Глава 1
Вона любила збирати їх обережно, притримуючи за животики, складала поміж ребер і виносила їх на задній двір, так щоб ніхто з відвідувачів не зрозумів, у чім річ. Це єдине, що вона могла зробити для їхніх сірих мишачих життів.
***
Відколи її серце наново накрутили минув тиждень, а, може, й два. Тепер із середини вчувалися дивні тріскотливі звуки, зовсім не схожі на серцебиття звичайної людини. Ключник попереджав.
«Таких, як ми, вони кличуть автоматонами», — спливли раптом в голові його дзвінкі слова. Вона небагато знала про них як до, так і після того, а він не так часто розповідав. — «Кажуть, автоматони чимось подібні до богів. Точно нікому не відомо, але вважається, що вони можуть жити віками».
Остання теза викликала у неї не безпідставні сумніви..
Мимохіть Террі обернулася до вікна, мружачись у променях. Сонце тільки почало прорізатися крізь химерні силуети будинків. Дні нині ставали дедалі спекотнішими, а вітрогону до цієї кімнати вони досі не придбали. Тішило лиш те, що поки ночі дихали міською свіжістю, їм нема про що турбуватись.
Вставши з ліжка, вона підійшла до дзеркала і стала до нього спиною. Розвʼязала вузлик на шиї. Провела пальцями по прохолодному металу й черговий раз здригнулась.
«От і справи…» — десь між лопатками, на рівні серця, знаходився невеличкий отвір. Замкова шпарина. Ключник казав, що така є у кожного автоматона. Доводилось вірити на слово, бо інших вона ні до, ні після ще не бачила (принаймні ніхто про те не казав). А нижче виднілися блискучі ребра, а за ними… навіть для неї це було дещо неприємне видовище: пузирки, трубки, лишенько. Террі обсмикнула сорочку і випросталась.
Загалом вона не відрізнялась від себе звичайної. Усе те ж стомлене обличчя злегка рожевіло там, де ще декілька днів тому були безсонні синці. Неслухняне, ледве вкорочене волосся, котре й без того час від часу підправляли, заплітаючи кожен на свій лад.
Золоті очі.
Якщо примружитись, то здавалося, що десь за райдужкою обертаються шестерні. А, може, так у лінзах заломлювалося вранішнє світло. Складно сказати, чи звикла вона до цього. Варто думати, що так. Вони їй майже подобались. Проте Ключник не розділяв подібної простоти прийняття.
«Треба з цим щось вигадати», — промурмотів він тоді, задумливо підтримуючи підборіддя. Таким чином у її простенькому спорядженні новачка зʼявилися не менш блискучі гоггли — вони, на відміну від механічного блиску очей, на вулицях зустрічалися дещо частіше. Принаймні, привертали менше уваги.
***
Ключник зʼявився нізвідки.
Він мав при собі тільки ключі. Найрізноманітніші, майже всіх майстрів Міста, проте жодного замка́.
Досі вона працювала на господарстві однієї літньої пані, що тримала невеличку гільдію в центральній грані міста.
Той день не мав відрізнятися решти. Виконавши хатню роботу, вона перейшла до приймальні. Було незвично людно: всі юрмилися коло реєстраційної стійки. Головний реєстратор розривався, намагаючись задовольнити потреби всіх відвідувачів. Навіть сама пані десь у натовпі з нехарактерним для неї поспіхом намагалась владнати справи з групою чергового винаймача, чиє лице Террі не встигла запамʼятати. Можливо, вони звернулися до пані з приводу достави причандалля в кімнати тимчасового прожитку або ж інформації стосовно нових видів нечисті, що розвелась у більш віддалених гранях.
За хатньою роботою йшло діловодство. І нехай дівчина не мала відповідної освіти, аби заповнювати важливі папери, її скупих знань ставало, аби виконувати незначні доручення і розносити стоси бумаг по кімнатах. Тож вона, зібравшись із думками й намагаючись не впустити важезних книг, доставлених авантюристами, пірнула в юрму. Здавалося, вже давно пора звикнути, проте її досі лякали обличчя шукачів пригод. Вона не була певна, що саме, проте щось таки у їхніх виразах змушувало її щораз відвертатись і продовжувати займатись своїми справами.
Він оселився на третьому поверсі декілька тижнів тому. Завжди мав при собі купу різних інструментів і носив зелені окуляри.
— Прошу? — не підводячи погляду мовила вона. — Ви шукаєте пані? Я звичайна служниця й не маю повноважень…
— Цокіт, — перервав її винаймав.
— Перепрошую? — спантеличено витиснула із себе вона. — Не розумію, про що ви-
— Цокіт, невже досі ніхто його не помічав?
«Який ще Цокіт, коли все місто живе шестернями».
— Аж у вухах дзвенить… Певно, ти ще не чула. Але невдовзі почуєш, всі ми зрештою його чуємо, — у його очах зрушили з місця лінзи, змінюючи фокус.
***
— Нам вже час, — почулося з-за дверей. Підстрибнувши, вона нашвидкуруч натягнула на себе штанці, дещо завеликі на неї, геть забувши перевдягати сорочку нічну на денну. — Зустріч за десять хвилин двадцять секунд.
— Третій поверх? — спитала вона, поправляючи кашкетик.
«Таких, як ми, вони кличуть автоматонами. Кажуть, автоматони чимось подібні до богів. Ніхто не певен, але й долю людську вони звикли вершити подібно богам».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!