Кохання, про яке не можна говорити

«Кохання, про яке не можна говорити».

1.1. Моє ім’я Діана.

Мені двадцять два роки.

Подруги кажуть що з моєю зовнішністю треба приймати участь у кастингах фото моделей, а не розриватися між навчанням в університеті та підробітком у адвокатській конторі.

Не знаю яке там життя у фото моделей, а своїм я цілком задоволена.

Вже кілька місяців, як в моєму житті відбулися зміни, але про це не можна говорити вголос. Поки не можна.

Ми закохалися в один одного як тільки я відкрила двері його кабінету і наші погляди зустрілися. Хіба був у мене хоч єдиний шанс не потонути в його очах чи в ньому самому? Ні – думала я тоді. Ні – думаю і зараз.

Коли він сказав, що в нього є дружина, я кивнула, ніби це просто частина його біографії, як колір очей чи звичка пити чорну каву.

Але потім він став моїм світом. І це було прекрасно — поки я не помітила, що моє “завтра” завжди залежить від його “може”.

Я люблю його. Так просто і складно водночас. Люблю, коли він сміється тихо, лише для мене. Люблю його пальці на моїй щоці. Але на свята я залишаюся одна, мов тінь, яку забувають у світлі дня. Я не існую у його повсякденному житті. У нього є сніданки, які він їсть не зі мною. Речі, які він не розповідає.

Я не ворог його дружині. Я не хочу забирати. Але хіба я не маю права теж бути коханою на повну, а не в паузах між його родиною та роботою?

Іноді мені здається, що я не кохана жінка, а тайна. А скільки може жити кохання, коли його потрібно ховати? Відповіді не маю.

В його коханні сумнівів немає. Я – його щастя, я – його майбутнє. Коли ми поруч, хоч на роботі, хоч в ліжку, наші енергії не просто єднаються, вони перетворюються на метеорит, який зносить все навколо. Кожна моя клітинка очікує нової зустрічі знову і знову. Чи зможу я колись насититися ним? Непевна.

І нічого, що поки це відбувається в готелі. Пізніше, він нам купить житло. Я вірю йому. Він ніколи не бреше. І тоді, він буде приходити з роботи з величезним букетом червоних троянд, до яких я вже звикла, і казати: я вдома, моя кохана дружина! А я буду чекати його зі смачною вечерею на столі, одягнута в мереживну сукню під якою просвічуються усі мої принади.

Хіба можна наше кохання порівняти з підлітковим вайбом колишнього, де все було заздалегідь відомо: його слова, його дії, одна рожева трояндочка, тремтячі руки під час сексу. Ні. Не цікаво!

А зараз, коли в адвокатській конторі я залишилася сама, бо у мого коханого захворіла дружина і він терміново повіз її в лікарню, скасувавши наше побачення, маю купу часу на міркування та планування майбутнього…

1.2. Моє ім’я Дарина.

Мені сорок п’ять років.

Але моя доросла донька пропонує нікому про мій вік не говорити, бо із нею ми виглядаємо, наче сестри. На досконалість мого тіла, мабуть, впливає постійне відвідування спортивного залу, косметологічних фахівців, може трішки генетичний спадок від мами. Не шкодую для себе ні часу ні грошей. Дякувати богу, мій бізнес в ріелтерській сфері дає можливість не рахувати копійки. Не уявляю життя в жебраках.

Незважаючи на наш тривалий шлюб із чоловіком, він мене і досі обожнює і турбується. Я – щаслива! І про це не можна говорити вголос. Щастя любить тишу. При зустрічі з подругами, які по другому колу розлучилися і одружилися, свій вдалий шлюб не вихваляю. Ще наврочать, тьфу-тьфу-тьфу. Із задоволенням слухаю їхні феєричні плани із новими чоловіками і гнів на колишніх, які не виправдали очікувань: хто не мав достатньо грошей, хто зрадив, хто – просто набрид своїм нудотством. А ось нові їхні чоловіки – інша справа: відпочинок в Європі, прикраси на свята, секс як вибух!

Мені, мабуть, повезло, маю все теж, але в першому і єдиному шлюбі. З одним єдиним і коханим.

Хоча, останнім часом наш інтим трішки «здав» позиції, але цьому є пояснення – ми дуже багато працюємо, бо на кону покупка будинку на морі і ми кожен зі свого боку робить неможливе. Якщо чоловік сказав, що будинок до літа купимо, то сто відсотків купимо. Я йому вірю. Він ніколи не бреше. А щодо сексу - за стільки років він багато разів трансформувався від вибуху метеорита до тихих лагідних хвиль. Від неперевершеного обожнювання до «обов’язкової програми».

А сьогодні з самого ранку подзвонила донька і привітала нас зі срібним весіллям. Саме так, двадцять п’ять років разом! І я повинна до вечора бути неперевершеною «нареченою», бо чоловік замовив самий дорогий ресторан і погукав найкращих наших друзів на святкову вечерю.

1.3. Моє ім’я Дмитро.

Мені сорок п’ять років. Я успішний адвокат. В моєму житті дві найкращі дівчинки – дружина і донька. Вони схожі між собою, як дві краплі води – красиві, розумні, стрункі та довгоногі. Я завжди цим хвалюся перед друзями, які незадоволені своїми старими дружинами, їхніми постійними претензіями та безліччю побутових проблем. Кожен з них мріє про нові стосунки, про молоді тіла та запальний секс. Коли я їх слухаю, то посміхаюся і похитуючи головою, погоджуюся з їхніми бажаннями, бо прагнути бути щасливим – це нормально. При цьому, сам боюся бовтнути зайве про своє нове щастя.

Моя Діана. З її зовнішністю можна стати коханкою олігарха, а вона вибрала мене. Хіба це не диво!

Я не шукав її. Клянусь, я не йшов на зустріч із гріхом. Вона з’явилася просто — як весняне світло крізь зашторене вікно. Я не встиг вберегтися, навіть не встиг усвідомити, як став чекати її голосу, її очей, її рук. Я став діанозалежним!

Вона — це ковток свіжого повітря. Це дихання, яке повернулося в груди. Це заборонене, хворобливо солодке життя, про яке не можна говорити вголос, бо тоді доведеться обирати.

Від неї зносить дах! Серце б’ється щоразу, коли бачу її. Вона свіжа, легка, сміється так, ніби ще вірить, що життя завжди буде добрим. З нею я інший — легковажний та здатний на порив.

Такого зі мною ніколи не було! Чи готов за ради неї змінити своє життя? Відповіді немає.

Моя дружина. Люблю цю втому в її очах, бо знаю, скільки в ній недоспаних ночей заради нас. Люблю її мовчання, бо в ньому — наша історія, кожна помилка, кожна перемога, кожен компроміс. Люблю її за те, що вона — дім, навіть коли я сам із себе виїхав.

Це стабільність, турботливість, затишок, звички на двох, спільні друзі і багато всього, що з’явилося за двадцять пять спільних років життя. Врешті решт, мати моєї доньки.

Та і сьогодні вона, моя Дарина, неперевершена! Гості піднімають келих за келихом, щоб сказати нам вітальні слова і закидати «наречену» компліментами. Бачу заздрісні погляди друзів, мовляв «оце тобі підфартило, друже, не те що нам», хоча поруч із ними сидять гарні сучасні пані із сяючими очима від шампанського і зарядом такої енергії, що вистачить осяяти не одну ніч і не один день…

Я не здатен розірвати минуле — і не можу зупинити те, що вже стало частиною мого теперішнього.

Таке кохання — мов вогонь у кулаці: або тримай і обпікатимешся, або відпусти — і втратиш світло…