Хмари

- Новачок, борт АСК-17, капітан… - залишок фрази потонув в гулі. Він був останнім в черзі на реєстрацію. Жінка за стійкою явно збиралась перепочити кілька хвилин перед початком “другої хвилі”, тому і поспішала відправити останнього хлопця далі бюрократичним лабіринтом. Проте не сталося. Двері ліфту з тихим шелестом розсунулись ще до того, як вона договорила. Люди хлинули потоком, обганяючи одне одного. Вони всі поспішали, хтось мав свої побажання щодо борту, хтось просто поспішав внести бодай якусь ясність…

Його ж просто відтіснили, відігнали від стійки, лишивши на самоті розгублено дивитись на листок за направленням. На ньому було вказано лише номер борту, ім’я капітана було відсутнє. А те, що йому вдалось розчути в гулі голосів та тупотінні ніг, ніяк не вкладалось в голові. Бо хіба хтось стане називати капітана дирижабля “Мітенька”? Це віяло зайвим панібратством, чимось, що виставляти на показ просто не прийнято. Чи це просто якийсь дурний жарт?..

Його знову штовхнули й новачку довелось відійти. Останній з перших, такий собі найгірший з найкращих… він криво всміхнувся. Намагатись уточнити щось у реєстраторки, що і так відбивалась від десятка недавніх випускників, було справою не те щоб неможливою… проте обіцяла вона лише зайву втрату часу. А табло, на якому в черговий раз з шурхотінням перевернулись символи, змінюючи дані, ясно давало зрозуміти, що якраз часу у нього лишалось небагато. Борт АСК-17 відбував всього за кілька хвилин.

…що жодним чином не давало відповіді на питання як серед десятків людей, що копошились, мов мурахи, відшукати особу капітана. Проте проблеми заведено вирішувати послідовно. І в першу чергу варто було знайти потрібний корабель.

Його пропустили, навіть не глянувши на листок з направленням. Караульний тільки кивнув зі своєї будки, махнув рукою, мовляв, “проходь вже”. Подібний потік випускників Академії не був чимось раптовим, ця картина повторювалась щорічно. Один суцільний пекельний день для всіх. Як для співробітників станції, так і для самих випускників. Проте якщо одні з заходом сонця повертались додому, то інші ще до того, як світило зсунеться ближче до горизонту, відправлялись в напрямку, що був відомий лише їх новим капітанам. Що знову повертало до питання “Мітеньки”. Хлопець вилаявся.

Пристань засліпила відблисками сонячного проміння на поверхнях. Жодна з них не була дзеркальною, інакше тут просто було б неможливо знаходитись. Проте навіть матові поверхні не були здатні поглинути все світло, що було пом’якшено хіба що призмами кольорових хмар. Хоча кольоровими їх так само робили промені світила, що відбивались і тисячі разів змінювали фарби в рамках всього спектру.

Кораблі на їх фоні були відпочинком для очей. Вони зберігали бодай видимість постійного кольору. АСК-17, приміром, був сірим. Але лише до тих пір, поки новачок не підійшов достатньо близько. І неясний колір раптово вибухнув вихрами, що розбігались по поверхні дирижабля іскрами. Перевірка систем зовнішнього захисту. Це було одним з останніх етапів перед відправкою.

- Пробачте, - повз новачка, навіть не повернувшись на його голос, пройшов чоловік у великих окулярах, - Я шукаю капітана, - договорив хлопець за інерцією, тільки після цього помітивши, що чиюсь увагу він все-таки привернув. На нього дивились яскраві фіолетові очі з-під пов’язки зі сталевою пластиною.

- Хто? - уточнила дівчина, перекидаючи в іншу руку гайковий ключ. Новачок нервово ковтнув слину.

- Мі… - почав було він, але осікся. І договорив тихіше, - …тенька?

Може, варто було звернутись інакше? Повернути ім’я від виродженого “Мітеньки” назад до первинної форми - “Дмитро”? Це не звучало б настільки ніяково. Ніби він розшукував молодшого брата. Чи ще когось.

Проте механікиня коротко кивнула, махнувши рукою кудись в бік трапа. Схоже, подібне звертання було прийнятним… Хлопець усміхнувся. Як має виглядати капітан, якщо до нього настільки сильно приклеїлось подібне “прізвисько”? Уява малювала невисокого чоловіка, з великими дитячими очима. З тих, хто і в п’ятнадцять, і в сорок два вигляд мають абсолютно однаково. Новачок не був з таких. І слава богам, йому не хотілось би отримати подібний позивний.

Дирижабль неспішно рухав лопатями, ніби плив на місці. Щільні хмари закручувались за їх рухом спіралями, розтікались рваними краями. В цих місцях хмари були найбільш осяжними, для зменшення витрат енергії. Дирижаблі на них тримались, немов паперові на шарі пінки в стакані лате.

Людини, що відповідала б опису, що його вигадала підсвідомість, на трапі не виявилось. Більш-менш відповідний чоловік був взагалі один. Двоє інших відмітались з причин явно технічної направленості їх роботи. Ще один - виключно за гендерною ознакою. Зато останній, виведений методом виключення, був на голову вище хлопця і ледь не вдвічі ширше в плечах. Йому б ніколи не спало на думку когось подібного назвати “Мітенька”...

- Ми не можемо більше затримуватись. Кожна хвилина простою… та ти, блін, і так знаєш, чого варта! - в голосі звучало обурення. І новачок радо зустрівся б з капітаном за інших обставин. В тиші його каюти, або на станції… але вибирати не приходилось.

- Ти ще хто? - подала голос жінка, варто було хлопцеві пройти повз неї, в спробах підібратись ближче до капітана. А наступної миті листок з направленням перекочував до неї в руки, новачок не встиг навіть рота відкрити.

Що за нахабна персона! Він не має на це часу. Якщо сьогодні він не відправиться на борту цього корабля, то вимушений буде чекати наступного року. Або йти напрошуватись на борт до контрабандистів та іншим напівлегальним перевізникам. Цього ще не вистачало. І справа зовсім не в законослухняності. Просто в розпорядженні в офіційних компаній були найкращі дирижаблі, найбільш пропрацьовані, найдосконаліші. Вони викликали нестримний захват у хлопчаків з перших років навчання. Як тут відмовитись, коли перед очима мрія всього твого життя? Нехай серія АСК вважалась ледь не застарілою, проте дана модель явно була модифікованою. Хоча б тому що інакше їм би не знадобився…

- Стрілець? - жінка запитально повела бровою.

- Ви не могли б… - почав було він, але його знову перебили.

- Віть, ми просили стрільця? - запитала вона. Вітя, той самий чоловік, котрого новачок прийняв за капітана, кивнув.

- Так, кепе.

“Кепе?!” - тут саме час було плескати себе долонею по лобі й викрикувати щось, не дуже ласкаве у свій власний бік. Але чомусь не виходило. Думки здебільшого збігались до того, що цей світ трошки зійшов з глузду. Або, можливо, навіть не “трошки”.

- Добре, - жінка дістала ручку з нагрудної кишені уніформи й коротко щось чиркнула на листку, - Ласкаво прошу на борт і таке інше. Дуй всередину, там розберемось, - вона коротко потисла руку новачка. Він механічно забрав повернутий листок і зробив кілька кроків по трапу, не поспішаючи, щоправда, слухатись.

- Мітенко, ми закінчили, - почулось з-за спини.

- Чудово, - вже знайомий жіночий голос відізвався і наступної миті промовив вже на кілька порядків голосніше, - Відбуваємо!

Новачок посміхнувся. Виходить, в позивний капітана всього-на-всього проник один зайвий м’який знак.

- Гей, Стрілець.

Він повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як в нього летить масивний предмет. Хлопець ледь встиг підставити руки й трохи хитнувся під раптовою вагою, що на нього навалилась.

- Користуватись вмієш? - Мітенка підвела брову, поглядом вказуючи на його новоявлену ношу. Стрілець опустив очі й вглядівся. Хоча насправді дієвіше було б глянути на пані капітана. Точніше навіть на її ноги. Застосунки, що в його руках вигляд мали масивний, на кінцівках здавались абсолютно органічним переплетінням дрібних лопатей, гвинтів та шестерень. Зараз, на палубі, застосунок лишався нерухомим. Проте навіть виглядав він так, що відразу ставало зрозуміло - кожен елемент повинен рухатись у своєму власному ритмі, створюючи спільну картину руху. “Гребінці”, здається, так вони називались.

- Так, кепе, - в теорії він дійсно був знайомим з цими застосунками. Тепер був час віддатись практиці.

- Чудово, - Мітенка кивнула, підходячи ближче до краю. Вже знайома стрільцю дівчина з фіолетовими очима підтримувала трос, тримаючи вихід відкритим. Але загалом вигляд мала знуджений. Тільки професійним поглядом окинула гребінці, коли Мітенка підстрибнула, перевіряючи їх роботоздатність. Після чого роздратовано тупнула. Правий гребінець заклинило. Але після застосування “ласки” він, як і будь-яка вперта техніка, тихо зашурхотів.

- За мною, - коротко наказала пані капітан, відступивши для кількох кроків на розбіг, щоб стрибнути вниз. Стрілець заледве встиг заклацнути всі кріплення. Та все ж кинувся до краю, щоб подивитись. На мить Мітенка зникла в щільних хмарах. Після чого гребінці замортизували і її голова знову показалась над рожево-фіолетовою пеленою. Жінка пробігла трохи вперед, звільняючи місце для стрільця. За нею, виправдовуючи свою назву, гребінці лишали витий слід, ніби вирівнюючи переплетіння хмар, розплутуючи їх, як скуйовджене волосся.

Новачку лишалось тільки слідувати за нею. Пухнасті, м’які хмари зімкнулись навколо, приймаючи його у свої обійми. Відблиски жовтого, схованого десь за м’якою пеленою, світила на мить засліпили. Але хмари вбирали все, пропускали крізь себе… Гребінці шурхотіли, перебиваючи пухнасті грудки в м’яку піну, повертаючи його на потрібну висоту. Мітенка чекала, спостерігаючи, як з його голови стікають хмари. Хлопець струснув волоссям, струшуючи їх залишки. І тільки після цього помітив, що пані капітан посміхається. Схоже, вона любила такі прогулянки… хоча хто ж її за це засудить?

Мітенка направилась кудись вперед, кивком покликавши новачка за собою. Хмари навалювались одна на одну, переливались рожевим, жовтим, відливаючи фіолетовим, вихоплюючи промені світла. Ніби величні будівлі, вони ставали навколо. М’які, щільні… тільки торкнись, ніби по них можна було пройти ногами. Але розтікались між пальцями, невловні, піддаючись лише напору гребінців.

Пані капітан зупинилась, звірилась з компасом і пильно оглянула хмару прямо перед собою. Вона нічим не відрізнялась від всіх інших, крім хіба що трохи більш насиченого кольору, що відлунював блакиттю. Можливо вона втрапила в тінь чогось високого, гротескно химерного. Новачок, незграбно махнувши руками, спинився поруч. Він непогано тримався на гребінцях, але до впевненості Мітенки йому ще було далеко. Що ж, все приходить з практикою. І Стрілець пам’ятав, що від прийнятного рівня професіоналізму його тоді відділяло всього три роки.

Пані капітан простягнула йому пляшку. Всередині колихнулась коричнева рідина, хлюпнула, увірвавшись в тишу хмарних будівель.

- Я не буду, - відізвався новачок, трохи похмурнівши. Пані капітан повела бровою, потім смикнула плечем.

- А мені подобається, - подала голос вона. Стрілець зітхнув. Ще тільки капітана з пристрастю до алкоголю не вистачало. Хоча, звісно, все залежить від дозування… і того, що саме знаходилось в пляшці. Чомусь здавалось, що щось не дуже легальне. Принаймні для кораблів.

Мітенка хмикнула.

- Знаєш, я теж зі стрільців, - раптово заговорила вона. І, повернувши голову до новачка, відкинула волосся з обличчя. Мить вона дивилась на нього, перш ніж м’яко провести пальцем по нижній повіці правого ока. Протез відшарувався просто, їх ніколи не кріпили дуже міцно, не було потреби. Професійна травма стільців. Вона завжди вважалась платою за необережність, просто насправді всі, хто працював зі стрілецьким обладнанням, знали, що в умовах нестачі часу, у виборі між життям всього екіпажу та травмою ока, - вибір був очевидним.

Мітенка повернула “повіку” на місце та кілька разів кліпнула. Тепер, знаючи про це, можна біло помітити, що штучна повіка не настільки рухома, як справжня. Вона запізнювалась у своєму русі на долю секунди, перекриваючи зіницю трохи довше.

- Я тобі скажу щось, а ти запам’ятай, - знову заговорила вона, - стрілець повинен бачити більше за всіх інших. Доводиться так, - Мітенка трохи всміхнулась, - І буває, що життя команди визначається тим, що він помітив.

Вона замовкла на мить, проте стрілець і так знав, що вона скаже далі.

- …а на що закрив очі, - закінчила вона, підносячи пляшку до губ та перекидаючи її в себе. Новачок ледь помітно скривився. Часом доводиться обирати, кому ти зберігаєш лояльність - Централі чи своїй команді. Забагато всього лишається поза увагою, якщо про це просто “забути” доповісти. В тому числі й зникнення молодого члена команди. За наївною необережністю, звісно.

Почулось клацання. Стрілець повернув голову якраз вчасно, щоб побачити, як Мітенка різко видихає крізь полум’я запальнички. Вогонь вирвався потоком, обдав жаром, змушуючи сахнутись. Хмара спалахнула. Малий вміст горючого газу, в межах норми, проте хмара вигоряла за якусь мить. Розщелина відкрила високе, в цій частині вже зафарбоване яскравою блакиттю небо. Воно було розділене майже навпіл. Новачок обережно пересунув гребінець на правій нозі вперед. Химерні, різкі риси, лінії, що обриваються… Башта Централі.

- Так близько?.. - хлопець нахмурився. Вони абсолютно точно пливли в протилежний бік від Башти. Враховуючи швидкість АСКа, напрямок вітру, маршрут…

- Ближче, ніж ти думаєш.

Хриплий шепіт проник, здавалось, навіть не до вух. Він голками забрався в потилицю, вгвинтився, ніби паразит, під шкіру. Стрілець здригнувся, нервово озираючись.

- До речі, Стрільцю, - Мітенка встигла відбігти досить далеко, їй довелось підвищити голос, щоб хлопець її почув. На хмарах танули сліди її гребінців, - це ім’я тобі авансом. Його ще доведеться заслужити.

- Тобто?.. Це ж не можливо, - проговорив Стрілець в комунікатор. Він не був враженим, в голосі чулась радше поблажлива недовіра. Тому що співрозмовник по той бік зв’язку говорив щось, що не могло бути нічим іншим, як просто нісенітницею, - Я ж на ньому стою, чуєш? - він стукнув руків’ям крюка об кріплення дирижабля. Не найпростіша робота - очищення куполу від наростів, що розводились з частотою, якій можна було позаздрити. І, звісно, робили дирижабль важчим, знижуючи його маневровість. Новачку було не обирати, проте насправді робота Стрільцеві подобалась. На початкових етапах це допомагало звикнути до руху корабля, до того, як на цих висотах змінювались дні та ночі. Як змінювався колір хмар. Вдень вони здавались темними, а вночі на фоні неба ставали білими. Рожеві, фіолетові, всі відтінки синього, жовтого, червоного.. яким тільки не бував цей світ.

Пізніше, зі зміною обов’язків, Стрілок бачив хмари лише через ілюмінатори. Від цього спогаду віяло ностальгією.

- Та іди ти, - почувся роздратований голос по той бік зв’язку. Важкий характер, часом безкомпромісний, часом занадто впертий. Проте Стрілець знав її й з інших боків. Знав ласкавою, по-дитячому милою, зворушливою… і, звичайно, знав, що ховається за всіма цими колючками. Стрілець усміхнувся. Якби вона могла його бачити - була б збита з пантелику. Проте він просто занадто скучив, - Я ж тобі серйозно говорю, - продовжила вона, - За даними Централі АСК-17 списано. Ось, зараз…

Стрілець прислухався до голосу в комунікаторі. Він встиг перебратись до сходів та спускався на палубу. В подальших планах було повернути крюк на місце та зайти на капітанський місток, відзвітуватись. Тож співрозмовниця його увагу зовсім не відривала. Зате день ставав з кожним її словом все краще і краще. Хоча, можливо, варто було захвилюватись.

- Борт АСК-17 у квадраті А-47…

- Ми зайшли в нього зранку, - в пів голосу відізвався Стрілець. Проте співрозмовниця продовжила, ніби й не помітивши.

- …потрапив в бурю. Більша частина команди загинула, інших визнано зниклими безвісти. Борт відновленню не підлягає, - закінчила читати вона.

Двері зі скрипом відчинились. Стрілець скривився. Сам же чув, як пані капітан наказувала її змазати. Невже досі не зробили? Буде ж сварити. Він на мить навіть пожалів того, хто проштрафився. Характер пані капітан мала важкий.

- Ти не думаєш… ну… що вони з цих… - жінка знизила голос до шепоту, - …повстанців?

- О, ну це ти вже зовсім, - він похитав головою, знову посміхаючись. Стрілець прикрив за собою двері й повернувся, - Може, помилка в маркування борту. Або в тій статті, що ти читаєш, - він хмикнув, - ти даремне переживаєш, Мітенко. Людський фактор, не більше…

Стрілець осікся.

Пані капітан стояла біля штурвала. Проте, якщо мить тому вона дивилась на покази приладів, вибиваючи пальцями якийсь ритм на лакованій поверхні, то тепер вона дивилась на Стрільця. Повернувшись до нього повністю, дивилась пильно, ніби вдивлялась в те, що було всередині.

- Мітенка!

Він кинувся вперед ще до того, як зрозумів, що саме штовхнуло його на ці дії. Тканина реальності розсипалась, розпускалась по нитці, як розірваний светр. Корабель хитнуло, щось врізалось в його бік, роз’їло поверхню вибухом. Хто закричав. Тріск і гуркіт на мит оглушив. Але потім був стрімко віднесений на задній план тим, що вловлювали очі.

Він встиг вчасно. Впав грудьми на уламок обшивки й вчепився в руку пані капітана. Мітенка крикнула від болю, плече вивернуло різким ривком. Проте це однозначно було кращою перспективою за падіння вниз, в чорні хмари. Хоча вони не були чорними. Їх перекривала тінь корабля. І це був не АСК-17.

Це абсолютно точно не було буря.

Його власна рука, що втрапила в поле зору, не здалась чужою. Хоча могла б. Мить тому це була рука недавнього студента, тренованого рівно настільки, наскільки дозволяли заняття в Академії. Зараз загоріла, обвітрена шкіра приховувала під собою бугри м’язів. Передпліччя перетинав білий шрам. І Стрілець чудово пам’ятав, коли він його отримав. Він зірвався з купола. Того самого дня, коли “заслужив” право на своє ім’я, вибивши піратів з їх рівня хмар ще до того, як їх дирижабль наблизився до АСК-17.

Мітенка підвела голову. Очі, в глибині яких мелькнув короткий переляк, знову були непроникними.

- Відпусти, - проговорила вона.

- Ще чого, - огризнувся Стрілець, міцніше стискаючи її руку. Мітенка смикнулась.

- Це наказ, Стрільцю! - в голосі прорізались командні нотки. Але чоловік тільки хитнув головою. Відступати від наказів він не звик. Тому що серед наказів Мітенки раніше не спостерігалось настільки безглуздих, - Я не пропаду, - пані капітан підняла другу руку, перебрала руками в повітрі. Стальний протез, - пальці, що відливали золотом, і чорна пластина, що повністю перекривала долоню. Під нею було приховано найбільш вразливий механізм, що вимагав найбільшого захисту в цій конструкції. З-під пластини виднілись лише пальці з грубими з’єднаннями.

Протез, міцніший, сильніший, звісно, давав Мітенці деякі переваги. Проте не при падінні вертикально вниз.

Стрілець хитнув головою. Проте, як виявилось, від його думки вже мало що залежало. Мітенка глянула кудись вище, над його головою, на коротку мить зіниці розширились, на обличчі знову проступив переляк. Менше секунди на прийняття рішення, на ризик, виправданий чи ні… Мітенка різко підтягнулась, схопила Стрільця за комір, обдавши шкіру холодом від сталевих пальців. І рвонула вниз, відштовхнувшись, здається, ще й ногами від обшивки.

Яка вірогідність вижити при падінні вертикально вниз, в хмари…

…коли вас двоє?

Свідомість плакала в молоці. На межі, майже невловній, неясній. Між солодким забуттям та гострою, болючою реальністю. Нескінченна білизна, що обіймала все навкруги. До тих пір, доки хтось всесильний не капнув в неї трохи фарби. Першої миті вона здалась чорною, а потім розповзлась темно-синьою плямою, вицвіла в блакитний, переплелась з сивим блиском. Вона застилала собою все, займала простір, покриваючи його, ніби периною, округлими лініями. Змінюючи кольори, переливаючись, ніби несила була прийняти рішення, який же колір обрати. В розщелині, в чорноті, засяяли білі крапки.

Стрілець кліпнув. Хмари. Темні, нічні хмари, посрібнені місячним сяйвом. Яскравий диск світила майже сліпив очі. Чоловік різко сів. М’яка поверхня під ним виявилась хмарою. Позамежна висота? Єдине місце, де хмари були настільки щільними, щоб на них можна було стояти ногами. Стрілець глибоко вдихнув. Був лише один нюанс - дихати на цих висотах було неможливо.

Він підвівся, ще раз окинув оком навколо. Хмари нагромаджувались одна на одну, навалювались вагою, ніби насправді її мали. Вони мали щільність, достатню, щоб на них стояти. Проте не мали ваги. Не могли її мати.

Трохи далі пухнаста поверхня хмар була перервана неясною чорною плямою. Там лежало щось, предмет, явно зайвий в цьому просторі. Стрілець незграбно переступив з ноги на ногу. І провалився в хмару по коліно. Може, вони й були достатньо щільними, проте однозначно не були однорідними. Тому спроби пробратись крізь них виявились далеко не найлегшою задачею.

На дотик хмари виявились теплими. Це було дивно, ніч зазвичай витягає тепло з усього. Часом це займає більше часу, часом менше, проте неминуче виморожується все. Особливо на такій висоті. Занадто неправильна реальність.

На хмарах, трохи прикриті м’якою пеленою, лежали гребінці. Між шестерень однієї з них було затиснено конверт. Стрілець витягнув його, необережно надірвавши папір, зачепивши за механізм. На пухнасту поверхню хмари випала рукавичка. Чоловік підібрав її та, посміхнувшись, ще раз глянув на напис на конверті, - “Стрільцеві”.

- Чудовий підпис, кепе, - проговорив він, просовуючи великий палець крізь отвір та натягуючи на руку мітенку. З гребінцями довелось повозитись дещо довше. Але механізм фіксації всіх перемичок давно було вивчено напам’ять і доведено до автоматизму. Стрілець знову підвівся, для проби поїздив ногами з боку в бік. Правий гребінець чхнув і забив лопатями хаотично. Стрілець вдарив його об сусіда. Механізм неясно хруснув і зашурхотів, відновлюючи правильну роботу. Стрілець посміхнувся, злегка відштовхуючись і продовжуючи свій хід по поверхні хмар. На гребінцях це було простіше.

Він лишав за собою рівні смуги, котрі закручувались в спіралі й затягувались, як шрами на шкірі. Напрямок, майже випадковий, довелось змінити, коли в просвіті між хмар мелькнула башта Централі. Все така ж, чорна на фоні неба, вона розділяла його на дві половини. Здавалось, ці частини навіть за кольором відрізнялись. Занадто фундаментальна будівля, занадто важлива…

Ланцюжок думок перервав схлип.

Стрілець зупинився і прислухався. Зліва хмари, підіймаючись вгору клубами диму, заломились в найвищій точці й знову завалились вниз, утворивши печеру. М’яку, затишну, але темну. Морок ніби струменів з неї, витікав чорнилами назовні, забруднюючи хмари.

- Тут є хтось? - Стрілець обережно зазирнув всередину. Черговий схлип перервався на середині неясним писком. Повз нього кинулась невелика істота, що в поспіху навіть не відразу було ідентифіковано, як людину. Маленьку людину. Вона спробувала втекти, сховатись за хмарою, але зачепилась за нерівність і з головою пірнула в м’який покров.

- Чекай! - подав голос Стрілець, - я не ображу.

Істота підняла голову, зиркнуло великими темними очима, миттю виявившись маленькою дівчинкою. Розширені зіниці займали собою майже всю райдужку. Праву щоку було перемазано кров’ю, око без нижньої повіки здавався більше свого лівого напарника. І віяло легким безумством. Ніби відчувши його погляд, дівчинка закрила обличчя долонями.

- Не бійся, - проговорив Стрілець, обережно, ніби до наляканого звіра, підходячи ближче. Він присів поряд, простяг руку і злегка торкнувся пальцями долоні дівчинки. Пройшло кілька секунд, перш ніж вона відвела руки від обличчя. І глянула на нього, недовірливо вишукуючи щось в очах. Але навіть не поворухнулась, коли Стрілець торкнувся її щоки. Кров стерлась неправдоподібно легко, на місці рани виявився білий рубець.

- Отак, - проговорив чоловік, ледь помітно посміхаючись, - підеш зі мною, кепе?

Дівчинка не відповіла. Тільки протягнула руки, дозволяючи обхопити себе за пояс і підняти. Коли чоловік випрямився, дівчинка обхопила його талію ногами, влаштовуючись зручніше, одночасно з тим чіпляючись за нього так, що і кліщами не віддереш. Стрілець усміхнувся.

- То куди нам? - запитав він. Дівчинка всього на мить підвела голову, глянула на башту Централі й, ніби злякавшись, знову ткнулась обличчям в його плече.

- Якомога далі, - глухо проговорила вона. Стрілець знову посміхнувся. Цей напрямок йому подобався. Навіть в цьому неправильному відбитку реальності від башти Централі хотілось забратись якомога далі.

Гребінці ледь чутно шурхотіли під ногами, перебиваючи лопатями хмари в піну. Вони захопили весь простір навколо, більше не було просвітів, тільки нескінченна пелена, нагромадженні одна на одну темні конструкції, в’язкі, вони злипались між собою. А потім розсипались на частини, деформувались під вітром, що вривався в цю тиху господу. Ніби мильна піна, повітряні замки будувались та розсипались за секунди.

- Кепе, - тихо звернувся Стрілець. Перед очима змінювались цілі світи, реальні рівно настільки, наскільки й абсолютно нереальні. Чоловік погладив долонею її руку. За час шляху тепло дівчинки стало звичним, він відчував злегка судомний стук її серця, що відлунював в його власних ребрах, - Завжди хотів спитати. Чому “Мітенка”?

…бік охопило холодом. Разом з вагою, що обтяжувала половину тіла, зникло і тепло, по шкірі пробіг мороз. Стрілець різко спинився, повернувся в пошуках дівчинки. Не могла ж вона просто зникнути.

Вона не зникла. Зовсім близько, в кроці, стояла Мітенка. Така, якою він її пам’ятав найяскравіше. Скуйовджене темне волосся, наспіх заплетене в косу, вуглі майже чорних очей в рамці довгих вій. Таке знайоме обличчя в дрібних зморшках. Вони відзивались на кожну посмішку, кожен іронічний порух брови, відкриваючи бісики в глибині зіниць.

Мітенка ледь помітно всміхнулась, поглядом і порухом голови вказуючи на його руку. Стрілець глянув на власну долоню, охоплену чорною рукавичкою. І нахмурився. Було в цьому щось неправильне, зламане. Те, що потрібно було виправити.

- Так просто? - запитав він глухо, другою рукою беручись за край мітенки.

- Запитаєш особисто, - голос прорізав тишу тієї миті, коли рукавичка зірвалась з пальців.

І світ вибухнув сліпуче-яскравим світлом.

- Він вирвав конектор! - голос почувся зовсім поряд, оглушив на мить непотрібним хвилюванням.

- Він прийшов до тями?! Як?! - другий голос, грубіший, вдарив по нервах. Звикати до нього не було жодного бажання. Стрілець з зусиллям відкрив очі. Від яскравого світла з-під повік струменіли сльози, але він тримав їх широко відкритими. Поки зображення не почало поступово промальовуватись. З’являлись контури, стеля, побита корозією, переплетіння трубок та шестерень, двох поршнів, що неспішно рухались згори вниз. Тіло пронизало болем, варто було лише спробувати рухатись. Ніби всі м’язи заклякли в нерухомості.

- Ні, здається, несвідомо… - хвилювання в голосі росло, ризикуючи перерости в істерику, - Його не можна знову підключати, мозок не витримає.

М’язи звело судомою на якомусь предметі, що його Стрілець стискав в руці. Він з зусиллям розкрив пальці й спробував сісти. Кінцівки не слухались. Рука, якою він намагався опертись об ліжко, зірвалась.

- Ви дізнались, де команда АСКа?

- Ні, не всти… тримайте його!

Стрілець різко сів. Світ навколо перевернувся, за інерцією зробив ще кілька поворотів, і рухнув на сплутану свідомість водоспадом зі звуків та відчуттів. Скроні здавило болем. А наступної миті чиїсь сильні руки вперлись в груди, повертаючи його в лежаче положення. Хтось стис пальцями його руки, нахилився зовсім близько, перетворившись в жовто-сіру пляму. Уніформа Централі.

Стрілець стис зуби. Думки плутались, чіплялись одна за одну. Якщо він тут - то йому ніяк не вибратись знову, не повернутись в хмари. Не самому. Якщо тільки він не видав, не повідомив, як знайти інших…

Погляд метався з боку в бік, виписуючи шалену траєкторію. Зовсім близько, схилившись до нього, був хтось. Він все ніяк не відходив. Може, тому що Стрілець продовжував спроби підвестись, перебирав руками в повітрі в пошуках опори, намагався скинути пальці тих, хто його утримував. Але той, хто навис над ним, дивився на Стрільця пильно, невідривно. Поки нервовий тік не привів його до погляду прямо в глибину цих очей.

Всього мить, коротка смуга, розріз в масці, що відкривав очі. Людини, що посміхалась. Людини, що була щасливою. Людини, якій вдалось неможливе. Попереду ще багато роботи. Проте що це, в порівнянні з тим, що вже вдалось зробити?

Стрілець розслабився і знову впав на подушку.

Вона кліпнула.

Права нижня повіка запізнилась на якусь мить.

© Любов Деркач, 2016 (пер. 2022)