Та й таке...

Місцеві називають ці дві вулиці селом. Бо колись тут була церква. Її руїни досі можна побачити в кінці, а чи може на початку головної з двох вулиць. Колись тут були панський маєток, бузкова алея до лиману, школа – чотирьохрічка, дитячій будинок, асфальтована дорога з тротуарами, перша у районі електрика, колгосп також був, залишки його корівників там, поруч з церквою. А ще був клуб з бібліотекою та більярдом. Від клубу теж трохи стін лишилося, а от від асфальту вже немає нічого.

Ми їдемо по сільській вулиці, якщо ґрунтова колія варта такої назви, і посохла трава середини літа голосно шкрябає по днищу машини. Чоловік болісно кривиться – машина на таке не розрахована! А мене наче щось тягне сюди. Я давно вже мріяла про шматок землі та хатинку, навіть розглядала кілька варіантів. Але все було не те. І от, на цій вулиці, бачу здалеку стару дошку, прибиту на такому ж старому дереві. На ній старою фарбою плачуть букви «Продається» і номер телефону. Ми зупиняємося, я виходжу з машини і йду по коліна у сухій траві у провалля воріт. Йду і боюся – а мо на змію стану? Колись ворота тут були – про це свідчать муровані стовпи, на які вони мали б кріпитися по місцевій моді. Але стовпи вже давно похилилися від старості, а воріт катма – були, мабуть, дерев‘яні, то чи хтось на дрова забрав, чи струхлявіли. Назустріч мені плаче брудними вікнами старенька маленька хатинка. Стіни у неї порепані як руки старого діда. Це вже потім мені розкажуть, що тут і жив старий дід, та помер давно. А діти далеко, то сусіди й продають. Навпроти входу до хатинки – розвалини сараю і шия льоху без дверей, а поруч з ними така ж нещасна, покривлена життям собача буда. За двором, там, де мали б бути сад та город, як тут в усіх, - котить золотаві хвилі пшеничне поле. Скоро вже жнива. Фермер «доточив» до свого поля і дідів город, бо він останній на вулиці з цього боку, поряд з полем, і ніхто його давно вже не обробляє.

Я стою посеред зарослого двору і не розумію себе – чи хочу я тут бути, чи ні. Аж чую: «Олю! Олю! Йди но сюди!» - мене чоловік кличе. Обертаюся – Сергій стоїть біля металевих воріт будинку, що через дорогу. А з того боку воріт стоїть стара малесенька висохла жіночка з рясно-кучерявим волоссям кольору «солі з перцем» у яскравому купальнику майже «бікіні». Мане ця жінка дивує і притягує одночасно. Йду до них.

- Олю, ця хата теж продається. – каже мені Сергій, - Ось – господиня.

- Марія. – каже бабця у купальнику і відчиняє металеву хвіртку, - Заходьте, я піду одягнуся.

Бабця, мов вирізана з якогось містичного фільму істота, підтупцем біжить до дверей, а навкруги неї дзвенить літо. Я ступаю на викладений розжареними бетонними плитками двір і відчуваю – я прийшла. Це саме те, що я шукаю. Я вже знаю, що куплю цю хату.

З дверей виходить Марія у старому засмальцьованому халаті поверх купальника:

- Я давно вже мрію продати цю хату. Тут дуже добре, але я стара вже і треба до сина переселятися. Самій вже важко. Ходімо, дім вам покажу!

Ми заходимо у старі металеві двері, з яких шматтям висить облізлий дерматин. Нас обступає темрява – це коридор, у ньому зовсім немає вікон. Марія десь в глибині вмикає світло і блякла лампочка відкриває нам захаращену облуплену кімнату. Жінка відчиняє двері до веранди, кімнати, кухоньки, і я заглядаю у кожні – всюди старі речі навалені купами, пересипані минулорічними гарбузами, кукурудзинням та горіхами. Найбільше мене вражають подіум у формі кришки роялю і комин у кімнаті. Я запитально дивлюся на чоловіка. Він впевнено дивиться на мене.

- У мене всі документи є! – каже Марія, - Я стільки часу їх оформлювала! Але у мене все є!

Це найголовніший аргумент у такій справі. Якщо сміття легко можна викинути, ремонт зробити, то документи оформити – це найважче. Ми домовляємося про ціну, Марія набиває її як може, я не дуже сперечаюся – вона стара жінка, вже за вісімдесят, про що встигла розповісти, і ніяк більше не заробить, а я десь на те, що вона просить, й розраховувала. Я відчуваю себе господинею. І двір, і хата приймають мене. Так, наче я вже жила тут. Віки.

- Марія вам не дзвонить? – питає мене сусідка.

Ми з нею стоїмо посеред пустого городу, господарі якого вмерли за рік до нашої там появи. Квітне вишняк, всюди зеленіє молода трава, на моєму городі стоять рядками горох, часник та цибуля, починає сходити картопля. Весна, ми саджаємо городи. Я і баба Надя. Це – єдина моя сусідка на всій вулиці. На моїй вулиці десь зо п‘ятнадцять будинків. І тільки мій та її – живі. Вона тут живе весь час, а ми приїздимо на вихідні.

- Ні, не дзвонить. Не знаю, чи жива вона ще.

- Ну то най і так. Ми вам всім селом вдячні. – каже Надя і усміхається, дивлячись на моє здивоване обличчя, - Марія ж відьма була. А ви не знали хіба?

Я мовчу. Не знала. Я її не питала, а вона мені не розказувала. Єдине, що мене дивувало, вона завжди забороняла нам спілкуватися з людьми з села, поки жила у хаті. Марія нам казала, що у селі всі люди погані, нема чого з ними й говорити, ось собі порпайтеся на городі і все.

- Ой, то така відьма була, що як хто з нею посвариться, то вже не житиме. Скільки у нас людей повмирало, відколи вона цю хату купила! У нас якось чоловік помирав, то знахарку йому звідкілясь привезли, а вона, як до нашої вулиці доїхали, сказала, що далі не піде, бо тут така страшна відьма живе, що вона з цим нічого не вдіє. І, що, поки та відьма з села не піде, то чоловіки й помиратимуть. А до Марії тут такі хороші люди жили… Як ви оселилися, то ми наче видохнули.

Ми ще трохи розмовляємо і розходимося, бо роботи багато, а весняний день швидко летить. Я підходжу до дверей будинку і знову бачу на підвіконні моєї веранди, з середини, лежить і гріється змія. Вже другу зиму ця змія живе у будинку і гріється навесні у моїй веранді. «Привіт, як ся маєш?» - запитую її подумки. Змія дивиться на мене уважним поглядом чорних очей, висовує чорного роздвоєного язика, швидко поводить ним з боку в бік і тихо гуде: «Добре, дякую». Я відчиняю двері і заходжу в дім.