Хатинка у Срібному Лісі

Невеличка затишна хатинка стояла в центрі того, що колись було ельфійським Срібним Лісом. Втім, ліс так і лишився Срібним. Листя меллорнів абсолютно однозначно вказувало на цю характеристику. Та й ельфійським він не те щоб перестав бути. Все ж древня магія природи це не хвіст собачий і за декілька тижнів не вивітриться. Ельфи, взагалі, такі паскуди, що аби хоч за пару сотень років вивітрилося…

Але досить про сумне. В хатинці сидів одягнений в усе біле чоловік. Він без поспіху пив гарячий трав’яний відвар. Відставивши кухля, маг (а це був представник саме цієї поважної професії) взяв до рук черепа, що лежав на невеличкій підставці біля столу.

— І варте воно було того, щоб наступити мені на ногу і не вибачитися? От скажи мені, Лавандріелю? Ну ладно ще мені, я людина проста — прокляну і забуду. Котика мого нащо було ображати? Ви ж, трясця вашій матері, ельфи! Діти природи! Як вас називав той дивний хлопчина, якого ви закатували за зірвану ромашку? Ультрагрінпісівці? А він навіть не знав, що він у вашому лісі, взагалі не знав де він. Його, між іншим, у ваш же портал і затягло, коли ви намагалися врятувати з того світу якусь “Священну Корову”. А в результаті що? Хлопця — пошматували, корову — на котлети… І котику моєму жодної спробувати не дали. Ще й ногою копнули. Ви що, вважали себе безсмертними? Відповідай! — Некротична енергія плавно перетекла в череп. Його очниці засвітилися рівним жовтогарячим світлом. Навіть тут ці паскуди вимахуються! Ні, щоб як у всіх, світитися синім, чи зеленим (природа там і всяке таке). Цим виродкам треба виділятися навіть після смерті… (Ще й енергії на їх підйом втричі більше треба)

— Х-х-х-х… — І як ото воно так може хрипіти? В нього ж не те, що легенів, взагалі нічого нема, одна кістка. — Х-х-х-х-х… Будь ти проклятий, Сіоне! Ти і весь твій…

— Стоп. Я сказав відповідати на питання… — Справа щось зашурхотіло, потім глухо грюкнуло і на пуфик перед столом вискочив великий білий, довгошерстий кіт. Потягнувся. Подивився на череп і зашипів. — От бачиш, Лавандріелю, Скелепух теж хоче дізнатися. Ви що, вважали себе безсмертними?

— Ельфи і є безсмертні!

— Правда? Ото біда. А я ж не знав, коли вирізав вас усіх… Ти знав, Скеллі? — Кіт нявкнув щось типу “Не знав, а якби й знав то не сказав би”. — От бачиш. Скелепух теж не знав. Тому зараз в вашому лісі живемо ми. А ви в ньому — добриво. Ай, паскуда!

Череп Лавандріеля вивернувся з руки некроманта і вкусив останнього за пальця.

— Скеллі! — Сіон з силою відфутболив черепа до дальної стіни. — Можеш погратися з ним. Тільки не зламай! Їх вже й так небагато лишилися. А в цього точно є якісь корисні знання. І їх простіше витягувати, коли є череп, а не третя фаланга мізинця правої ноги! — Кіт обурено нявкнув, вовтузячись з черепом, що шипів і безрезультатно намагався плюватися. — І не нявчи мені тут. Ми через той випадок затрималися на зайвий тиждень.

Маг повернувся до свого відвару. У вікно було видно, як сонячні зайчики грають на листі срібних меллорнів. Не помітивши як, він заснув.

А великий білий кіт і не думав спати. Будучи не звичайним домашнім улюбленцем, а фамільяром справжнього мага, та ще й некроманта, він отримав чимало можливостей і вмінь, які і не снилися всіляким сільським Муркам і Мурзикам.

Так, в тому, щоб бути котом чарівника були й свої мінуси. Але Скелепуха то не обходило. Подумаєш, його хазяїн змушений ходити в усьому білому, щоб шерсті не було видно. Так це тільки в плюс. Цих, замотаних в усе чорне, всі стороною обходять. Навіть коли треба роботу якусь зробити, для якої некромант — ідеальний кандидат, все одно будуть кликати якихось варварів, чи жерців (які ще більші варвари), влаштовувати такий погром, що потім і кісток не збереш, аби тільки не звертатися до цих чорнохламидників. А його хазяїну повезло. Він весь в білому. Тому люди до нього йдуть. Гроші несуть. А гроші - це смачна їжа. От поїсти б він зараз не відмовився… Але спочатку справи.

Череп, не кліпаючи, дивився на кота, який втупився в стіну.

— Слухай, шерстяний, а може ти мене десь закопаєш? Ну як запас на майбутнє?

Кіт повернув голову і подивився прямо в очі черепа

— Ти виррішшив мене обрразити, поррівнюючи з якоюсь собакою?

— Ти говориш? — Зазвичай, в таких ситуаціях кажуть, що очі на лоба полізли, але чого нема (очей), того нема.

— Знаєш, я тепер починаю розуміти, як мій хазяїн вас перебив. Ви ж тупі. Як пробка. Як дверна ручка. Я не просто так собі кіт. Я ще сліпим кошеням потрапив до Сіона. Я відкрив очі одночасно з тим, як в ньому пробудився Дар. Я став фамільяром до того, як він дізнався, що таке слово взагалі існує. І я ріс, в усіх сенсах цього слова, разом з його Даром. Мені вже сто вісімдесят чотири роки. Я можу самотужки підняти зомбі, або скелета четвертого рівня. Так, це все ще буде зомбі миші, але менше з тим.

Як зазначалося раніше — очей у Лавандріеля не було. Тому округлитися теж не було чому. Але, якби були.. ну ясно, що сталося б. Так?

Кіт пройшов до дверей і виглянув у вечірні сутінки. Ліс виглядав… як ліс у сутінках. Травневе буяння квітів наповнювало повітря чарівними ароматами, в які ледь помітно вклинювався запах смерті. Тихо і спокійно. Ще місяць тому тут жили невиховані паскуди, які ходили людям по ногам і били котів. А тепер тут тихо, мирно і спокійно.

Скелепух зачинив двері. Повернувся до черепа.

— Ну що ж. Як там тебе, Лавандріель? У мене до тебе є ділова пропозиція. Ти зараз розкажеш мені все, що хоче знати Сіон. А вже завтра твої рештки похоронять під найвищим, найширшим, найпишнішим меллорном в цьому лісі…

— Я тобі нічого не скажу, темна потворо!

— Ну. Де ж я темний? Поглянь, — кіт декілька разів неспішно покрутився. — Жодної темної плямки. Я кришталево білий. А ще я чистий, доглянутий, без паразитів. І гіпоалергенний (що б це не означало). Але ти, схоже не налаштований на дружню розмову зі мною. Тоді пограємо в гру! — Вхопивши черепа зубами за очницю, Скелепух, одним плавним рухом вискочив у прочинене вікно.Проти нього була низька гілка, якою він дістався до гігантського стовбура. Далі стрімкий рух вгору, від якого у Лавандріеля запаморочилося у відсутності голови. Коли гілки почали ставати геть зовсім тоненькими, кіт спинився і поклав череп на розвилку між двома пагінцями.

— Поглянь навкруг. Це Срібний Ліс. В минулому - осередок ельфійської культури і жорстокості. Тепер - просто ліс, де колись жили ельфи. І в нього назавжди залишаться певні характеристики. Але для тебе має значення лише одна — він ненавидить нежить!

Коти — вони завжди коти. І поки немертвий ельф намагався розгледіти хоч щось посеред листя, його співрозмовник ледь торкнув черепа лапою. Потім ще раз, і знову. І трохи сильніше. Нарешті, стукнув його з такою силою, що скинув з гілки.

Вперше в житті (не зовсім, але не будемо прискіпуватися до слів) Лавандріелю стало по-справжньому страшно. Щойно він вийшов за межі котячої аури, як Ліс достеменно точно визначив в ньому нежить. А з представниками цих породжень магії ні ельфи, ані їх Ліси ніколи не панькалися. Кожен немертвий мав бути знищений максимально швидко і болісно. Тому звідусіль потяглися ліани і паростки саме з цією ціллю. Між ними згустком білого туману скакав і бігав великий кіт. І щоразу, коли ліс вже, здавалося б от-от схопить, розчавить череп свого колишнього дитя, біла лапа підбивала його в інший бік.

Скільки тривало це знущання, ельф не міг сказати. Від скаженого калейдоскопу перед очима (так, автор досі пам’ятає, що очей у черепа нема, але ну, як інакше пояснити? Ви б ще до калейдоскопа домахались), йому дуже хотілося блювати. Але, за відсутності тіла, бажання було нездійсненним.

Зате Скелепух відривався на повну! Йому, як поважному фамільяру вельмишановного мага, не годилося гасати, як малому кошеняті, але тут його ніхто не бачив! Не вважати ж за когось шматок немертвої кістки? Головною задачею було - не допустити падіння іграшки на землю. Молода трава ельфійського Лісу поглинула би нежить швидше ніж можна нявкнути. Це дерева ще не повністю прокинулися від затяжної зими. А тому реагували повільно. От влітку, коли соки бігтимуть їх тілами в повну силу, ніхто, навіть самі ельфи не зможуть зрівнятися з ними в швидкості (справедливості заради, ельфи вже ні з ким не зможуть зрівнятися, але то таке).

Коли почали з’являтися перші промені світанкового сонця, а Лавандріель вже не міг ні кричати, ні благати про милість, кіт точним ударом лівої лапи відправив його прямо у відчинене вікно.

Сіон прокинувся, коли сонячний диск повністю відірвався від горизонту. Біля його ніг яскраво, жовтогарячим, світилися очниці ельфійського черепа. Маг нахилився і взяв його в руки. Несподівано для себе, відчув, що череп тремтить.

— Ну що ж, здається настав час продовжити нашу бесіду, яку ти вчора перервав таким варварським способом?

— Я все скажу! Все що знаю! Тільки не віддавай мене більше цьому монстру!

— Ну навіщо ти так, про мого котика?

Двері відчинилися і в них зайшов задоволений собою Скелепух. Некромант відчув від нього слабкий запах крові. Полювання було вдалим. Кіт, задерши хвоста, пройшов крізь кімнату і заліз на руки хазяїну. Лавандріеля затрясло ще сильніше.

Сіон, поклавши руку на кота, такого нетипово, для некроманта, білого, але такого типово хитрого і жорстокого всміхнувся.

— Ну що ж починай. Тільки почни одразу з чогось цікавого, або корисного. А ми послухаємо.

Великий білий кіт відкрив одне око, нявкнув щось типу “Уважно послухаємо”, закрив око назад і скрутившись клубочком, замуркотів.