Коли кіт пише краще

На мою думку, у кожного письменника ( й іншого митця) настає період сумнівів у своїх роботах. У цей момент твори різко починають не подобатись. Кожне слово оповідання, кожний штрих на картині, кожен порух раптом стає «не таким». Вони написані то без душі, то без яскравої ідеї, то без майстерності й свого унікального голосу. Це, мабуть, є найбільшою проблемою авторів, що тільки почали свій творчий шлях. А якщо такі твори десь ще публікувалися, то «Який сором! Як це тільки люди читали?!» - й інші подібні думки.

У душі митця вирує боротьба: від спокійного «усе поступово» до панічного «це ніхто читати не буде!». Це нормально, якщо потім автор вдосконалюватиме свої вміння. Це чудово – навчатися, розвиватися, дізнаватися нове й корисне. Це добре, коли після своєї критики митець тренується, щоб наступний твір був кращим за попередній. Помилки – це частина дороги до успіху. Без них не обійтися, тож навіщо карати себе?

Інша справа, коли автор розчаровується у собі. Якщо твори не подобаються навіть йому, то навіщо й продовжувати? Якщо автор не виправдав своїх же очікувань, то, може, це не його справа усього життя? Початок твору взагалі написаний нецікаво, сюжет має багато дір, слова повторюються… А якщо там неправильно розставлені розділові знаки? Якщо персонажі неяскраві, а ідея – найпростіша й найлегша з усіх? Там, здається, не та буква поставлена, там речення занадто коротке або довге, а там почуттів не вистачає! І після неправильно поставленої коми йдуть міркування «Чи вмію я писати краще за свого кота?».

За словами Google (бо я не психолог), це називається синдром самозванця – невпевненість у собі та своїх успіхах. Це про думки «я не гідний(-а) цього», «зірки зійшлися», «просто пощастило». Але я пишу це есе не для того, щоб давати мудрі поради. Тоді для чого?

Правду кажучи, я не мала чіткої ідеї, коли сідала за цей твір. Мені потрібно було просто почати писати. Бо це приносить задоволення. І, знаєте, я швидко придумала про що це есе. Ідея виникла раптово, з думки: «не тільки я маю таку проблему». Сідаючи писати, я була впевнена, що це прочитає лише кілька людей. Чи зупинила мене ця думка? Якби це було й так, то ви би есе зараз не читали.

Що ж робити з цими сумнівами? Так, трохи вище я писала «не буду давати поради». Але маю поділитися власним досвідом. Я почала писати з маленького: не роман на двісті сторінок, а есе, яке точно буде 2-3 сторінки. З невеликим форматом працювати легше. Бо зникає думка: «це масштабно, і ми можемо не дописати». По слову, по реченню я писала це есе й нікуди не поспішала. Я була переконана: не буде ідеально одразу, то я пізніше відредагую помилки. Текст не повинен бути досконалим з першої чернетки! Невеличкий секрет – навіть штучний інтелект не пише ідеально з першого запиту.

Заспокойтеся: вашу чернетку до публікації ніхто не читатиме. Тому можна сміливо писати з помилками, а потім просто вирізати й додати потрібне.

Ви гідні займатися улюбленою справою та ділитися досягненнями з іншими. Можливо, ваші роботи надихнуть ще когось почати нове хобі. Але найголовніше – пам’ятати: ви пишете спочатку для себе, для душі.

Якщо бажаєте, зверніться до свої друзів чи колег, які допоможуть подивитись на ваш твір з іншого боку - не з точки зору митця, а очима читача.

Дорогі митці, що іноді вважають свої твори «не такими», ви не самі. Є ще багато людей, які переживають те саме. Замість того, щоб дорікати собі, відпочиньте та спробуйте по-новому відчути твір: книгу, картину, пісню. Я вірю, що ви чудово пишете й хочете розвиватися в цьому напрямку далі.

Тепер впевнено сідайте за написання своєї «неідеальної» чернетки. Сумніви не мають права забирати у вас творчість! (Єдиний виняток – якщо ваш кіт ліг на ноутбук)

P.s. Відкрили вже чернетку? Дивиться, я ж слідкуватиму!