ЧЕРВЛЕНІ КОРАЛІ

Вони знову були в дорозі. Дон Педро зібрав всіх своїх посіпак, наче вирушав на якусь спеціальну бойову операцію. Зрештою так воно й було, бо як дійде до відкритої сутички то песиголовець, вовкулак і навіть вампірка, зі своїми лютими силами, можуть натворити чимало проблем демонові. Дожилися, сумно міркував Вольдемар, тепер через якесь жіноче намисто магічні створіння можуть почубитися самі між собою. Хоча нащо думати про найгірше, він же тут, і як посланець одного з членів Конгрегації має всі повноваження вирішувати будь-яку суперечку чи непорозуміння. Тай незнайомі шукачі Червлених коралів це найймовірніше його підопічна та нишпорки яких він сам і винайняв. Однак передчуття вампіра буквально волало, що не все так просто, і скорої біди йому в цю ніч не оминути.

Проїхавши не більше двадцяти кілометрів кортеж з трьох автомобілів зупинився на узбіччі автотраси. Дон Педро витягнув свого мобильника й завів з кимось телефонну розмову:

– То кажеш вони знову всі зібралися в того перевертня і готуються до якоїсь нової поїздки автомобілем?.. Гаразд, продовжуй уважно спостерігати, тільки постарайся сам не потрапити їм на очі… Ми тут неподалік роздоріжжя, якщо щось, перехопимо їх в любому випадку…

Після цього перервав зв'язок і криво посміхнувшись коротко кинув упиреві:

– Тепер вже не довго чекати.

І дійсно, не минуло й десяти хвилин як попереду, крізь віття дерев, весело замиготіли автомобільні фари. Незабаром показався великий мінівен, що неспішно вибирався з непримітної лісової дороги на їхню автостраду. Не вмикаючи світла у своєї машини, дон Педро, тримаючи дистанцію достатню щоб не бути поміченими, вирушив слідом за переслідуваними. Зір у демона був негіршим ніж у кота, тож нічна темрява ніскільки не заважала йому впевнено кермувати кросовером.

Майже годину вони петляли серед лісових масивів і дон Педро вже почав цим непокоїтися:

– Трясця! Куди це вони так прямують?

– До бурштинового клондайку, – впевнено мовив один з посіпаків демона, що досі мовчки тулився на задньому сидінні їхнього автомобіля.

– А це що таке? – здивувався вампір.

– Територія де місцеві людиська кустарним способом видобувають бурштин, – зневажливим тоном пояснив вже інший посіпака.

– Нащо ж їм сюди їхати? – не міг зрозуміти поведінки переслідуваних упир.

– Скоро побачимо, – коротко буркнув дон Педро.

Демон знову мав рацію. Незабаром вони були змушені зупинитися, бо світло фар мінівена попереду несподівано згасло. Трішки перечекавши, всі вибралися зі свої автомобілів, і з великою пересторогою попрямували до чорної тіні машини переслідуваних, яка непорушно бовваніла на відстані якихось кількасот метрів від них. Здалеку складалося враження, що пасажири покинули свій транспорт і вирушили дальше вже пішки.

Наблизившись достатньо близько до самотнього авто Вольдемар вже не сумнівався в тому хто саме на ньому щойно приїхав. Характерний аромат жіночих парфумів, котрі так полюбляла Ірена, і так терпіти не міг він, переконливо доводив, що то були його підопічна зі своїми супутниками-нишпорками. Тай охоронне закляття поставлене на залишений мінівен мали яскраво виражений почерк колишньої відьми.

Відчув цей запах і дон Педро, який вдоволено прицмокнувши кинув всій компанії:

– Попалися, вже нікуди від нас не дінуться.

Вистроївшись ланцюжком переслідувачі, на чолі з демоном та вампіром, почали останню фазу погоні. Йшли обережно, намагаючись не створювати зайвого шуму, та доволі прудко, так що незабаром побачили попереду трійко фігур, в руках однієї з яких палав пурпуровим сяйвом яскравий вогник. Тепер вже не потрібно було якогось особливого слідопитського хисту щоб продовжувати переслідування. Треба було тільки набратися терпцю і непоміченими прямувати за невгамовними шукачами магічного артефакту.

Так вони й робили, і минуло чимало часу, перш чим їхньому погляду відкрилася крихітна галявина. Саме там завмерли постаті вовкодава, песиголовця і вампірки. Ірена, а це була саме вона, тримала на руках якесь маленьке створіння. Покрадьки підібравшись поближче вони почули кінець фрази промовленої дитячим голоском цієї істоти:

– … Просила зберегти коралі і передати тільки тобі особисто в руки.

– Ото вже ні, – рішучим поступом дон Педро увірвався на галявину. – Червлені коралі, крихітко, ти віддаси сьогодні мені.

Слідом за демоном на поляну вийшов і Вольдемар. Його поява викликала своєрідний фурор серед деяких присутніх.

– Ви, пане Вольдемар!?! – в унісон вигукнули песиголовець і перевертень.

– Ти їх знаєш!?! – вражено запитав демон.

– Так, я, – промовив упир до нишпорків, а дону Педро пояснив. – Це моя підопічна Ірена і її охоронці.

– То це й на краще, – радо вишкірився демон. – Значить без зайвих суперечок вирішимо цю ситуацію. Віддайте магічний артефакт.

– З якого це дива? – сердито насупився вампір. – Це моя підопічна знайшла його, значить мені й доставати намисто до Єлизарія.

– Мав я в одному місці цього старого шкарбуна, і його пришелепувату Конгрегацію. Червлені коралі мені самому потрібні.

– Нащо? – отетерів від такої брутальної мови упир.

– Я вже тобі натякав, що є команда однодумців, котра прагне вгамувати це божевільне людство і спасти наш світ від катастрофи. Чаклунський артефакт дуже пригодиться нам при створенні нової могутньої зброї проти цих пихатих і зарозумілих варварів.

– Нам? – запитав Вольдемар ясно розуміючи що цей демон-фанатик нікого з них живим не відпустить і щоб хоч трохи потягнути час висловив свою здогадку. – Значить і ти входиш у цей гурт божевільних.

– Так, і ми не божевільні, ми рятівники планети, її остання надія та сподівання. Тож не варто переходити нам дорогу. Прояви хоч трішки здорового глузду і зрозумій, зараз сила на моєму боці, у моїх посіпак вистачить осинових кілків і срібних куль на всіх вас. Тому давай розійдемося по доброму.

З цими словами демон підскочив до Ірени, видер з її рук маленьку мавку і приставивши їй до серця гострого кинджала люто просичав:

– Крихітко не смикайся. Краще принеси коралі, бо інакше загинеш миттєво.

Та худкішим був Вольдемар. З неймовірною швидкістю він стрибнув на колишнього приятеля, і його кулак могутнім хуком врізався в щелепу демона. Той вочевидь не чекав такої прудкості від упиря, а тому на якусь мить послабив свою хватку лісової мавки. Цього вампірові вистачило щоб вирвати тендітне створіння з лап ошалілого фанатика і відкинути її в руки Ірени.

А тоді розпочалося люте побоїще. Вампір і демон були практичного рівними по своїх фізичних силах. Дон Педро мав трохи переваги у бійцівському вмінню, та на стороні Вольдемара була його природня жага до вбивства. Довгими століттями упир був змушений вгамовувати та усмиряти цей поклик смерті, та тепер прийшов час відпустити його. І він вивільнив своє звіряче єство відчуваючи як при цьому кров зануртувала в його жилах, м’язи налилися міццю, а гострі ікла заклацали в передчутті свіжої плоті.

Вампір знав про свій основний плюс, а тому спритно ухилившись від кількох майстерних аперкотів і джебів знавіснілого демона блискавично увійшов у клінч з ним. Суперники злилися в чіпку хватку де упир прагнув вп’ятися зубами в шию ворога, а той в свою чергу намагався проткнути серце супротивника кинджалом. Тут вже було не до хитромудрих прийомів, все вирішував той шалений раж від якого заклекотала вся сутність древнього кровопивця, який дурманив його свідомість скаженою ненавистю і ненаситною спрагою до умертвіння свого ворога.

Дон Педро однак був досвідченим бійцем. Вправною підсічкою йому все таки вдалося збити Вольдемара з ніг, і самому обрушився на нього зверху. Від падіння у вампіра перехопило дух, він на якусь секунду забарився з відповідною реакцією і у зрадливого харцизяки здавалось з’явився реальний шанс на перемогу в поєдинку. В місячному сяйві холодно зблиснула криця кинджала, що ось-ось мав розпанахати груди упиря, та буквально за мить до того місяць освітив ще одне лезо тонкого стилета, який по саме руків’я увійшов у широку спину демона.

Гучний рик пораненого звіра пронісся під нічним небом. Від нього посіпаки дона Педро скинули своє оціпеніння та почали хапатися за зброю. Скористатися нею вони на щастя не встигли. Почулися пронизливі посвисти стріл, і до гарчання помираючого демона приєдналися зойки болі, булькання крові і передсмертне хрипіння його помічників.

А потім на галявину вийшли ельфи.