Рудольф в пошуках завдання

Кліп-кліп. Різкий біль в очах змусив Рудольфа на мить примружитися.

«Щось мені вже не подобається це місце, де я опинився» — розчаровано подумав заєць.

В маленьких очах все ще мерехтіли зірочки, тож механічний жіночий голос, з бокової панелі, люб'язно зазначив:

— Перевантаження сенсорних систем.

— А то я сам не бачу! — рявкнув малий, за що і поплатився, піднявши хмару пилу, —Тьфу, тобто не відчуваю.

Втершись лапкою від бруду, Рудольф спритно виліз зі скляної колби й опинився на підлозі обшарпаного сектору Ґ. Він досконально знав всі рівні космічного ковчега, проте й гадки не мав, що має тут робити.

— Е-м, леді, ви мені не допоможете? — пролунало згодом дещо сконфужено.

На що у відповідь прилетіло неочікувано їдке, проте дещо справедливе:

— А що, сам вже не відчуваєш?

Щось гримнуло, з тієї ж металевої панелі, й більше жіночий голос нічого не промовив.

«Комп'ютер, а вміє ображатися.»

Заєць скорчив невдоволену мордочку. Відмова невідомої жіночки Рудольфа аж ніяк не засмутила, адже він був створений не з боягузливих настанов. Тваринка сміливо почимчикувала на зустріч новим секторам.

Достатньо було наблизитися до дверей, щоб ті зі скрипом відчинились, проте, останньої миті заєць все ж озирнувся.

Позаду він лишав брудну, закинуту всіма кімнату "Створення", погнуті металеві столи й ряд використаних колб на них. З однієї з таких колисок вийшов і наш Рудольф. Він був тут уперше, але чому ж тоді все здавалось таким знайомим? Крижана рука страху стиснула маленьке хоробре серце. Зрештою двері зачинилися, послідував звук лязкоту, відсік зачинили до невідомого.

Щоб дістатися основного функціонального корпусу довелось поблукати й нахапати під хутро павуків, приставучих жучків й інших жителів закинутих секторів. Рудольф вже було зневірився, тож коли побачив перед собою робочого радісного запищав й кинувся того обіймати.

— Ура-а, хоч хтось живий й достатньо розумний.

Все ж зона відповідальна за емоції поки що лишала за собою збої.

— Ей-ей, малий, ти чого? — громоподібний рокіт покотився кімнатою, — Я звісно одинокий, але не до такої міри.

Оснащені механічними додатками кінцівки відчепили від себе сіро-біле тільце.

— Фу, ще й дезінфекцію не пройшов, — Рудольфа припинили тримати на відстані витягнутих рук і він гепнувся на підлогу. — Яка гидота.

— Вітю, це не гидота, — на мить здалося що звук лунає з підлоги, проте це все той же жіночий голос з панелі. — Це новий житель ковчега з сектору Ґ.

Робочий Вітя стрепенувся, одразу якось витягнувся й більш дружелюбно відповів:

— Алісо, я зрозумів.

Чоловік різко повернувся до роботи, чим дещо збентежив Рудольфа.

На нього припинили звертати увагу, що не входило в плани зайця і він зауважив:

— Стоп-стоп, тобто цю жіночку, що любить ображатися звуть Алісою?

Коротка лапка тицьнула в металеву стіну. Вітя припинив підмітати, брови поповзли до гори й пролунало дещо піднесене:

— Ти що таке кажеш, Аліса це наш скарб. Аліса все знає.

Рудольф знизав плечима. Нариватись на конфлікт не хотілось, хоча у зайця була своя думка з приводу місцевого божества Алісочки.

Штучний інтелект мовчав, Вітя майже теж.

Образився за Алісу, от і бубнів, проте так, щоб вона не чула. Злити її не можна, та й навіщо? Аліса все знає, от і скаже, коли, де й що робити.

Рудольф зрозумів, що тут відповідей дізнатись не вдасться й рушив далі. Перш ніж зміг потрапити в розподільчий пункт, довелось пройти процедуру дезінфекції.

Чистота, свіжість, проте після миючого засобу шкіра за вухом неабияк чесалась, що створювало дискомфорт.

Клятий ковчег, про дезінфекцію в пам'яті Рудольфа інформації чомусь не було. Певно не так вже й важливо...

«Хоча, звісно, хотілося б знати, що тебе почнуть мочити до того, як це станеться»

Заєць вистрибнув з-за повороту й наскочив на кита, що якраз стояв в черзі. Як пізніше з’ясувалося в черзі на розподіл.

«Ой-ой, здається мене таки сьогодні замочать. Як в прямому, так і прямому сенсі цього слова. Намокнути все ж ліпше ніж померти. І звідки взагалі цей сленг й дурнуваті жартики в моїй голові?»

— Порядок, я за тобою, — Рудольф поплескав рибу по хвосту, вище просто не діставав, й тим самим наблизив свою смерть на одне плескання по хвосту ближче.

Пощастило, що черга рухалась швидко.

Киту до речі дістались почесні обов'язки баристи, себто просто "налийпиво" серед населення ковчега. Інших алкогольних напоїв Аліса вживати не дозволяла.

А смуглявій дівчинці поряд — наглядач за зорями.

«Відповідальна місія, хоч і дещо нудна. Ауч!»

За вухом знову запекло.

Нарешті настала черга Рудольфа отримувати завдання. Він поклав лапку в спеціальний роз'єм, там щось завібрувало, зацокотіло, доки віконце нарешті не відкрилось й не виплюнуло просто в обличчя зайця якийсь пристрій. На табло засвітилось промовисте: "Годинникар".

Це фіаско. Натовп зашумів. Рудольф боязко схопив годинник й, начебто це могло врятувати ситуацію, хутко заховав його за пазуху.

— Пощастило так пощастило, буль, а ти сконаєш швидше, буль, ніж здалось на перший погляд, — ледь розбірливо пробелькотів кит, себто "налийпиво" й імітуючи сміх направився до свого робочого місця.

Чому він мав сконати Рудольф не розумів, але точно пам'ятав, що годинникарі на ковчегові не шануються. Для чого час, розпорядок, якщо Аліса про все подбає. Яка ганьба!

Знання були підібрані невідомим чином, про годинникарів він знав, а от про Алісу довелось у Віті вивідувати.

«Щойно дізнаюсь, хто займався відбіром спогадів – вуха повисмикую, чи вуса, чи що там у нього буде. А може повернутись до сектору Ґ й там перечекати, етак вічність? Всі вимруть... »

Заєць здригнувся, коли над головою пролунав наказ Аліси:

— Розподіл завершено. Всім по місцях.

Ковчег перетворився в мурашник, який діяв за звичною схемою, адже кожен знав своє завдання. Поміж всієї цієї метушні особливо виділявся нерухомий Годинникар, який розгублено поцікавився:

— Алісо, а що я маю робити?

— Все, що тобі заманеться. Для тебе в мене відсутня ціль.

Штучний інтелект загасив світло й почав поступово готувати даний відсік до закриття. Рудольфу довелось поспішити геть, щоб не лишитись тут до чергового розподілу.

Годинник теліпався за пазухою, на кожному кроці врізаючись в грудну клітку й нагадуючи про свій тягар.

Заєць минав сектор за сектором, проте на нього не звертали уваги. Той же Кит сумлінно наливав пиво за потертою, проте ідеально чистою стійкою й розважав робітників своїми вигаданими байками.

«Хутко ж адаптувався, зараза.»

Задивившись на шумну компанію, Рудольф смачно в когось впечатався. Це була наглядачка за зорями.

Як і всі інші тут, на зайця уваги вона не звертала, адже в неї була своя робота: її погляд вп'явся в безмежний простір космосу, споглядаючи одній їй зрозумілі схеми.

— Добренько, все ж таки ти виглядаєш безпечніше за інших...

Це були слова приреченого на самотність Годинникаря. Чому?

Він і сам не знав, проте споглядаючи тутешній порядок відчував себе зайвим, непотрібним.

Сенсорні системи прийшли в норму, сплеску емоцій вже не відбувалось і на тому дякую, як то кажуть.

Рудольф оглянув маленьку комору, в котру зайшов по необачності: новеньке обладнання, телескоп, і, найголовніше, вікно у всю стіну. Тут можна би було присвиснути, якби заєць вмів то робити. Натомість, він ще раз кинув оком на дівчинку й плюхнувся за металево-технічний стіл.

— А що ти робиш? — з рештою не втримався поцікавитись Годинникар.

У відповідь його обпалили зверхнім поглядом, мовляв таку дурню запитав:

— За зорями дивлюсь, хіба не видно?

Розмова з сусідкою по коморі не клеїлась.

Досить скоро споглядати космічні тіла набридло, інтер'єр в середині не приваблював і Рудольф наважився дістати подарунок ковчега: потертий старий годинник. Виявилось, що механізм був зламаний, стрілки припинили свій біг й час завмер навічно.

— А що мені робити, Алісо? — від нудьги Рудольф знайшов у ящику інструменти, призначені для ремонту телескопу й прийнявся розбирати свій подарунок долі. Імітуючи голос штучного інтелекту, додав: — А я не знаю, придумай сам. Начебто то так легко, придумати щось на ковчегові, де всім завдання роздають на халяву. Один я крайній.

— А-ну припини скиглити, — фіалкові очі зле блиснули, відволікшись від споглядання космосу. — Заважаєш зосередитись.

Від такої наглості Рудольф ледь не задихнувся, вуха невдоволено за стирчали, замахали в різні боки, проте він розумно змовчав. Робота якраз почала кипіти, лапки вправно орудували подобою викрутки, аж доки під ними розмірено не зацокотіло.

«В мене вийшло, вийшло! Щось… »

— Алісо, я, здається, знайшов своє завдання. Я відремонтував годинник, — маленького зайця переповнили емоції, адже він зміг, він впорався з тим, що йому доручив Невідомий на розподілі.

Інтелект спілкуватися з Годинникарем не поспішав. Натомість, щойно запрацював перший годинник — все довкола невловимо змінилось, прокинулось від довгого сну. Навіть ковчег розпочав свій рух, проте дещо в’яло й тремтливо, немов йому чогось бракувало.

— Гей, Алісо, щось не так. Зірка Епсілон змінює своє положення. Це загрожує руйнацією ковчега “Фей”.

«Є інші ковчеги? Моя колба зі знаннями бракована була чи що?»

Ні, Рудольф геть не розумів, що відбувається довкола і йому це дуууже не подобалось. Аліса ж, як ні в чому не бувало, відповіла:

— Руто, заспокойся. Все добре, інший ковчег самостійно вирішить свої проблеми. Продовжуй спостереження.

Цинічно, грубо й безжалісно. Аліса щойно з абсолютною холодністю заявила, що допомагати іншим ковчегам на цій жерстяній банці будь-кому заборонено. І ніхто не осмілиться порушити цього.

Навіщо? Аліса все знає.

15:56. Саме стільки зараз показував годинник, який щойно відремонтував заєць. І щось його занепокоїло. З’явилась нав’язлива думка, що він просто зобов’язаний якомога швидше відремонтував більше механізмів. В обсерваторії не було потрібних деталей, тож Рудольф кинувся геть.

Рута продовжила виконувати свої обов’язки, хоча заєць помітив, як тепер тремтіли її руки й мурахи бігали шкірою. Аліса забрала у жителів ковчегу волю й залишки здорового глузду, проте не страх.

Співпадіння долі чи що, проте Рудольф знову натрапив на Вітю, який проводив прибирання у закинутому, захламленому секторі Ь. Хто ж міг знати, що це перетвориться в маленьку війну за сміття. Сміх та й годі, але Рудольфу було не смішно.

— Ти що забув тут? Це мій сектор! – мов дівчисько заволав Вітя. Їй Богу, було б чого кричати. — Мені Алісочка поручила.

Рудольф тяжко зітхнув, розуміючи, що таким чином це затягнеться надовго, засучив невидимі рукава й кинувся відбирати в робочого чесно зібраний мішок зі сміттям.

— Віть, повір, я роблю це заради твого блага. Відпусти!

Кістляві пальці робочого намертво вчепились в пакет, іншою рукою він намагався намацати мітлу, щоб нею відбитись від оскаженілої тварини.

— Яке благо? Мішок поверни. А-лі-соо, рятуй.

На щастя Рудольфа Аліса мовчала, чи себто у випадку з Годинникарем не мала впливу? Дивина та й годі, а мішок до речі, таки вдалося поцупити, хоч і з четвертої спроби.

Він виготовив годинників 27, коли вперше за весь час на ковчегові почув переляк в голосі Віті:

— На н-нас, на н-нас щось летить, — аж заїкатись бідолашний почав. — Алісо?

«Який наївний хлопчина, аж шкода»

— Вітю, в тебе буде важливе завдання. На сенсорній панелі я зараз відкрию клавіатуру і в певний момент, тобі необхідно буде натиснути червону кнопку, — штучний інтелект так милозвучно це сказав, мов мед для вух. Хоча чому мов, Вітю одразу пройняло.

— Алісочко, я все зроблю, — Вітя кинувся до бокової стіни сектору Ь. Вирячив очі так, що й кліпнути не міг – боявся знак пропустити. — Рудольфе, що розсівся, йди допомагай!

«Навіть не питає, що летить? Що буде після натискання кнопки»

Байдужість Віті вражала.

Аліса не мала впливу на Годинникаря й той все ще не до кінця, але вже почав усвідомлювати, що зараз вирішується доля ковчега й всіх, хто на ньому знаходиться. До того ж, схоже вже не вперше.

Сектор Ґ завжди був колискою Рудольфа. Всі ті пусті колби — невдалі спроби Рудольфа хоч щось змінити.

Е-ні, цього разу він так просто не здасться! Його покликання – врятувати цей бісів ковчег від впливу Аліси й вивести нарешті з замкненої петлі.

Заєць запрацював втричі швидше. 21:49, а в нього на руках всього 66 годинників. Їх не вистачить.

Це була чергова гонка, в якій неможливо було перемогти.

22:36 – 79 годинників.

Очі Віті вже давно почервоніли й сльозились. Хлопчина все ще вірив в те, що Аліса знає, що робить. Епсілон невпинно прямувала по їхні душі. Себто по найближче майбутнє.

За вікнами ковчега, щось несамовито заревіло й весь механізм всередині затрясло. Світло на кілька секунд згасло.

«Ні, ну вона звісно знає, що робить. Лишає себе у влади на черговий строк.»

23:05 – 86 годинників.

Він ремонтував старі, робив нові. Здавалось, що працювало не дві, а цілих десять лапок, немов у Рудольфа прокинулись супер-сили.

Зелені очі Годинникаря метушливо бігали по кімнаті. Він не встигав виконати свою роботу.

23:47 – 94 годинники.

Безмежний простір залило зарево зірки Епсілон, що пожирала ковчег “Фей”. Рудольф втратив його. Цікаво, там була така сама Аліса?

23:59 – 97 годинників.

Їх було недостатньо. Недостатньо на таку махіну, як ковчег. Навіть, якщо не враховувати закинуті сектори. Рудольф з Вітьою переглянулись і…

За хвилину все вибухнуло.

— Пора? — невпевнено мовив Вітя, все ще чекаючи на голос Аліси з бокової панелі.

Заєць байдуже стиснув плечима, закінчив начищати до блиску останній годинник й скептично зауважив:

— Думаєш?

Весь світ летів до пекла й годинники разом з ним. Буквально, оскільки всю купу відремонтованих механізмів заєць підкинув вгору й божевільно засміявся.

Аліса в черговий раз знищила час й занурила ковчег у вічність. Вона перемогла, в черговий раз. Вона знову матиме владу над цим прихистком істот, а Рудольф?

Знову розсіється, до чергового разу. Доки йому не настане час в черговий раз вийти з кімнати “Cтворення”, якою, о диво, керує Аліса.

Як він про це дізнався?

За мить до розвіювання до нього повернулись всі спогади, щодо попередніх разів. Ця підступна жінка не лишала й шансу на перемогу: підбирала знання Годинникаря таким чином, що він не встигав вчасно усвідомити своє завдання.

«Придушив би того, хто згодився на таку гру…»

Так і не було врятовано Ковчег. Так і заснув Годинникар до чергового приходу, а Вітя… Вітя повернувся до підмітання пилу. Після входу в поєднання з зіркою Епсілон ковчег знатно потрясло – зі стелі посипалось купа шкідників з закинутих секторів, а отже роботи був непочатий край.

Рута продовжила спостерігати за зорями, щоправда, пропустивши стаканчик за стійкою у Налийпиво.

— Дідусю, а ти звідки цю історію знаєш? — пропищав невпевнено маленький клоп з підлоги.

— Так я ж з Рудольфом мав світ рятувати, точніше, як на початку в секторі Ґ вчепився так і не відлипав. Навіть дезінфекція мене не вбила, — гордовито зазначила старша комаха і додала: — Якби не я, ви б зараз не жили в основному функціональному секторі.

Старша комаха на мить затягнулась димом і з усмішкою згадала:

— А як мені від Віті довелось побігати, щоб в секторі лишитись… Хоча, це вже інша історія.