Наше рандеву

Батько, дочка та киця спустились з літака та покинули аеропорт. Жан досі не міг собі пробачити таку хибу:

— «Як я міг сісти не на той літак?!» – гризли чорноволосого його ж думки. Він за звичкою поліз за телефоном до кишені джинс, але кишеня була порожня. Схоже, Жан загубив телефон.

Він розлютився та, пам’ятаючи що поруч дочка, зробив лише глибокий видох.

— Спокійно, – прошепотів чоловік.

— Треба десь заночувати, – тут він знову засмутився, бо згадав що всі його гроші на картці, доступ до якої є тільки через телефон.

— Думай, Жане! – він напружився ще сильніше, але нічого не вигадав.

Жан був сам не свій: опустив плечі, мовчав увесь час, не звертав уваги на запитання Ненсі «де тітка Анна?», «чому ми не в Іспанії?».

Нарешті вони зупинились і сіли на лавку. Жан сховав своє лице і заплакав:

— Будь проклятий той літак! – вилаявся він французькою дуже тихо, щоб навіть Ненсі не почула.

— Не проклинай його, папа! – але діти всі погані слова прекрасно чують.

— А що робити, ма шер філь? Мови не знаємо, знайомих тут я не маю… – він склав руки у замок та прошепотів:

— Свята діво Маріє, прошу, допоможи!..

— Бон сварі, шановні. Вам допомогти?

Жан не повірив, коли почув рідну мову тут, далеко від дому. Поруч з ним повстала, точно янгол з голубими очима, дівчина.

— Бон сварі… Ви розмовляєте французькою?

— Уі, розмовляю. Мене звати Марія, а Вас?

— Жан. Приємно познайомитись, Марі.

За невеличкий час Жан та Марія домовились, що він та Ненсі заночують в її будинку, а потім найближчим часом Жан та Ненсі дістануться Іспанії.

— Гаразд, – тут Марія взяла до рук свій телефон. – Мені треба до родичів подзвонити.

— Я теж декому подзвоню, – сказав Жан і почав шукати свій девайс по всіх кишенях. У розгубленості, чоловік запитав у доньки:

— Ненсі, ти не бачила?

— Ні, – розвела руками дівчинка так, щоб не впустити сумку з тваринкою.

— Спитай в неї, – запропонувала Ненсі.

— Що спитати? – не зрозумів її батько.

— Спитати дозволу подзвонити до тітки Анни!

— У вас щось трапилось? – запитала Марія, закінчивши перед тим свою телефонну розмову.

— Уі, Марі, – почав було казати Жан. – чи можна у вас попросити телефон? Здається, я свій загубив, а мені треба попередити сестру…

— У вашої сестри Вайбер є? – запитала дівчина. – Не подумайте, мені теж потрібно інколи дзвонити закордон, в мене кожна копійка на вагу золота.

— Я розумію, – відповів Жан. – Так, в неї є Вайбер.

— Добре тоді, – Марі віддала йому свій телефон і Жан, не без пояснень українки, набрав номер Анни та подзвонив. Через кілька нескінченних секунд Анна взяла зняла слухавку:

— Бон жур, хто це?

— Анно, це Жан!

— Жане, що таке? Чому ти з Вайберу дзвониш? Ще й не зі свого номера…

— Довго пояснювати, сестро, – чоловік пояснив що сталась помилка і він в зовсім іншій країні.

— Ти збожеволів?! Як ти… Це ж… – не могла підібрати слів страхом скована Анна.

— Але я ще встигну на твоє весілля! – пообіцяв їй брат. У слухавці запала тиша, яку порушила майбутня наречена:

— Бережи себе, мон фхех, – і кинула слухавку.

— Мерсі, – Жан повернув телефон його власниці.

— А зараз ходімо, – сказала дівчина до іноземців.

— До Вас?

— До сховища, оголошено тривогу, – за мить звідусіль заволала, наче відьма в екстазі, сирена. Люди почали збігатись до метро. Жан, Ненсі та Марі притулились біля стіни неподалеку від виходу.

— Балістика на Київ, то не на довго, – констатувала Марія, переглянувши новини на телефоні.

— Мені страшно, тату! – заплакала Ненсі, притулившись обличчям до батька. Емма почала волати, наче дикий звір. Жан теж трусився від стількох новин, отриманих так швидко, але він спокійно провів рукою по волоссю доньки і прошепотів:

— Все добре, ма філь, ми в безпеці.

— Відбій! – оголосила Марія і поспішила на вихід. Жан та Ненсі побігли за нею.

— І часто в вас таке? – поцікавився француз.

— Частенько, – відповіла українка. – Але ця найкоротша, яку я пам’ятаю.

— То й нехай! – спробував підбадьорити її Жан, хоча самого його скручували різні думки: як потрапити вчасно на весілля Анни та Рафаеля? Чому Марі так просто погодилась прийняти його та Ненсі на ночівлю? Треба їй за це якось подякувати. І як звикнути до повітряних тривог?..

З цими думками Жан заколисав якимось чином Ненсі та Емму. Їхні спокійні обличчя та мордочка втихомирили розум чоловіка і він, сам того не збагнувши, заснув у сидячій позі.