Доля

У невідомому місці, на високій-високій горі, стояв замок. Справжній кам’яний велетень. Усі його стіни були вкриті квітами різноманітних видів і кольорів. Краса, якої жодна людина не зможе побачити. Адже він був схований від людського ока.

У палаці на невеличкому стільчику сиділа літня жінка у білій сукні з довгим сивим волоссям. Її постать приховували безліч червоних ниток обплетених навколо неї, що простягалися навкруги. Жінка сиділа і виплітала мереживо. Її старі змощені пальці рухалися з неймовірною швидкістю і майстерністю, якій позаздрив би навіть найвіртуозніший піаніст.

На підлозі лежав клубок ниток, який не мав кінця. Кожна ниточка у мереживі була унікальна. Кожна означала людське життя. Нитки перепліталися і розплутувалися, позаяк і люди зустрічалися та розставалися з плином часу.

Стара жінка дорожила кожною ниточкою, у кожної була своя довжина і кількість сплетінь. Особливо бережно вона поводилася з дитячими ниточками, бо вони були дуже тендітні, їх треба було брати обережно, аби не зіпсувати.

Коли людина помирала − її нитку обрізали і вона випадала з мережива. Для кожного випадку існували свої ножиці. Ніхто напевне не знав, звідки і чому вони з’являлись, навіть сама жінка. Однак, їх поява завжди означала якісь невідворотні зміни у мереживі. Маленька дівчинка схожа на янголятко − помічниця старої, щоразу приносила їй потрібні ножиці на таці.

Коли дитина виростала і її зв'язок із батьками слабшав, жінка використовувала маленькі золоті ножиці, якими обережно відрізала сплутані нитки, які тепер виплітались у різні мережива. Так само, як діти виростаючи створювали свою сім'ю і йшли по життю різними шляхами.

Коли людина помирала своєю смертю, жінка відрізала нитку витонченими срібними ножицями, вкритими красивими візерунками. Відрізана нитка падала, але не щезала, поки пам'ять про цю людину жила у серцях її рідних.

Для людей, що накоїли багато лиха за своє життя, − різних убивць і диктаторів, використовували чорні покручені ножиці. Їх леза були погано заточені, тому нитка різалась тяжко, а після відрізання згорала − такі люди не заслуговували на повагу.

Але існували ножиці, які жінка не любила найбільше і воліла б ніколи їх не використовувати. Та не усе залежало від її бажання. Певні події траплялися не залежно від її волі, вона тільки відтворювала їх у мереживі. Такою була її робота.

Ось маленька помічниця знову зайшла до кімнати. У руках вона несла тацю.

Дівчинка повільно підійшла до жінки і, нахилившись, простягнула їй ножиці.

Стара подивилась на них і одразу ж засумувала. Розчарування і горе пробігли по її обличчю. Це були ті самі ненависні ножиці! Величезні, грубі і заржавілі. Вони сікли і рвали нитки, розриваючи купу мережив навмання.

Уся її клопітка робота, купа втрачених невинних життів − усе ці ножиці знищать своїми лезами.

« Знову війна…» − подумала жінка, важко зітхнула і взяла ножиці до рук.