душу. Хоча... Яка там нахуй душа? Вже казав — залишилась одна свідомість і то покоцана.

Коли перші дні відпустки блукав по Києву, всіх звуків стрємався. Проїхав трамвай по колії — немовби вихід стодвадцятої міни, відскочив вбік та очима шукав куди б заритись там, серед асфальту та бетону, руками шарячи по тілу й шукаючи автомат. Невимовний жах наскрізь пронизав моє єство, хотілося зникнути, злитися з навколишнім середовищем, закопатися. Відсутність броні доповнювало відчуття оголеності, а звичайні розмови перехожих розривали душу. Натомість, я лише сів на бордюр та охопив руками голову намагаючись прийти до тями. Закурив. Відпустило. Занурився в думки та спогади.

Подзвонив дружині, регочу:

— Кохана, нас тут другий день артою криють так, як ніколи. Не знаю чи взагалі виберемося, а Мікі стрємається немите яблуко їсти — боїться глисти підхопити.

Тоді підари добряче тріпали нас, намагаючись вибити з позицій. Після арти з усіх щілин підари полізли малими групами, хвиля за хвилею. Почали з Мікі ложити їх у нашому секторі. Вони лізуть і лізуть — немов зомбі. Мікі їх вкладає снайпексом рівненько, немовби пісню пише, а я заряджаю та подаю стрічки. Через годину кацапи випустили в небо пташок та атакували ними наші позиції.

Часто цивільні думають, що в нас немає страху. Та я, сука, так само боюся як і усі. А може навіть і більше — очком можу арматуру перекусити.

Повітря насичене запахом пороху, та дзижчанням дронів. Поки одні зиркають, інші ефпівішки-камікадзе нас атакують. Намагаються витіснити з позицій.

Мікі кричить мені, — Давай ти!

Я вхопив снайпекс та почав стримувати ворожі атаки, а Мікі одиночними намагався поцілити в ефпівіху.

Поруч пролунав вибух, нас накрило хвилею та бризками землі. У вухах гул, очі запилюжені, шмаляю одиночними.

— Ти бачив, як я його в'їбав? — крізь глухий гул у вухах доноситься радісний крик Мікі, — Він нас чуть не йобнув! Пів секунди! Ахахах! Гандон!

Продовжуємо бій. Кулемет почало конкретно клинити. Відсунувши снайпекс в сторону, цілю одиночними з автомата. Кацапи кінчаються.

— Нахуй підараси! Нахуй!

Опам'ятавшись, помічаю, що сиджу на бордюрі, охопивши руками голову. Піздєц. Цигарка з половини зітліла, струшую попіл з голови. Цивільні проходять поруч, усім все одно. Може й на краще. Ніхто не зачіпає. Запалюю нову цигарку.

— Вам погано? — запитує молода дівчина.

— Ні, дякую. Все добре, — відповідаю їй.

Посміхаюся, дивлячись на неї пронизливим поглядом. І все ж таки, я живіший за всіх живих.

— Справді, дякую за турботу, просто хочу побути наодинці.