Картина у прозі.

Картина у прозі.

Мої донецькі та луганські друзі.

Мій колишній донецький сусід Сашко зараз мешкає у Києві. Але свою автівку він принципово не переєстрував.

— Ви киянин? — питає його патрульний поліцейський.

— Так.

— А чому номери Донецькі!

— У мене номери УКРАЇНСЬКІ!

Поліціянт сором’язливо віддає документи, а Сашко їде далі, стримуючи сльози.

Сашко – це той, хто пілотував найкращий український літак «Мрія» до нового Донецького аеропорту.

І ми з Сашком знаємо, як це – сідати у літак і ЗНАТИ, що він не полетить додому. Що він ніколи не полетить додому.

А так хочеться доторкнутись.

А зась…

Моя подруга Оленка із Луганська зараз мешкає у Запоріжжі.

— Я – людина світу! — раніше казала вона. — Я усюди в Україні завжди почуваю себе, як вдома!

А зараз, коли вона сідає в поїзд, то на запитання «А ви звідки?» ледве стримує сльози і кожного разу вигадує іншу історію.

І ми з Оленкою знаємо, як це – сідати у поїзд і ЗНАТИ, що він не повезе тебе додому. Що він ніколи не повезе тебе додому.

А так хочеться доторкнутись.

А зась…

А я вже восьмий рік мешкаю у невеличкому містечку біля Слов’янська. Але досі шукаю улюблену чашку. Або прикрасу. Або одяг.

— Подивись на підвіконні, — кажу собі, — або у цьому наплічнику.

Але – ні. Не знаходжу. Бо це – фантом. І він болить…

А якщо мені стає дуже сумно, я сідаю в автобус. Їду і вивчаю краєвиди.

І ми з Сашком та Оленкою знаємо, як це – сідати в автобус і ЗНАТИ, що він не привезе тебе додому. Що він ніколи не привезе тебе додому.

А так хочеться доторкнутись.

А зась…