•••
Периметр залишився позаду, не встигнувши як слід здійнятися. Я дивлюсь униз: миготять сірі бетонні стіни, паркани, башти. Дедалі більше забуваю, де я і чому лечу.
В очах немає страху, тільки хисткий біль. Бурі кістяки вантажівок, проржавілі труби – і нікого навколо. Мене теж немає.
На дитячому майданчику, зарослому кропивою, у траві кубляться горобці. Летимо над пустищем – сизий дим, як у старому кіно. Не бачу ні міста, яке було щойно внизу. Ні міста, в якому народився і виріс.
Назавжди перекошена карусель – де ти? Бачу лише свої руки, що вчепилися в крісло, але нічого не відбувається. На обличчі капітана нічого не проступає – він стукає пальцем по годиннику, потім дістає з кишені пом'ятий аркуш. Потім знову стукає.
"15 хвилин до об'єкта" – читаю я.
Відкидаю папірець, насилу відриваю голову від спинки і спостерігаю перед собою світ, який мені більше не сниться.
Гелікоптер смикнуло, і він пірнув униз. У вухах пролунав тихий свист. У купу звалилися люди і всілякий мотлох, і я почув крик капітана. Промайнув вишкірений писок пілота, і той став завалюватися набік.
"Трясця".
Дикий, разючий біль у голові… Мені здається, він роздирає голову зсередини. Дзвенить, і не стає нітрохи легше. Наче щось рветься всередині і виходить назовні разом із брудом.
Пісок, просякнутий кров'ю, хрумтить на зубах… Як у кошмарі. Не можу рушити навіть пальцем… Сонце ледве-ледве пробивається крізь дим, а в грудях пульсують серце і легені, немов хтось повільно виштовхує з мене повітря.
Я повертаю голову праворуч і бачу, що від хвоста гелікоптера залишилися одні уламки. Купа, з якої стирчать ноги, вкрилася осколками скла й обривків одягу, а в повітрі літають клапті пластику. Капітана в цьому багнищі не видно, і я боюсь навіть міркувати, що з ним сталося.
Треба встати на ноги – але це теж боляче… Інші… Може… На решту я дивитися не став.
Навіть глянути не було на що.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!