Чуча мавпочка руденька

В тенетах мангрового лісу,

Вологий вітер лист колише,

Зриває, кида у водичку,

встеляючи зелену ширму.

Маленька мавпочка руденька,

на гілочці сопе товстенькій,

довгенький хвостик, як гарапник ,

навколо міцно обкрутився.

Їй тільки-но четвертий місяць.

Поспати любить. Звати Чуча.

У сні на пошуки поживи,

їде разом із стадом тихцем;

арахіс, квіточки, горіхи,

бруньки, смачненькі фрукти дивні…

По носику повзе комаха.

Свербить – апчхи, апчхи – лоскоче.

Тут сонце кинуло промінчик,

пробіглось по густих верхівках;

враз заревіли гучно, зично

на вітті ревуни – проснулись.

І покотилась лісом пісня,

“Ми тут живем. Нас не спинити”,

струсивши остаточно липкий,

з царини сон на кілометри.

Тваринний світ потягувався,

назустріч дню новому мляво.

Оспале мале мавпенятко,

схопилося за віть незграбно,

гойднулось вверх, униз. Знечев'я,

тоненька вітка надломилась;

на хвостику зависло. Впало.

До річки покотом, - Ой, мамо! -

кричить, - Ловіть, водичка близько!

Рятуйте, хвостик змокне довгий!

Тримайте, не умію плавать!

Неждано у корчах застрягло,

зомліло враз, від страху плаче.

Закрило темні оченята.