Квартира номер пʼять

Того суботнього ранку Олег прожогом вилетів на майданчик й затарабанив у двері квартири номер п’ять. Дмитро відчинив за якусь долю секунди:

— Я зараз швиденько за снеками збігаю, а ти заходь, почекай на мене, потім фільм разом подивимося.

Снеки, фільм… Олег не хотів фільм, він хотів визначеності! Але сумирно чекав на дивані, репетируючи промову. Та Дмитро повернувся не сам.

— Знайомся, це Ліка, — слідом за ним у кімнату протиснулася білявка з блискучими рожевими губами. — Онука Василівни.

— Димчик мене врятував! — Ліка всілася посередині й взялася поправляти лямки білого мікротопа. — До бабусі причапала подружка й мені життєво необхідно було звідти злиняти! Сподіваюся, ти не проти? — звернулася вона до Олега.

Питання було риторичним — думка Олега зовсім її не цікавила. Ліка сиділа між хлопцями, присунувшись до Дмитра. Вона просто на ньому висіла! Усміхалася, щось шепотіла на вушко — звісно, щоб «не заважати дивитися фільм». Найгірше, що Дмитра її поведінка взагалі не бентежила, навпаки — здавалося, йому все подобається. Олег давився теплим пивом, почуваючись зайвим на святі життя.

— Я принесу холодненького, — Дмитро відставив бляшанку й попростував на кухню.

— А я снеків прихоплю, — Ліка підхопилася й побігла слідом.

З кухні почулася вовтузня та приглушений дівочий сміх.

— Ти чого? — долинув капризний дівочий голосок. — Незручно? Та він сам вже звалити хоче! Нехай іде додомцю, а ми розважимось.

— … (нерозбірливо).

— Та ладно! — форкнула Ліка. — Я пам’ятаю тебе з дівчиною — вона ще до баби Ані з тобою приходила. Харе ламатися!

Олег похолодів. До баби Ані приходила? Це означає, Дмитро… Боже, який же він дурень! Нафантазував, що сусід може щиро ним зацікавитись, ночами не спав, уявляв їх разом! Дурний, жалюгідний, хворий… Жалість. Усе, що Дмитро має до нього, це жалість! А ще зобов’язання грати роль няньки, бо його попросила бабуся…

Олег не пам’ятав, як дістався виходу. Не пам’ятав, як опинився у своїй квартирі. Він стояв біля сірого вікна, дивлячись на сіре сонце у сірому небі. Не було навіть сліз. Не було нічого, крім величезного сірого ніщо.

Грюкнули двері під’їзду. Олег здригнувся та подивився у двір: дівчина в білому топі та джинсових шортах тупцювала під вікнами, нервово випускаючи клуби кольорової пари. Ліка?!

— Вибач, було відчинено, — Дмитро завмер на порозі кімнати, не наважуючись увійти. — Ми можемо поговорити?

— Не варто, — Олег виставив руку, ніби хотів відгородитися. Від Дмитра, від життя, від болю. — Я розумію, баба Аня попросила за мною приглянути. Чому одразу не сказав? До речі, як вона? Сподіваюсь все добре?

— Вже так, скоро повернеться додому, — Дмитро підійшов ближче, але під поглядом Олега зупинився. — Я збирався сказати! Не одразу, хотів спочатку познайомитись, придивитись одне до одного, зрозуміти, чи приємно нам разом проводити час — природно, без тиску… Потім чекав добрих новин, а тоді… тоді все так затяглося! Я боявся, що ти не пробачиш, боявся втратити тебе! Боявся, що ти мене зненавидиш…

— Я не можу цього зробити, тому що люблю… — прошепотів Олег.

— Я думав, що вже ніколи цього не почую, — Дмитро підійшов до хлопця, піднявся навшпиньки та видихнув йому в губи: — Люблю…

Олег заплющив очі й подався вперед, долаючи останні міліметри дистанції. Торкнувшись губ Дмитра він відчув, як світ обертається навколо, біль відступає, а ноги стають легкими, наче хмаринки, відриваючись від землі! І цей поцілунок був кращим за найсолодшу фантазію.

***

У квартирі номер п’ять смачно пахло пирогами та липовим медом. Чайник мирно посвистував на плиті, поки бабуся із забраним у пучок волоссям клопотала біля столу, розставляючи горнятка.

— Сиди-сиди, Дмитрику, я вже на ціле життя уперед насиділася! Дай попіклуюсь про тебе, мені це на втіху, — усміхнулась вона Дмитрові, від чого на щоках старенької з’явилися ямочки.

На кухню злегка похитуючись увійшов Олег, хизуючись новими протезами.

— Ух ти, справжній кіборг! — Дмитро подивився на нього закоханими очима. — Сідай біля мене, чай майже готовий.

Олег сів поруч, переплівши з коханим руки. Баба Аня налила в горнятка ароматного чаю та посунула ближче тарілку з рум’яними пиріжками.

— Дякую, бабАнь! — промовили вони одночасно.

— Їжте, мої любі хлопчики, — бабуся по черзі цьомнула їх у маківки.

— А для кого посуд? Ми чекаємо на гостей? — здивувався Олег.

Дмитро з бабусею перезирнулися.

— Це сюрприз, — баба Аня погладила Олега по голові. — Почекай трохи, Олежику, скоро сам все побачиш.

Невдовзі почулося, як у замку повертається ключ. На кухню влетіла дівчинка років п’яти й одразу повисла в Олега на шиї.

— Женічка! — вигукнув хлопець, пригортаючи сестру.

— Привіт, синку, — у дверях нечутно з’явилася жінка з сумними блакитними очима.

— Мама? — Олег не міг повірити в те, що бачить. — Батько знає, що ви тут?

— Я пішла від нього, Олежику, — очі жінки заблищали. — Після того, як тебе прогнав, він став просто нестерпним. Женю зовсім засмикав! Такі мультики не дивись, в машинки не грай, штани не вдівай, синє не носи — то все для хлопчиків. Дівчинка має бути такою, справжня жінка має бути сякою, бла-бла-бла… Пішов він під три чорти! Більше не дам дітей ображати! Нікому, ніколи… Мої діти будуть такими, як самі захочуть! А я їх любитиму.

Вони обіймалися втрьох — Олег, мама і маленька Женя. Дмитро та бабАня дивились на них з щасливими усмішками.

— Я вже й роботу знайшла, а баба Аня дозволила нам тут пожити, — жінка із вдячністю глянула на стареньку. — Я тепер завжди буду поруч.

***

Чи жили вони після цього довго та щасливо, чи більше ніколи не бачили сірих відтінків? Звісно, ні. Це життя, а в житті трапляється різне. Бувають погані дні, а інколи навіть паскудні. Трапляються непорозуміння, сварки та образи. Але погані дні минають, непорозуміння вирішуються, бо рідні люди готові просити пробачення й пробачати, змінюватись заради одне одного! Тому що у квартирі номер п’ять завжди жила і завжди житиме любов