Які сни бачать зрячі?

«Тому, кого ніколи не будило сонце, важко збагнути прокинувся він чи ні», – так думають зрячі. Але Актеон, просто прислухаючись до відчуттів, міг зрозуміти, як давно згасло вогнище і чи пахне вже в повітрі світанком. Та це не мало тепер жодного значення для нього, коли він міг слухати її спокійне мирне дихання неподалік.

Ледь чутний шурхіт Офіони проковзнув у мирну безтурботність Актеона. Змія, на відміну від нього, бачила, коли прокидається Іріда, і підповзала до неї. Слідом Актеон почув, як дихання жінки пришвидшилося.

– Доброго ранку, – сказав він.

– Доброго ранку, – і це була усмішка, він чув її в інтонації.

Вона кожного ранку усміхалася до нього. Вперше ж, коли він заночував в її печері, вона злякалася його привітання. Це Актеон зрозумів з дихання, яке спочатку зникло, а потім почало переривчасто повертатися. Така реакція тривала всього декілька митей, за які він встиг почути ляск зброї, а ще негучний, але грізний звук, який, як він згодом дізнався, був звучанням брязкальця на кінчику хвоста Офіони.

Іріда почала вставати з ліжка, і Актеон теж поспішив скинути з себе декілька шарів шкіряних ковдр. Нічну вогкість і холод печери він куди гірше переносив, ніж вона – загартована амазонка, – зате йому не потрібно було розпалювати багаття, щоб орієнтуватися в їхній оселі. Актеон взув сандалі й уже переперізував хітон поясом, коли почув її:

– Не варто.

– Ні, з мене – сніданок, а з тебе – історія, наш розпорядок незмінний, – заперечив він.

– Добре, – знову усмішка.

Що незрячому заміняє зір? Історії. А Іріда знала багато переказів і легенд. Вона описувала те, чого він не торкався, і те, чого торкнутися було неможливо.

***

Поки Іріда розпалювала вогнище, Актеон вирушив за їжею, готовий збадьоритися: впольоване Ірідою м'ясо лежало в найхолоднішому закутку печери. Актеон ще не надто призвичаївся до розташування припасів, а запахи в скелястій комірчині змішувалися й осідали в носі одним незвичним ароматом, тому він визначав розташування на дотик. Спочатку він відчув під пальцями пружне слизувате свіже м'ясо. Трохи повагавшись, Актеон усе ж таки направив руку правіше і відчув, як пальці впираються в щось м’яке, а потім тонуть в густій рідині – мариноване. Отже, таки ліворуч потрібно було, де пальці уже знайшли суху, покриту твердими крупинками солі в’яленину. Він відрізав п’ять тонесеньких смужечок і один шматок на пів долоні для Офіони, яка одна їла за ціле кубло. Чомусь на згадку прийшов подив незнайомих людей, які бачили, як він щось вирізає, – думали, що сліпі геть безпорадні. Хоч, як йому розповідали, під час війн такі, як він, дійсно зазвичай помирають першими, особливо від стріл.

Полита оливковою олією в’яленина чудово підходить до кікеону, а на десерт будуть горіхи з медом. Ще б вина, та Іріда його не визнавала, мовляв, воно розв’язує язик і руки. Актеон, як і будь-який еллін, не любив готувати – не чоловіча це справа. Іріда займалася полюванням та добуванням припасів, а він перші два дні проживання в неї мовчазно опирався необхідності братися за куховарство, але вдячність переборола гордість. Чи довго може войовнича амазонка тримати в себе ледаря-чоловіка? Він поривався декілька разів податися на пошуки заробітку, але це б означало попрощатися з нею назавжди. Її, як чужинку, не любили люди, тож вона мусила тримати своє помешкання в таємниці. Одного разу їй навіть довелося проганяти непроханих гостей на підступах до печери.

Актеон повернувся до просторої, завішаної шкірами печери. Вона була обставлена досить аскетично, що він хотів потроху виправляти. Іріда зустріла його запитанням:

– Що це за фігурки ти вирізаєш?

– Це буде гра. Вона називається «Битва за Фіви».

– А на фігурках?..

– Це боги. Що, не схожі?

Актеон вирізав з пам'яті: з доторків до статуй в різних храмах і описів богів в розповідях.

– Схожі.

У її голосі прозвучали гіркі нотки, мабуть, не такі й схожі вони були.

– Можеш замінити фігурки богів якимись іншими? – запитала вона.

– Так. Героїв можу вирізати: Геракла, Одіссея.

Актеона завжди надихали історії про подвиги, хоч, на жаль, Іріда про них майже не розповідала. Герої ніколи не здавалися і долали куди більші перешкоди за його сліпоту. Вони допомагали людям і вбивали злих чудовиськ.

– Гарна ідея. Коли в цю красу нарешті зіграємо? Я ніколи не грала в такі ігри, – уже з усмішкою сказала Іріда.

– Три-чотири дні, якщо, звичайно, правила усі згадаю. А в які на твоєму острові ігри грали? Чи лише приручали небезпечних тварин?

Офіона на це відреагувала недобрим брязканням, але Актеон уже встиг трохи вивчити змію й розумів, що це жартівливий гнів.

– Офіона – не іграшка, ми з нею як одне ціле, – змія заспокоїлася.

Іріда розповідала, що кожна амазонка мала обрати тварину під пару собі.

– І якщо й вона брала участь у наших іграх, то як друг. Це у вас заведено цькувати звірів одне на одного заради розваги.

«І людей також», – подумав Актеон, але вирішив повернутися до теми ігор:

– У які ігри ви грали?

– Кидання списів, ловля зайців… купання.

Остання згадка викликала в Актеона образи й розгарячила його. Він потягнувся до неї поцілувати – вона йому дозволила, але, як завжди, не більше.

– Готуй уже їсти, а я розкажу тобі про Пігмаліона і Галатею.

– Із задоволенням!

Він не зізнавався, що значну частину її історій йому вже доводилося чути раніше, але навіть попри те вона їх розповідала в стократ краще за будь-кого. Перекази завжди були насичені дрібними деталями та яскравими образами. Історію про чоловіка, що вирізьбив собі з каменю дружину, він раніше не чув, тож вона захопила його від початку і до кінця. Та й до того, що він геть забув, що мав тим часом накривати на стіл.

– …а першою гостею на їхньому весіллі була сама богиня Кіпріда, – закінчила вона. – Ти подумай над цією історією, а я кікеон принесу.

– Добре, – усміхнувся він, вибачаючись, і взявся подавати їжу до столу.

Уже після сніданку Іріда почала збиратися на полювання:

– Що тобі цього разу вполювати – кабана чи козулю?

– Зайця, – усміхнувся він, а потім м’яко сказав: – Я риби давно не їв.

Він відчув як її тепла долоня торкнулася його обличчя – вона все зрозуміла.

***

Актеон не їв риби з часів їхньої першої зустрічі біля озера. Коли він виходив рибалити, то часом лишався ночувати там просто неба – отак одного вечора він зустрів Іріду. Вони розговорилися й ще довго розмовляли, доки він випікав спійману рибу в глині. Прокинувшись наступного ранку, Актеон з подивом виявив, що вона досі була поруч, а наступної ночі він уже спав у її домі.

Їхня розмова біля озера надовго закарбувалася йому в пам’яті. Звичайно, були різні теми тієї ночі, але найбільш особливою була відповідь, коли він запитав:

– Які сни бачать зрячі?

Ніхто з інших не хотів з ним розмовляти на цю тему. Усім в його селищі було ніколи, веселощі й війни були єдиним, що цікавило людей навколо.

– Навіть у снах, – після недовгого мовчання заговорила вона, – у час, коли душа бере владу над тілом, зрячі судять лише за зовнішністю. Уся плеяда відчуттів, які супроводжують тебе в снах, їм не дана. Вони сліпіші за тебе. Актеоне, ти здатен заглядати всередину, бачити душу людини, розуміти, яка вона.

***

– Ти в нас відповідаєш за рибу, – відказала вона. – Сходимо до озера після мого повернення.

– Уже готую речі для ночівлі, – хвацько відповів Актеон.

– Ого, який ти швидкий! Тоді я теж не буду затримуватися.

– Вполюй мені, якщо вийде, гірську козу. Тільки щоб вим’я у неї було наповнене.

У Актеона був пречудовий настрій, тому він вирішив вперше в житті спробувати зробити сир. Не так далеко від печери починалися гори де, як він думав, мали водитися кози. Овече молоко краще підійшло б, але селище було далеко.

– Актеоне, ти мене дивуєш. Таких прохань я ще не отримувала, але спробую вполювати. Не пошкодивши вим’я, – наголосила вона собі.

Іріда, як завжди, майже безшумно рушила до довгого проходу, що вів із печери до лісу. Офіона поповзла за нею. Добре, що змія не лишилася з ним, він би нервував через її розміри. Вона зовсім не давалася до рук, але він міркував, що її довжина могла досягати й дві оргії, а це майже вдвічі більше за його зріст.

Актеон взявся збирати речі, але приємні думки про похід до озера витіснили решту. Водойма була в половині дня ходи звідси та у двох – від його рідного поселення. За двісті-триста стадіїв від озера знаходився скромний храм Афіни, і коли Актеон відвідував його, завжди ходив до озера разом з іншими чоловіками. Однак два роки тому храм щось зруйнувало, і відтоді лише він приходив туди. За ці два роки риби в озері стало вдесятеро більше, але про це він не розповідав іншим. І добре, а то б Іріда, можливо, пішла б до когось іншого. Цієї миті Актеон згадав, що ловити рибу йому нічим, адже сітка давно, ще з часів їхньої зустрічі, потребувала оновлення, а ще ж потрібно було підготувати речі для ночівлі.

Актеон саме зосередився на ладнанні сітки, коли почув голос:

– Я вперше до тебе отак підкралася, – усміхаючись, сказала Іріда.

Після чого його вуха відразу вловили шурхіт Офіони й запах впольованої кози. Актеон теж усміхнувся.

– Речі до озера я вже майже зібрав, вони на моєму ліжку. Про посуд забув, доклади щось і поїж. А я поки швидко з козою впораюся.

***

Актеон ретельно вимив руки у підземному струмку, де той починав ховатися в глибокій щілині. Молока було мало, але для першої спроби мусило вистачити. Він налив його в невеличкий кам'яний жолоб у скелі. Воно в ньому стане морозно холодним і залишиться таким до їхнього повернення.

– Ходімо до озера? – запитав він Іріду.

– Ти обідати не будеш?

Актеон геть забув про їжу, готуючись до походу. Хоч йому б не завадило попоїсти, ще затримуватися він не хотів:

– Я не голодний, покладу в мішечок трохи оливок і горіхів – на дорогу вистачить.

– Тоді рушаймо.

Розділивши поклажу між собою, вони підійшли до проходу й взялися за руки. Іріда повела їх уперед.

Лише одного разу Актеон сам спробував пройти проходом. Хоч це й тоді зайняло багато часу, але він таки вийшов самотужки на сонце з побитими колінами й подертими долонями. Іріда, яка саме поверталася додому, розізлилася не на жарт. Вона відвела його назад і, омиваючи його рани, постійно повторювала, щоб відкинув дитячу упередженість: її допомога не принижує його як чоловіка.

Тепер же він думав, що пройшов би цей шлях швидше і з меншими травмами, – вони виходили на прогулянки кожні два-три дні.

Іріда різко зупинилася. Він теж почув шум і напружився.

– Повертайся назад, – сказала вона і ринулася вперед разом з Офіоною.

– Я з тобою, – рішуче заперечив Актеон, вийнявши ножа з-за поясу.

Іріда зупинилася і сердито наказала:

– Не смій!

Вона не стала чекати його відповіді і поспішивши до виходу. Актеон не повернувся, лишився на місці, хвилювався і прислуховувався, був готовий побігти на допомогу, почувши її крик. Так тривало, аж поки до нього не долинув шурхіт наближення Офіони.

– Ти не повернувся, – втомлено відзначила Іріда, коли наблизилася.

– Ти в порядку?

– Так. Цього разу мене таки зачепили стрілою, потрібна буде твоя допомога.

– Звичайно! Повертаймося швидше, – він взяв її за руку і повів до оселі. – А Офіона в порядку?

Змія врешті теж була частиною їхньої сім’ї.

– Та що їй вчинять? Вона прудкіша за мене, – усміхнулася Іріда.

Рана справді була невелика, але незручна – біля грудей під правою рукою.

– Навчи мене битися, – перев’язуючи рану, попросив Актеон.

Розмахувати мечем «наосліп» кожен ідіот може, а от щоб не бути в бою тягарем і принести користь, потрібно вчитися.

– А ти все не здаєшся.

Вона поцілувала його в щоку. Цієї миті його руки випадково ковзнули по її грудях. Він повернувся обличчям до неї, через мить відчув її губи на своїх і його руки повернулися до грудей, обережно і з трепетом. Її дихання пришвидшилося, груди високо здіймалися й опускалися. Поцілунок став палкішим, а його доторки впевненішими. Вона запустила свої руки йому у волосся. Він опустився губами до її шиї, а права рука уже гладила її плаский живіт і почала сповзати нижче.

– Ні! – різко відштовхнула вона його.

Він повалився на встелений шкірами камінь. Після двох довгих важких подихів прозвучало її:

– Вибач.

І ще після двох не менш важких його:

– Прошу, розкажи чому?

Вона забороняла йому торкатися себе і просила не питати причини. І він виконував її прохання, але тепер, коли відчув її жар, зрозумів, що її почуття такі ж сильні, як і його.

– Один раз і більше ніколи, – запевнив він.

Після короткого мовчання вона сказала:

– Це був чоловік. Сильний чоловік. Він звик брати те, що хоче, і тих, кого хоче, – важкий подих. – Мій супротив не завадив йому зробити те, що він хотів.

От це і вся до болю зрозуміла історія. І він був вдячний, що не почув жодних деталей. У такій ситуації потрібно втішати й обіймати, але він цього зробити не міг.

– Боги його покарають, – Актеон більше не знав, що сказати.

Але ці слова мали зворотний ефект. Іріда мочки віддалилася від нього, він не пішов за нею. Актеон так і не зміг зрозуміти, чи вона плакала, чи лише була близька до того? Амазонки поводять себе не так, як звичайні жінки.

Тривале мовчання між ними порушила Іріда:

– Можемо завтра сходити до озера, що скажеш?

– Я згоден, – доволі сухо відповів Актеон.

Безтурботний настрій так легко не повернути, хоч він і цінував її спробу. Запала тиша.

– Навіщо тобі молоко? – вона знову порушила її.

Його думки зараз могли бути про що завгодно, тільки не про молоко, яке в темряві й холоді смирно чекало його повернення з озера.

– Сир, – слова вже легше виходили, вузол жалю навколо грудей помалу розпускався. – Молока достатньо, щоб спробувати зробити козячий сир.

– Зробімо його разом, – її слова теж були легші.

– Добре.

Спільна праця повністю не розчинила важкість від попередньої розмови, але і Актеон, і Іріда поводилися, як раніше. Хіба що вона за вечір жодного разу так і не усміхнулася.

***

Актеон ніяк не міг заснути. Усі попередні сутички проходили без шкоди, наче і не було жодної сутички, лише сварка. Актеону не хотілося вірити в жорстокість Іріди, попри її войовниче походження. Вона вже запевняла, що не можна інакше, і він прийняв тоді її слова. Проте невже всі, хто приходить до їхньої печери, – вороги? І якщо раз ця ворожнеча призвела до рани, чи не призведе вона в майбутньому до смерті?

– Ірідо, ти вже спиш?

– Ні, – тихо відповіла вона.

– Я знаю, що ти хочеш зберегти своє життя тут у таємниці, – тремтіння в його голосі видавало хвилювання, – але не потрібно так войовниче до всіх ставитися. Можна спробувати домовитися, переконати, і вони не видадуть твою таємницю.

– Будь-хто, хто дізнається мою таємницю, помре, – сказала вона в повний голос. Такого холоду від неї Актеон ще не чув.

Цього разу тиша запанувала на всю ніч, яка здавалася довшою й морознішою, ніж завжди. Актеон згадав її слова: «…ти здатен заглядати в середину, бачити душу людини, розуміти яка вона». Він хотів вірити в це, але Іріду ніяк не міг зрозуміти, у ній змішалися доброта й гнів на весь світ.

– Вибач, – сказала вона через певний час.

– Добраніч.

– Добраніч.

***

Його розбудив її поцілунок в щоку.

– Уже світанок, – тепло промовила вона.

До Актеона донісся звук багаття і запах смаженого м'яса.

– Доброго ранку, – ще сонно, але уже доброзичливо відповів він.

Щойно Актеон сів за накритий стіл, відразу зрозумів, наскільки він голодний. Від одного запаху смаженого м'яса, щедро приправленого спеціями, текла слина. Схоже, Іріда помітила це, і тому якийсь час не відволікала його.

– Я сьогодні тобі розповім про Актеона, – сказала вона, коли він сповільнився на третьому шматку смаженої оленини.

– Думаю, під оленя вона не дуже смакуватиме.

– Жартівник. Так, значить, ти чув цю історію?

– Чув, як і багато інших, – зізнався він, – але ти їх так розповідаєш, наче була там і бачила на власні очі.

Вона не образилася, схоже, і сама знала цінність своїх історій.

***

Після сніданку Іріда захотіла залишитися вдома. Актеон вирішив, що це чудова можливість вирізати її фігурку для майбутньої гри. Перераховуючи уже готові фігурки, Актеон недорахувався двох богів. Іріда зізналася, що це вона їх спересердя кинула у вогонь після розповіді про своє минуле. Актеон вчора не зважив на дії, думав, що вона просто підкидає дрова в багаття, щоб зігріти душу. Він заспокійливо сказав, що вони все одно для гри не підходили.

Фігурку Іріди Актеон почав вирізати з голови. Її незвично коротке волосся було важко зобразити. Зазвичай жіночі кучері спадали на плечі, у неї ж вони їх ніколи не покривали. Врешті він вибрав для неї чоловічу зачіску, хоч і не знав, як вона поєднувалася з ніжними рисами обличчя, які він вирізав.

– Справді схоже? – невпевнено запитав Актеон.

– Так, красиво вийшло, – усмішка.

– Тепер ноги буду...

Актеон почув відлуння далеких голосів. Офіона теж його почула, на що одразу відреагувала дуже ворожим стукотом брязкальця і різким розворотом, яким скинула фігурки зі столу.

– Я знала, що то були розвідники, – з докором до себе сказала Іріда і без вагань кинулася до виходу.

– Спробуй поговорити, – сказав їй у слід Актеон, але так і не зрозумів, чи почула вона його.

Актеон дбайливо поставив її статуетку, швидко підвівся і пішов до свого ліжка. Біля нього лежав меч, зброя героя, гідна Ясона або Ахіллеса. Цей меч він випадково знайшов неподалік від печери. Майстерно зроблений клинок, настільки гострий, що ним саме рубати голови. Справи дедалі гіршали й, можливо, незабаром йому доведеться таки ним скористатися. Донеслося відлуння початку битви, і рука Актеона мимоволі сильно стиснула руків'я меча. Таки розмови не буде. Він підійшов з мечем до проходу. І став чекати.

Бій тривав довше, ніж зазвичай, тож Актеон неспішно почав іти вперед. Якщо її знову поранять, він зустріне її раніше й допоможе повернутися. А меч навіщо? Він додавав йому сміливості, з ним Актеон відчував себе героєм. Нарешті звуки бою стихли, Актеон став відчайдушно прислухатися, сподіваючись почути шурхіт Офіони або голос Іріди. У цій тиші серце чомусь забилося швидше, ніж під час бою. Час минав, але таких жаданих звуків все не було. Актеон приклав до гарячого обличчя холодне лезо меча, це додало впевненості, і він швидко рушив уперед.

Шлях назовні Актеон подолав майже безболісно. І ось він уже відчув теплі промені сонця на обличчі, але запаху крові, який він очікував, не було. Наче ліс, що простягався за невеликим відкритим клаптиком із десятком кущів та кам'яних брил, не помітив бою: вітер шумів у листі, пташки співали десь віддаль. Актеон намагався знайти у навколишніх звуках потрібні. Покликати Іріду він ще не наважувався, але вже був близький до цього.

Актеон ішов уперед. Він думав, що знає це місце, але постійно чіплявся за якісь кам'яні виступи. Знервованість притупила уважність і навіть виставлена рука не допомогла – Актеон зіштовхнувся з кам'яною брилою. Удар був легкий, але неочікуваний. Він почав швидко обмацувати камінь, якого тут не мало бути, щоб зрозуміти його розміри й обійти. Однак враз зупинився. У свідомості почали виникати знайомі форми. І пальці знаходили їх усе більше, формуючи єдину картину: пояс, меч, щит і обличчя з виразом жаху. Рука Актеона здригнулася, його серцем пройшов трепет – він усе усвідомив. Йому хотілося кричати, але навіть те одне єдине слово, що зараз застилало йому все навкруги, губи тримали замкнутим, як найбільший скарб. Та коли за спиною застукотіло зміїне брязкальце, слово таки вирвалося назовні:

– Горгона.