ЯК ПІЗНАТИ КОХАННЯ

Нарешті я дісталася квартири. День був довгий і виснажливий. Я різко скинула тісні, нові балетки, які за пів дня нагризли п'яти до крові.

Який дідько підбив мене натягнути їх сьогодні?

Стопи палали й гули, але ще сильніше розривалося від тупого болю в скронях.

У квартирі панувала гнітюча тиша, проте в моїх вухах незгасно відлунював низький, оксамитовий голос Павла. А ще — оте прокляте, сухе металеве клацання диктофона. Оці їхні хакерські ігрища рано чи пізно вилізуть нам усім боком. Коли я переглянула запис із кабінету, аж заніміла: на найцікавіших місцях звук просто зникав, розчинявся у тиші.

— А щоб тобі пусто було, Павло Грінченко, — прошипіла я в порожнечу передпокою, з жорстоким задоволенням закриваючи двері ногою.

Виправдовуватися за його диверсії я не збираюся. Якщо Каспер почне ставити незручні питання, моя позиція залізобетонна: я нічого не знала, і це чиста правда. Моя єдина провина перед системою — те, що я колись бовкнула йому про приховані камери в кабінеті.

Я на ватних ногах пройшла на кухню, дістала з холодильника пляшку і налила в склянку холодної, навіть крижаної води і жадібно припала до неї губами, а потім притулилася гарячим чолом до прохолодної склянки. З характерним дзенькотом поставила стакан на сільницю, ту саму поверхню, де ще зовсім недавно ми з Матвієм падали у прірву, забуваючи про весь світ. А зараз цей самий світ гнітюче нагадував про себе кожним ударом розпеченого пульсу.

Я гарячковито перебирала в пам’яті кожне слово Павла. З одного боку, на душу падало дивне полегшення: він не холодний бездушний монстр, яким його малювали у звітах Каспера. Він просто зранена людина, чиє серце випалила війна, і тепер там, крізь попіл, уперше пробився крихкий паросток надії на звичайне людське щастя.

З іншого боку... те, про що він розповідав, геть не вписувалося в рамки норми.

Сталкерити дівчину чотири довгих місяці? Полювати на неї біля гуртожитку, вираховувати маршрути, тримати під прицілом кожен крок? Будь-який дипломований психолог одразу б виписав діагноз: нав’язливий стан, паранояльний дефіцит контролю, повне стирання особистих кордонів. У здорових, гармонійних стосунках так не роблять. Але в реальності Грінча, контроль — це єдиний засіб протистояти хаосу. Він просто не вміє інакше. Для нього кохати означає тримати все під охороною або полювати на здобич.

Хоча... якщо згадати, як він описував ту Віру... Ця дівчина — явно не жертва. Вона з перших днів тримає удар. Вона використовує його одержимість, грає на його ревнощах, кидає зухвалі виклики і навмисно тримає в напрузі. Можливо, саме така дівчина йому потрібна та, яка зможе витримати його тиск і не зламатися. Мені навіть здалося, що вона сама веде цю гру, дозволяючи йому думати, ніби він головний.

Буде шалено цікаво подивитися на їхній тандем у суботу. Як він дивитиметься на неї наживо? Чи справді його “залізні руки” зможуть стати ніжними, як він запевняв?

Я сполоснула порожню склянку і попрямувала до ванної, сподіваючись змити липкий піт і напругу хоча б з поверхні шкіри. Але під гарячими струменями води мозок запрацював із подвійною силою.

Завтра має приїхати Матвій. Чоловік, який ладен спалити дотла власний світ заради мене. Я ж бачу, як його випалює зсередини тривога за друга, як він боїться, що Паша остаточно з'їхав з глузду або вляпався у брудну зраду.

І переді мною постає гостра дилема.

Я можу просто розслабити його плечі одним реченням:

«Матвію, видихни, з Пашею все гаразд, він просто по вуха закоханий». Це зняло б з нього цю важку ношу, яку він носить у своїх грудях.

Звісно, я могла б прикритися священною мантрою про те, що психологи суворо не обговорюють своїх пацієнтів третім особам. Звучить шляхетно. Тільки от реальність дещо відрізняється від підручників із деонтології. Будь-який лікар чи психолог знає: на різноманітних консіліумах, конференціях, закритих форумах, а особливо після зайвої чарки коньяку колеги влаштовують такі «розбори польотів» і перемивання кісток, що будь-які плітки бабульок на лавці під під'їздом нервово курять десь у кутках.

Справа була зовсім не в етиці. Справа була в моїй власній професійній гідності й довірі Грінча.

Він же чітко дав зрозуміти:

«Нічого не кажи Матвію».

Можливо, це була перевірка на міцність? Якщо я вибовкаю деталі першому зустрічному — хай і коханому чоловіку, — чи не втрачу я залишки професійної етики в його очах?

Павло розкрив переді мною внутрішню кровоточиву рану, яку ховає навіть від найближчих. Якщо я злию це Матвієві, я в ту ж секунду зруйную ту крихку, тонку довіру, на якій тримається наша психотерапія.

З іншого боку, ефект несподіванки теж має значення. Якщо Матвій дізнається про туємничу Віру просто зараз, він може влаштувати Павлові жорсткий допит.

Я різко вимкнула воду, загорнулася у махровий рушник і босоніж пройшла до спальні. Величезне двоспальне ліжко здавалося безлюдним і холодним без його важкого тіла поруч.

Рішення прийняте. Завтра я буду мовчати. Я просто притулюся до його грудей, вдихну гіркий запах його шкіри й скажу рівним, спокійним голосом, що сеанс минув успішно і підстав для паніки немає. Я дам йому ту дещицю безпеки, якої він потребує, не зразивши при цьому чужих секретів.

До суботи лишилося зовсім небагато. Мені на власні очі треба побачити цю зухвалу Віру й переконатися, що їхні почуття — не чергова форма війни для Павла.

А поки що… я просто лягаю на край холожного простирадла й заплющую очі, подумки відраховуючи години доти, доки в замку не з'являться знайомі кроки і його сильні руки не обіймуть мене в темряві.

«Спи, Аню, — шепочу я сама собі, втискаючись обличчям у подушку, де ще зберігається його ледь помітний аромат. — Завтра ти знову зіграєш свою найкращу роль у цьому шпигунському театрі».