Кардіо

Кардіо

У нього дуже красивий голос. Такий, наче смакуєш молодий солодкий горіх, з якого зчистили жовту гіркаву шкірку. Смачний і радісний, наповнений.

І ще у нього дуже красиві руки. Талановиті працьовиті руки з довгими пальцями, з жорсткими волосками на тильному боці долоні. І вони мені теж пахнуть горіхом, коли - хоч це буває дуже не часто - тулюся до них і цілую.

Це - мій чоловік.

Нині ми сидимо коло приймальної кардіоцентру. Поруч – двері до стаціонару. Чоловіка обстежує молодий лікар, я чую, як він питає: « Чи хочете в лікарню?» Дивне питання. Ніхто не хоче. Люди змушені лікуватися, коли нема виходу. Так я думаю.

- Ні, не хочу! - промовляє чоловік, наче відлунює мої думки.

Поруч зі мною чекає свого лікаря літня жінка. Її вже оформили у стаціонар. Мимоволі випливає розмова. Краплями, що наче роса із жовтневого туману, виповнються слова про ліки і лікарів, про хвороби, про чоловіків.

- То ваш чоловік? Змучений. А ви проти нього як лялічка.

- Він старший. На сім років! - пояснюю різницю у вигляді. Про що ще пояснювати незнайомці? Про любов до … та ні.

- Мій теж був старший. На 9 років. Такий гарний, статний. Захворів на Альцгеймера.

Розповідь перериває санітарка, обвішана пакетами і торбинками:

- Відчиніть мені двері! - гукає крізь маску, що вже сидить у неї мало не на очах. – Несуть тим людям, ніби вони в голодному краю. Ніяк не наїдяться.

Ледь протиснулася. Сердито почовгала коридором далі. Я зачинила двері.

- А він перестав мене впізнавати. Спочатку трошки, зрідка. Дивне робив. Блузки викинув усі мої з шафи. Питаю – навіщо? Не він, не пам’ятає, не знає хто зробив. І так день за днем, все гірше і гірше, – моя сусідка продовжувала свою розповідь.

- А потім, як геть перестав узнавати, питає мене: а ти знаєш мою Аллу? А це я – Алла! – пояснює мені.

- І що робити? Кажу – так, знаю. А він – а я так люблю свою Аллу. Вона така в мене хороша. Я її так люблю…

В голосі тремтять сльози, вже поблискують в очах. Я тільки видихаю співчутливо. Уявляю цю картину і мені на мить перепиняє дихання. Жінка теж зітхає:

- А такий був хороший, беріг мене, все помагав. Сорок років ми разом були. Слава Богу, довго не мучився – за два місяці помер. А мені тепер навіщо самій… життя … Тільки мучуся, і ноги болять. Думала – суглоби. А то, кажуть, серце, погано працює…

Чую, намагаюся не перейматися чужим болем, але він уже заліз у мої скроні, груди, він… Не встигаю відповісти, розрадити. Мій чоловік виходить з приймальної. Я покидаю розмову, піднімаюся йому назустріч. Очі – в очі: Хвилююся.

- Ти як? Що сказали?

Чому у нього такий зніяковілий вигляд? Тримається за груди.

- Знову? – перелякано - я.

Вранці бачила той приступ стенокардії. Тому ми тут.

- Та ні, то так. Гострого стану нема, казав. Направили у поліклініку на прийом. І там вже лікарка буде дивитися.

- Добре, тоді ходімо.

Подаю чоловікові куртку, збираємося. Торкаюся його руки. Пальці чомусь такі холодні. Зазираю в очі. Тривога велетенськими крилами укриває весь простір цього маленького коридору. Сусідка підбирає край моєї шалі, що волочиться по підлозі, подає.

- Бережіть свого чоловіка! – її погляд розчулює мене. Усередині, з хмари моєї розважливості нарешті проривається дощ, я плачу, я хочу подякувати цій жінці, я хочу сказати, що зрозуміла…

- Ходи! – смикає чоловік.

Роблю крок.

Повертаюся і доторкаюся до рукава тої пані.

І знову – очі в очі:

- Бережіть себе! Будьте здорові!

Вона киває головою і втирає сльозу.