Подруга

Слідкувати за подальшим розвитком подій заважав патефон. Тому, через деякий час, після того, як Андрій впевнився що Микола пішов, він вийшов на перекур. Йому кортіло обміркувати те що відбулося та, можливо, додати до своїх розробок. На щастя, на сходах, по дорозі до виходу, він нікого не зустрів. Мирон і далі базікав з охоронцем. Андрій вийшов, спустився з ґанку, нахилив голову, обгорнув руками сигарету та спробував підпалити її, але запальничка тільки й робила, що пускала іскри. Після третьої спроби він її добряче потрусив, постукав долонею та поклав назад до кишені. “Не сьогодні” — подумав Андрій, випрямився, підвів очі до неба та нічогісінько не побачив, окрім жовтуватої темряву.

— Засвітили ліхтарі наше небо, і стали ми сліпими до всесвіту, — промовив він, — вирішили наблизитись до Бога, забути про свою мізерність, керувати світом не зважаючи на його сутність, зневажати природу процесу… — і обірвався

— Кхем-кхем — відгукнулась поряд якась невідома йому жінка з цигаркою в руці. Здавалося, вона стояла тут і раніше, тільки її ніхто не помічав.

— Вибачте, а… — письменник не міг зосередитися на своїх думках, його зачарувала врода тієї жінки — ви маєте запальничку?

— Звісно, зараз.

У вільній руці вона тримала точнісінько поштовий конверт. Поля відправника та адресата були заповнені, місце марки приховане долонею. Він подумав про те, що вже пізно нести його на пошту. Це його спантеличило. Андрію так закортіло прямо спитати в неї про це, що як тільки вона відповіла ствердно, він почав скорочувати дистанцію:

— Ніколи б не подумав, що така гарна дівчина може мати таку згубну звичку

— Ох, ви за мене не переймайтесь. Тримайте — дівчина дає Андрію одну з найрозповсюдженіших запальничок яку можна знайти у будь-якому маркеті на касі. Він запалює сигарету.

— Чого ж мені вами не перейматися, як ви смалите Прилуки. Дякую — віддає дівчині запальничку.

— Це мого хлопця.

— Розумію, кожен з чогось починає. Проте, іноді краще на тому і закінчити.

— А ви багато у тому знаєте

— Ага, ще б пак. Киньте той непотріб. Ось, якщо вже хочете курити, то робіть це правильно. — Андрій протягує дівчині зеленувату пачку цигарок, вона її бере і з цікавістю оглядає.

— Марольборо?

— Ага, м’ятний. — Дівчина кидає Прилуки, бере сигарету з пачки та запалює. — Тільки не на всі легені одразу, бо тяжко буде.

— Кхем-кхем

— Ось так, по трохи, скоро стане легше.

— Кхе-ем-кхе-ем

— От бачите, вже краще

— Дякую

— Андрій

— Вікторія

— Вікторія. Вікторія… Давно у нас працюєте?

— Ой, ні, я у вас не працюю

— Я просто подумав…

— Ні, що ви, я декого очікую

— Декого?

— Ну, знаєте, особисті справи

— Так, а чому на вулиці? Ходімо, у фоє там тепліше.

— Ні, дякую, я зачекаю тут.

— Невже вас Мирон вигнав?

— Ні

— Не соромтесь, я з ним поговорю

— Ні, що ви, не треба

— Я наполягаю — Андрій пішов до входу

— Що? — неочікувано відповіла дівчина

— Що? — із щирим здивуванням обернувся Андрій

— На чому ви наполягаєте?

— А, вфпф… — Андрій заплутався, його фантазія зіграла з ним злий жарт. Насправді він і досі тримав цілу сигарету в руці — вибачте, це я не до вас.

Андрій був змушений зайти до будівлі, щоб не робити дивну ситуацію дивнішою.

— Чуєш, Мироне

— Га?

— Бачив ту дівчину раніше? — Андрій показує за плече великим пальцем.

— Так, вона тут ходить кругами

— Хто вона?

— Чорт його зна

— Скільки вона там вже стоїть?

— Десь години дві

— Вона до вас не заходила?

— Заходила

— І все?

— І виходила. Слухай, не забивай мені баки.

— А про Миколу вона щось питала?

— А на біс він їй здався, той ваш Микола?

— Не знаю, але до нього точно приходила якась дівчина.

— І біс з нею, знайдеш собі іншу. Невже на світі мало жінок?

— Дійсно, жінок багато, а Микола у нас такий один…

— Ти мені цю галіматью не розводь. Йди куди йшов і не затримуйся.

— А-а-а…

— Лайна — Андрій відчув ворожість і пішов геть.

Сходами, Андрій виглядав у вікно, щоб перевірити чи стоїть там все ще дівчина, чи ні. Її загадковість залишала простір для роздумів. Що вона там робить? Хто вона? Що вона курить? Чи курить вона взагалі? Лист? Може того листа ніколи й не було? А може тієї дівчини взагалі не існувало? Але ж Мирон, він її бачив. Але чи це була саме та дівчина яку бачив Мирон? Не зрозуміло.

На своєму поверсі він був свідком картини того як всі мешканці офісних приміщень згуртувались біля однієї й тої самої двері, та щось слухали. Як тільки підійшов ближче, зрозумів що особливу зацікавленість у них викликали різкі жіночі стогони періодичного характеру. Це був кабінет Олени. Аркадій разом з Марічкою сперечались з приводу обставин, але ні як не характеру процесу. Марії не було. Степан та інші вихвалялися своїми жінками. Одному Андрію це здавалося вульгарністю, слухати мелодію повтору. Він набрався рішучості та зробив те, на що не наважився б ніхто з присутніх — постукав у двері. Гомін натовпу від неочікуваності зійшов нанівець, але стогони продовжились, що у такій тиші набувало вже гротескного характеру, тому Андрій постукав ще раз. Почувся глухий удар, потім серія маленьких, коротких тупотінь і стогін захлинувся та перейшов у скрегіт, а після і зовсім зник. Усі стояли на ціпоньках та чекали подальшого перебігу подій. До дверей щось наблизилось, розв’язка була вже поряд. Олена відгорнула завісу трошки п’яненька та незрозуміло подивилася на колектив.

— Що ви… дивитесь… пластинка заїла… гик… от і все… гик

— А де Микола? — питає Андрій, бо не бачить його в глибині кабінету

— Здався тобі той пройдисвіт, гик

— Де він?

— Він пішов

— Куди?

— А я знаю, кудись пішов, гик, паскуда, кинув мене, гик, на призволяще, гик, а я стільки для нього... гик

— От курва… — тихо вимовив Андрій, тому що вже починав розуміти до чого йде справа

— А ви, панове, гик, п’єте? — звернулася Олена

— П’ємо? — звернувся Аркадій до Марічки

— П’ємо! — відповіла вона

— То прошу вас, гик, до столу!

Андрій вистрибнув з оточення за мить до його повного морального колапсу, бо розумів, що час спливає, Миколу треба рятувати. Він побіг на горище, іншого варіанту не було, все мало скінчитися саме там. І як тільки Андрій на нього видерся, то побачив його на самому краю, поряд з порожньою пляшкою коньяку.

— Не роби цього! — закричав Андрій.

— Га! — Микола злякався та надто різко повернувся на місці, що центр маси його тіла вийшов за площину опори. Повернути все до початкового стану він був уже не в змозі, єдине що, перед самим вільним падінням, рефлекторно встиг схопитися за пляшку. Андрій побіг до того краю щосили, але вже на пів дороги почув звук биття скла. Микола лежав на спині посеред вулиці у позі янгола. Андрій, побачивши це все, побіг до іншого боку та вигукнув:

— Дівчино, Микола лежить з іншого боку будівлі!

— Га?

— Він впав!

— Хто?

— Микола! — дівчина рвонула з місця та скоріше за Андрія дісталася місця трагедії. Він почав викликати швидку допомогу, а вона тим часом метушилася навколо.

***

Микола вийшов з поверху на сходи й пішов. У вікні він побачив дівчину, зі знайомими рисами. Складно сказати, чи взагалі можна було детально її розгледіти, але вона йому когось нагадала.

Микола застиг на місці й відчув, що не поворухнеться і на сходинку ближче до неї. Його затисла туга за втраченим майбутнім. Через п’ять хвилин він витер сльози й без особливого ентузіазму побрів на дах. Микола знав, де знаходиться ключ і тому без проблем відкрив замок, який Мирон особисто повісив на вхідні двері. Варто зазначити, що він вже тут колись був, на запрошення Андрія. З кожним наступним кроком його все більше переповнювало відчуття дежавю.

Микола сів на бетонний виступ і почав пити коньяк. За декілька ковтків йому здався мерзенним його етиловий присмак, тому він вилив залишки на карниз і поставив порожню пляшку поруч. Микола підняв голову до неба. У спробі щось побачити, він ледве не впав спиною на дах.

— І чому ж я така нікчема? — питав він у космосу, хоча ледве бачив найяскравіші зорі.

Почувся гуркіт. Поступово наростає. Різкий звук відкриття дверей.

— Не роби цього!

— Га? — перелякався Микола і полетів до низу.

Не можна сказати, що цей проміжок часу тривав вічність. Навряд Микола взагалі встиг усвідомити що він падає. Ця мить ніби останній дзвінок в антракті запрошувала його до участі в завершальній частині власного життя. Він не чув звуку розбитого скла. Він навіть не чув звуку власного падіння. Микола лише відчував як мерзнуть ноги й тепла рідина наповнює потилицю. Рухатися було майже неможливо.

Він собі думав:

Небо, таке яскраве небо. Має бути щось вічне посеред буремного розвитку людського побуту. Має бути орієнтир у безпросвітній темряві. Має бути світло. Його просто не може не бути. Хто б цього не волів, якими методами не користувався, як би не маніпулював означенням, воно було, є і буде. Навіть якби його насправді ніколи й не існувало, то чи не варто було б людям вигадати його наново. Світло.

Невже можна хоч щось зіставити величі Світла? Невже існує подія, епоха, або мить, які будуть рівні життю однієї людини? Вікторія… ім’я твоє наповнює мою буденність прозорою теплою рідиною, або газом. Колись я міг би назвати його ефіром і мати науковий ступінь, але ця субстанція рухається надто швидко. Кожного разу коли мав честь вхопитися бодай за промінчик твого Світла… серце калатало у грудях.

Де ти, кохання моє? Що ти зараз робиш? Чому я нерухомо лежу на асфальті так далеко від тебе? Де мої руки? Руки. Ось вони мої руки. Такі гладенькі й великі, здатні схопити зорі…

— Не засинай!

— Га? — Микола розвертає голову і бачить поряд з собою, на колінах, з заплаканими очима, Вікторію.

— Благаю тебе, тільки не засинай!

— Я тут, дай мені руку — він простягає лівицю.

— Тримаю. — Вікторія допомагає Миколі піднятися.

— Говорила мені мама: “не лежи на холодному”, мабуть, щось знала.

— Ти як? Я так злякалася

— Жити буду — Микола обтрушується і потирає потилицю. — Тільки от шапку треба буде випрати. — Його голова йде обертом і він спирається на коліно, щоб не впасти.

— Тобі треба до лікарні

— А-ах, твоя рація. Допоможеш?

— Тримаю — Вікторія дає Миколі спертися на неї й бере під руку. — Пішли.

— Йдемо. А куди ми йдемо?

— До лікарні

— А де вона?

— Має бути за тими будинками.

— А може додому?

— Що?

— Може підемо додому?

— У такому стані?

— Так

Микола знову падає на коліно, кліпає очима й помічає як декорації змінилися. Асфальту немає, замість нього ламінат, навколо шпалери з невідомими однотипними візерунками які зливаються в одне абстрактне ціле, ногам тепло і руки не мерзнуть. Микола опинився у своїй знімній квартирі. Поки він роззувався і роздягався, на кухні засвистів чайник і хтось зняв його з вогню.

— Тобі який чай?

— Чорний, з бергамотом.

— Добре, зараз буде.

Микола одягнув капці й прийшов на кухню. Він обняв Вікторію зі спини, поцілував у щічку і ласкаво запитав:

— А що це у нас до чаю?

— Наполеон

— М-м-м, ти як знала

— Я все про тебе знаю, коханий

— Прям все-все?

— Ні, я ще не знаю як пройшов твій день.

— З чого мені почати… Почну з шиї — Микола цілує Вікторію в шию, закриває очі та за мить опиняється у ліжку. Молодята лежать в обіймах після нещодавнього статевого акту.

— Час лягати спати — каже Вікторія.

— Та-ак, дійсно — позіхає Микола.

— Доброї, як вічне буття нескінченної темряви, ночі

— Доброї… вибач, що?

— Що?

— Нескінченної темряви ночі?

— Не подобається?

— Ну, це якось моторошно. Тобі так не здається?

— А темрява буває скінченною?

— Як за кожною ніччю наступає світанок

— Ти досі у це віриш?

— Досі?

Микола кліпає очима ще раз. Світанок. Балкон заливає яскраве сонячне світло. Вікторія готує сніданок на кухні. На пательні щось булькає, пташки цвірінькають за вікном. Ідеальний початок нового дня, або життя.

***

Андрій чим скоріше стрибав сходами. Надії на офісне товариство не було, тому він одразу побіг до Мирона.

— Мироне, Санич! Микола впав, неси аптечку. — Андрій звертається до усіх присутніх у кабінці охорони. Санич існував і до цього, але не брав активної участі у подіях, тому згадали ми про нього тільки зараз.

— Зараз — каже Санич і тягнеться за аптечкою. Мирон його зупиняє.

— Зачекай. Нащо вона йому?

— Як нащо? Він впав з… четвертого поверху

— З твого офісу, чи що? Як це розуміти?

— Так, просто дай аптечку.

— Точно не з даху?

— Мироне…

— Мироне, Боже, людина впала — Санич був до біса набожним чоловіком.

— Зачекай ти, людина у нього впала. Завжди встигне. Ти краще скажи Саничу звідки у Миколи ключі від даху

— Не знаю

— Ти йому їх не давав?

— До чорта ключі, людина впала, Мироне!

— Та заспокойся ти зі своєю людиною. Крадій — не людина.

— Це був не я!

— А хто?

— Не знаю!

— То нехай лежить собі далі. — Цілком спокійно відповідає Мирон.

— Мироне!

— Май Бога у серці, не ти за це відповідаєш.

— Зараз взагалі кінець зміни.

Андрій на секунду задумався над тим, щоб начистити Мирону пику, але їх розділяло пластикове віконце. Він його майже ніяк не міг зачепити рукою, як би її не просовував. Залишалося лише ламати двері до кабінки. Спочатку Андрій спробував їх відкрити, але Мирон зачинився на внутрішній замок і забрав у Санича аптечку.

— Що ти робиш? — нервує Санич.

— Не ламай двері! Чуєш мене!? — репетує Мирон

— Віддай аптечку!

— Не жени біса!

— Ніякої аптечки виродку!

— Вона тобі не належить!

— Припини! — Санич починає відчайдушну боротьбу за аптечку.

— Я за неї відповідальний!

— Мироне, пригальмуй!

— Мені потрібна аптечка!

Андрій виламує двері ногою разом із Мироном і Саничем. Зав’язується боротьба. Санич тримає ззаду Мирона, але він зачепився за аптечку мертвою хваткою і копає Андрія ногами.

— У ній нічого нема!

— То відай її мені!

— Нізащо!

— Віддай!

— Хрін тобі!

— Віддай, поки не скалічив! — Андрій відштовхує Мирона і той валиться на Санича, без ентузіазму до продовження суперечки.

Андрій виходить з кабінки й каже:

— І не думай його міняти! Інакше я тобі його встромлю… і проверну — і вибігає на подвір’я.

Скільки б сліз та дівчина не лила, скільки б разів вона його не приводила до тями, череп Миколи залишався розбитим, з нього повільно витікала густа червона рідина. Андрій зі своєю аптечкою мало чому міг зарадити. Мирон мав рацію, вона була непридатною для такого випадку. Андрій оцінив ситуацію і вирішив Миколу взагалі не рухати до приїзду швидкої допомоги. Його серце зупинилося за п’ять хвилин. Дівчина почала проводити серцево-легеневу реанімацію, але невдовзі втомилась. Андрій продовжив її справу і робив до самого приїзду спеціалістів.

У лікарні констатували смерть Миколи.

***

На похорони прийшли всі небайдужі до нього люди. Серед них майже у повному складі був і офіс. Усі охочі мали можливість провести в останню путь його теплими словами, але більшість забажала висловитись не публічно.

— Якби я його тоді не відпустила… — увесь ранок повторювала Олена.

— Якби я його тоді не побіг рятувати… — проклинав себе Андрій.

— Якби я тоді цього засранця не пропустив… — картав себе Мирон потираючи потилицю.

— Але що є, то є. Ви у цьому не винні — казала ствердно Марія.

— Шкода… — казав Аркадій.

— Він був таким веселим… — казала Марічка.

— А коли він був веселим взагалі? — питав Степан.

— Завжди — відповіли усі окрім Степана і Марії й заплакали.

Під кінець заходу, до імпровізованої трибуни вийшла добре знайома усім дівчина. Вона розкрила поштовий конверт і дістала аркуш паперу:

— Я пам’ятаю його як свого знайомого, одногрупника, колегу та просто хорошу людину, що була віддана своїм ідеалам. Правда, ці ідеали не завжди відповідали моєму баченню світу, та баченню світу інших. Але він приголомшував нас своєю порядністю та терпінням до альтернативної думки. Словом, нашому колективу буде не вистачати його оптимізму та кмітливості, хоча комусь погодитися з цим буде важко.

Я склала цей останній лист декілька днів тому і намагалася віддати особисто, у знак великої дружби. Але за поточних обставин це вже не має сенсу, тому я, з вашого дозволу, покладу його йому… до кишені. Спочивай з миром, друже. І як ти полюбляв казати: “Слухай маму, мий руки з милом”.

Очі Вікторії налилися сльозами й вона пішла геть. Труну Миколи зачинили й опустили в яму. Кожен з присутніх кинув по жмені землі, а все решта зробили працівники цвинтаря. Згодом, за кошти з продажів його збірки поезії, Степан поставить поряд мармурову плиту з епітафією:

"Він намагався зрозуміти світ, хоча навіть себе зрозуміти не здатен"