Бен і Тінь

Передмова

Вирізка із японського телешоу:

— Хто може слугувати товаришем людині? 

— Хтось скаже: ясна річ, що така ж людина. 

— Юна леді підніметься з гострим поглядом і ніяково промовить: тварина. 

— І знаєте, цій учениці я готовий поставити п'ять із плюсом. Але чому саме тварина?

— Міямото, може ти? — запитав викладач, спостерігаючи за хлопцем, який заповнював клаптик паперу.

Міямото зібрав повітря в легені, намагаючись знайти слова. Він знав відповідь, але щось всередині заважало — невпевненість. Тому він вимовив:

— Тому що... тва... рина... покаже... те... що... не покаже... людина...

— Міямото, народжуй швидше! — почувся голос із задніх парт.

Клас засміявся, і викладач, помітивши це, підняв руку:

— Тишина! Ніхто ж не хоче вийти з класу раніше часу, так? Такаші?

Такаші лише насупив носа і продовжував пережовувати напівкислу м'ятну жуйку, не звертаючи уваги на розмову.

— Людина — ось що я хотів... сказати, — нарешті додав Міямото, відчуваючи полегшення.

— Молодець, Міямото, не переживай, я зрозумію, — відповів викладач, усміхаючись. Міямото поглянув на нього з підозрою, але все ж подякував за підтримку. Чому йому так важко довіряти? Можливо, це наслідок батьківських уроків або фільмів, які він дивився в дитинстві.

Роздуми перебила промова викладача.

— Клас, я вам скажу банальне і дитяче. Собаки не говорять, але вони показують це по-своєму. Для зв'язку — чому?

Він обернувся до класу, спостерігаючи за реакціями учнів.

— Для тварини ми нездалі учні в виживанні. Ми не можемо ловити інших тварин для їжі, але тварини нам приносять солодощі в їхньому розумінні. Для чого? Ні, це не пригостина, як подумаєте.

Учні перешіптувалися між собою, намагаючись зрозуміти його думку.

— Щоб навчити нас, як матір або батько. Але питання в тому, чим ми віддячимо?

— Згоден, збиваю з толку — питання на питання. Але давайте подумаємо: навіть бідолахи з вулиці можуть розказати більше, ніж я та ви за гостинець. Так, почуте буде не в наших нормах, наші погляди інші, але в цьому і наша недосяжна лінія кладеться на паузу, щоб відчути зв'язок із нашим чотирилапим другом.

В класі запанувала тиша. Викладач продовжив:

— Чи зможемо ми почути занепад або погані думки і запобігти чомусь без відповідної дії? Хтось скаже — може ви?

Учні задумалися над його словами. Вони почали обговорювати між собою:

— А як ви думаєте, чи справді тварини можуть відчувати наші емоції? — запитала одна дівчина в милому светрику із зображеним ведмедиком.

— Я певен, що собаки можуть відчути страх або радість своїх господарів, — відповів Міямото, накривши зошит розгорнутою книгою.

— Це вірно!

Можливо, вони справді є проповідниками емоцій, не лише через те, що вони брати наші менші, а й через те, що розуміють нас на глибшому рівні? — додав учитель Такахарі.

І широко усміхнувся, щоб сказати:

— Бачите!

Це і є той зв’язок, про який я говорив. Тварини вчать нас не лише бути готовим до світу, із дикими поглядами і недовірою, а й починати з чогось, що диве по відношенню до світу.

----------------------------------------

1. Бен

Третя осінь підходила до кінця, і він чув хлопця, якого бачив змалечку. Матір була в образах білих, наскільки він пам'ятав, його забрали в якийсь переїзний бункер і кудись везли. Наскільки далеко — він не знав, але коли вони зупинилися, запала тиша, все почорніло, як він зауважив. Руки поволі обхопили тіло, відчувалася сила. «Мені страшно рухатися, мамо, де ти?»

Минув не один місяць, а цей хлопчина все ріс і ріс. Швидко приходив сон, пізно вставало сонце і щось казало, хоча ні, шепотіло. Про матір, братів, ті руки, що забрали мене з тепла, для іншого дому з випускаючим паром господарем та хлопчиком на ім'я Деніс. Балували мене, чекали перед сном, але щось було не те, я це відчував. Моя шерсть блищала, миска завжди була повна, але в очах — пустка.

Роса залишала мокрий слід при ходьбі, коли я дивився кудись туди, де міг споглядати слабкий світ. Через решітки була дорога — центральна, по якій часто їздив господар до травми; зараз їздить хлопець. Мені інколи доводилося йти за ним, щоб повернутися назад, але чомусь він мене відганяв за променем сонця. За тим, який приходив і тікав у тінь. Я не гавкав — просто спостерігав, як щось у мені тяглося до волі. Дивно, скільки курей на дворі складало мені компанію: Бетті, Керол, Чарлі.

Найменші боялися, тоді відчувалася сила, з якою я виріс. В один день захотілося вибратися. Через недоглянутий газон мені вдалося просунути голову, але інша половина залишилася. Ну гаразд, в інший раз.

Жага до таємного може бути цікавішою, ніж реальні способи втечі. Встановлені рамки й грати можуть тиснути сильніше, ніж дитячі виплески кволості.

Із кожним днем я все більше просувався в лабіринті бажання і незнайомого мені запаху, того, що я куштував. Деніс кричав моє ім’я — Бен. Дивне ім’я, але звикнути легше, ніж сказати те, що не сподобається іншим. Своє я вже давно забув — ще там, де мати лежала у коробці з клаптиками тканини.

Я в свою чергу межував тінню дерев; коли нарешті прорвався в кінець, мені приніс жвавий погляд, відбитий і зібраний у клітку минулого. Я йду.

------------------------------------------

2. Спогад 1

Кожен ранок в дитинстві іде довше, ніж він є наяву, це закономірність нашого земного часу. Так казав розумний чолов'яга, що доносився із динаміка телефона, який слухав Бен, під час перебування на дворі. Розумні слова, але трохи не підпадають під інших. Поки інші трудилися - я зустрічав вже дев'ятнадцятий сон, кожен пориа був ліпше іншого. Територія, по якій я мешкав, була невеликою, розгулятися було де, допоки я не жаждав іншого.

В людей це кличуть залежністю своїх очікувань або страх майбутнього, по тваринному - нас не можна тримати довго, тоді у нас прокидається щось загадкове. Через дорогу жила сім'я, із величезними сонячниками, думаю собі, чи довго вони будуть стояти чи зів'януть, всі зів'януть, але коли?

В сусідів було двоє дітей, один Марк, другою була дівчинка на ім'я Менді. Розташування було дивне, будинок, сходи, сад, озерце, і все обгорожене сіткою. У нас теж сітка, але трохи інше, тоді я став вважати їх нашим, я був повноцінним членом сім'ї, якого люблять, навіть при скруті.

Мені рідко виходила з дому, в більшості вона проводила час у подруг або на самоті, інколи вона приносила щось, це закарбовується на деякий час, і залишає помітний слід.

Марк любив шукати все нове, прямо аналогія якась із ним у мене. Але сад був його віддушиною, здавалося відтягти від нього, може лише злива. Дорослі ходили, метушилися, йому теж хочеться бути корисним, всім хочеться бути корисним. Приладдя дали, показали, і можна приступати до чогось більшого. Перші кроки жваві, але малопродуктивні, ми починаємо помічати помилки, вчитися, пам'ятати. Все по-кругу, так пару років, не помітиш, і тобі більше тридцяти, а ти пам'ятаєш усе, навіть коли поїхав у далеке і більшовите містечко.

Деніс закінчив слухати просту і поспішив в будинок, на остаток віддячивши за участь, куди без цього, бистрі рухи

перебирали напівмножинну посітчену шерсть.