В ім'я мого міста

Небо мого міста наповнене музикою. Воно сповнене вітрів і пісень, у ньому живе сила й свобода.

У місті ж, де я живу тепер, хмари висять дуже низько: вилізь на дах — і торкнешся рукою. Від цього мені довгий час здавалося, що хмари повзають просто по голові. Я відчувала їх рух у себе на маківці.

Повітря мого рідного міста здається на диво прозорим. Це дивно, бо, як подивитись у вікно моєї квартири, не розбереш: де хмари, а де дим з труб комбінату.

Повітря у тому місті, де я живу тепер, часом здається медовим. Наче у ньому розсіяний дрібний, дрібнісінький золотий пил. М'яке золотаве світло огортає порослі лісом пагорби, і його лагідні обійми відчутні майже фізично.

Захід сонця у моєму рідному місті розфарбовує небо яскравими червоними, малиновими, фіолетовими фарбами. Небо палає й світить червонним золотом, і серце купається й співає у цьому світлі разом з вітрами неба мого міста.

Захід сонця у місті, де я живу тепер, нечасто буває яскравим, і фарби його дивні. В них більше сірого, сизого та сивого, в них бувають важкі сині кольори, і світло вечірнього неба тут часто схоже на крик.

Я дуже довго не могла звикнути до нового місця. Тут не було нічого, чим зігрівалося моє серце у моєму місті. Ані таких затишних будинків та вулиць, кожен камінчик яких я знала на доторк і звук; ані такої кількості дерев, кожне з яких я пам’ятала, вітала й любила. Не було мого міста. Самого мого міста.

Від'їжджаючи, я попрощалася з моїм містом правильно.

Та все одно це було втратою.

А тепер моє місто вбивають.

Знищені палаци, котеджі й будинки. Знищені вулиці і дерева. Вбито багато людей. Але про людей я тут не говорю. Я говорю про моє місто.

Місто, якого більше ніколи не буде.

Звісно, ми відбудуємо будівлі та вулиці. Посадимо дерева. Та не буде більше візерунчастих будинків з червоної цегли, «фінських» котеджів, величезних відкритих лоджій у садах, кованих парканчиків та фігурних бордюрів.

Не буде мініатюрного театру з вигадливими сходами, галереями, прихованими кімнатами та горищами, з балюстрадами, костюмерними та гримерними; не буде монументально монструозного будинку культури з величезними залами для занять зі сценічної майстерності та танців, бібліотекою, двома сценами та двома кінозалами.

Не буде затишних вулиць, ліхтарів, схованих у кронах дерев (о, до одного ми ходили ночами навмисно: дивитися, як світиться величезний візерунчастий ліхтар серед квітів декоративної яблуні у сквері неподалік), солов’їного співу з верхівок старезних пірамідальних тополь, хвиль аромату нічних квітів, що напливає з близького парку; не буде шкіл, лікарень, кінозалів, бібліотек, льодового палацу...

Щось ми відбудуємо. Місто буде відбудоване, що б там не було. Та це вже буде якесь інше місто.

А може, я не права? І це воно, саме воно оживе?.. Якщо ми побудуємо його з усією любов’ю, як побудували його наші батьки після минулої війни.

Минулої війни.

А потім ті, хто прийшов вбивати нас, прийдуть вбивати наших дітей?..

Знов.

Хай там як. Перш, ніж щось відбудовувати. Маємо знищити те, що вбило моє місто. Тих, хто вбив його.

Інакше нашим дітям теж доведеться втрачати свої міста.

Так не має бути.