Капелюх в окулярах

Наче пожовтілий лист, що осів на землю та здогонюваний легким вітром, шкребеться об тріщини асфальту крихкий сон. Секунду забуття змінили години невсипущості.

Стілець темним силуетом стояв біля зеленої стіни, його витесані з дубу перекладини знаходили власне відображення у дзеркалі навпроти, яке масивною рамою тяжко тиснуло на підлогу. Це те саме дзеркало, де відображуване неодмінно ставало примарою. Шерхіт капців по дерев’яним дещицям, металеве дзвякання, що супроводжує розкриття штор, і колись темний перехід між кімнатами заливає сонячне світло. Ну що ж, привіт, День.

Всі стіни дому викрашені в темно-зелений колір, тому дзеркала, що висіли коридором, були наповнені глибоким смарагдовим мороком. Шерхіт стих, попереду повстали великі двері гардеробної. Розрізана скрипом тиша відступила – розкрилася темрява шафи, де обійняті ніччю, образи чергового сьогодення сонно дихають в очікуванні хазяїна. Клацання холодного пластику вимикача і варіації сьогоднішнього «Я», застукані світлом, застигають у складках тканини.

Варто щось приміряти, чи не так? Здається, це виглядає непогано?

У відображенні вбудованого у шафу дзеркала, видно образ: комбінований з різного одягу, він не має ні заломів від праски, ні зім’ятостей. Одяг, що яскравою плямою майорить у дзеркалі.

Ще трохи квартирних коридорів та видніється кухня. Холодний вітер з відчиненого вікна протискається в задуху квартири. Глухо кипить чайник. Пара білою хмарою виривається із залізної пастки. Гарячий напій, оточений склом кружки, віддзеркалює білу стелю. Ще трохи так посидіти, вдихаючи запах чи то ранку, чи то напою, і от, оманлива ласкавість теплого скла обпікає холод.

Знов зелені коридори, знов двері. Взуття, капелюх, окуляри – можна виходити.

Люди робітники, люди, що люблять білий хліб, люди, що не вміють співати, люди, що не відпочивали останніх п’ять років, люди, що шукають пригод, люди, що просто хочуть мирно жити. Дорогу перетинає інша. Поворот. Знов все те саме, у вітринах магазину кипить закарбоване туди дзеркальне життя, і лише почуття, що чогось не вистачає не дозволяє відвернутися. Вітрини, дороги, паркани, вікна, будинки, крамниці, світлофори, проїхав трамвай – грізна металева коробка; жінка з першого відчинила вікна; запахло укропом.

Скільки мені сьогодні? Може 60 чи 30, а може, я ще зовсім маленький? Між стінами будинків літає вітер, розганяючи холодні тіні, він шкребеться вікнами, проникає в розморені сном квартири. Вікна, вікна, вікна, а в них лиш яскравий одяг та окуляри, образ мерехтить та змінюється іншим.

Стогни та реви вулиці поглинають тишу, відтискають її на дальній план, заміняють чимось більш корисним. Вирій звуків, голосів, криків огортає шумом, насичує їство; мов мокра губка, світ стає важким та повільним. Біла машина, залишена біля дороги зліва, контрастною плямою виривається з шуму, але темне скло її дверей каже про все те ж саме: окуляри, капелюх, одяг, чого ж не вистачає?

Якщо поспішити, то можна ще встигнути! Взуття б’ється об землю, натрапляє на невеликі камінці, через біг доводиться тримати капелюха. Двері трамваю вже майже зачинились, але на останніх секундах, мов передумавши мати справу з пережовуванням яскравого одягу, машина гостинно роззявила металеві щелепи, запрошуючи в середину.

Липка шкіра сидінь пристає до штанів, вікна – заплямована дорожнім пилом кінострічка, жінка в червоному опустила руку з поручня, і кислий запах сирого металу наелектризував повітря. Тунель затопив вагон у темряві, лише рідкі спалахи світла від ліхтарів, вихоплювали німе відображення окуляр та капелюха на фоні недавно обраного одягу.

Холод офісу, біла чистота та довгождана тиша, адже так? За словами, буквами, статистиками зникали хвилини, розчинялися в уколах годинникової стрілки секунди. З кожного монітору дивилися вигадані еволюцією цифри, і мов продавець у крамниці, відраховували твій залишок. Залишок твого часу, часу, що ти без вороття поклав у жертву. Монітор згаснув, а з тим зникли і цифри. Аж раптом, в темноті щось перелякано блиснуло, яскраве, можливо навіть кольорове, де це могло зустрічатися раніше? Воно було схоже можливо то на спокій, то на дитячу цікавість, може на віру, це було щось знайоме, але переляканий образ зник так само швидко як і з’явився. Залишилося враження, ніби впустив щось, що було майже вхоплено. У думках осіли ниючі питання. Що ж я упускаю?

Знов вулиця, голосні крики та рев двигунів, життя роїться у кожному закутку вечірнього міста, а думок не полишає той образ, що мов блискавка обпік свідомість та пульсував щохвилини все більше, не даючи про себе забути.

Може тут є відповідь? Вітрина, велике скло магазина одягу, вона стоїть масивним дзеркалом серед вулиці та показує глядачу в відображенні окуляри, капелюх та все той же надітий зранку одяг. Від недавньої яскравої мари залишилися лише хмарні питання. За такими розгляданнями і не помічаєш, що з іншого боку, прив’язаний до прозорих тросів, до тебе нависає застигнутий білий манекен, приречений навічно, він презентує окуляри найновішої моделі, та темного кольору капелюх. Відповіді не має. Вже пізно, варто повертатись.

Двері, зелені коридори. Квартира, у її стінах заточені десятки дзеркал. Ідеш поміж них та у кожному намагаєшся вловити ту мару, той живий образ. Наче жажденний, ти дивишся у відображення, але в кожному бачиш лише зелені стіни та темні окуляри, в яких безкінечним потоком відображається одне і те саме. Що я втрачаю, чого не можу зрозуміти? Годинник сповіщає про те, що день завершено, час пройшов.

Голова наповнюється сипким туманом, мов закручуючи сон у вихор піску, він колиться та не дає свідомості розслабитися, вільно впасти.

І ось, наче пожовтілий лист, що осів на землю та здогонюваний легким вітром, шкребеться об тріщини асфальту крихкий сон. Секунду забуття змінили години невсипущості.