Тріо

[...]Світ помер біля століття тому. Плюс-мінус десяток років, в залежності від того, що вважати точкою неповернення. Хтось називав нею початок війни, хтось її завершення. Якщо можна вважати завершенням війни момент, коли воювати просто стало ні за що. [...] Рідна планета Гі ніколи не була багатою на ресурси. Тому і народи так і не пристали на осілий спосіб життя, вони кочували в пошуках води, їжі, укриття від всюдисущих штормів, що зносили все на своєму шляху. З плином віків змінилось лиш одне - люди почали кочувати разом зі своїми містами. Інженери збирали велетенські машини, здатні вмістити в себе сотні людей… Гі бачила такі лише на картинках. Десь під рівнем хмар, куди ніяк не зазирнути.

Не було однозначної думки й про те, коли саме все пішло не так. Але в якийсь момент вплив людства став завеликим. І небо затягнуло хмарами. Величезні, білі, важкі, вони стали нависати… Як це - “нависати” - Гі теж тоді ще не знала. Складно сказати, що щось нависає над твоєю головою, коли це щось оточує тебе з усіх боків. Таким був світ, яким його знала Гі. Після війни, після Міст, що вийшли з-під контролю, перетворивши поверхню планети у звалище… людям лишився тільки один шлях - в хмари.

І тільки через цей ланцюжок сумнівних подій Гі й була тепер замкнена на плавучому Острові з тими, хто все ще косо дивися на її батька. Тому що інженерів все ще винуватили в тому, що сталось. Тому що це саме вони винайшли ШІ, це вони були причиною того, що світ помер. Ті, хто вирішив погратись в бога. Спробували б вони, всі ті, хто плював вслід батькові, пожити на Острові без інженера. Не довго б вони протягли… Проте батько забороняли навіть думати про це. Не можна погрожувати жителям загибеллю, навіть якщо вони дурні й нічого не розуміють.

Гі хотілось сперечатись. Але заборона є заборона, і після кількох серйозних розмов вона перестала підіймати це питання. Проте билась кожного разу, з кожним, хто смів хоч слово криве сказати в бік її батька.

Так було і того разу, з Сашкою.

Гі часто бачила їх на вулиці. На тій єдиній, що йшла серпантином по всьому Острові, торкаючись кожного будинку, побудованого на поверхні. Дім Гі був на самому її початку, над механізмом, що направляв Острів крізь хмари. [...] Він гудів невпинно. Настільки, що довгі місяці в Академії Гі не могла спати в тиші.

Саша і Вітя жили далеко, майже на протилежному кінці Острову. Там, де серед будинків було чути гамір, що помалу перетворювався з веселого в погрозливий. Коли кількість випитого спиртного перетинала якусь уявну межу. Після чого Вітя просто хватав Сашку в оберемок і тяг з дому геть. Щоб повернутись зранку, перев’язувати рани та шукати лід для синців дорослих. Вони, - Саша і Вітя, - не були родичами. Проте в цьому гармидері вони давно забули, хто кому ким приходиться. І просто дбали одне про одного.

Про Гі не дбав ніхто. У неї був тільки батько, постійно зайнятий роботою. Ненависть та презирство місцевих було йому, хоч трава не рости. Принаймні, саме так завжди вважала Гі. А от для неї самої…

Раз у квартал Острів незмінно швартувався до однієї зі Станцій. Або навіть до самої Башти Централі - однієї з тих не багатьох будов, що тримались фундаментом за тверду поверхню планети. Десь там, під хмарами. На цих стоянках закупались потрібним, продавали свої вироби, якщо вдавалось знайти охочих… Йшли в Академію, як вистачало знать та бажання. І витріщались на дирижаблі, що пливли у верхніх шарах хмар. Після випуску з Академії можна було сподіватись потрапити на один з бортів. Проте для багатьох це лишалось недосяжною мрією.

Того разу вони саме наближались до Башти. Її тінь виступала крізь хмари вже близько тижня, наближалась повільно, ніби навіть ліниво. В порівнянні зі швидкістю руху Острова, дирижаблі снували над ним, як злякані пташки. Швидкі, не спіймати.

- Це АСК! - Сашка потягнулась рукою, вказуючи на тінь дирижабля, що саме пропливав над головою. Десь там, за шаром хмар, він перебирав лопатями, закручував хмари в спіралі, змінюючи їх положення, перебудовуючи. Ніби формував простір навколо себе, створював його, як якийсь деміург. Очі у дівчинки горіли. Вітя кивнув.

- Угу, він, - підтвердив він.

- Хочу на нього! - натхненно проговорила Сашка, зібравши руки, - після Академії. АСКи круті.

Гі пирхнула від сміху. А потім, зрозумівши, що її все одно не помітили, захихотіла голосніше.

- Шибко ти там треба, козявка.

Вона обрала поганий момент. Це вже потім, десятки років по тому, вона засвоїла, що збити Сашку з її шляху буквально неможливо. Неможливо задіти її своїм скепсисом, яким би дистильованим він не був. Було лише одне виключення - тієї миті, коли вона не очікує атаки, коли говорить зі своїм другом про свою велику мрію. Сашка повернулась до Гі, надувшись, як кулька, від чого та вже відверто зареготала.

- Я вступлю! - впевнено проговорила дівчинка, - А ти… ти!.. тебе навіть на поріг не пустять! Твій батько інженер!

- Саша! - Вітя спробував її осмикнути. Але в цьому не було сенсу. Гі не хвилювали її слова. Їй ніколи не хотілось до Академії. Їй це було не потрібно, дурниця якась. І дивиться вона на дирижаблі невідривно зовсім не тому, що дух від них перехоплює. А тому що бісять ці велетенські ламантини. І цей щенячий захват інших, дурних дітей. Тих, у кого… є… бодай шанс…

Віті довелось їх рознімати. [...]

Гі була певна, що вони прийдуть жалітись її батьку того ж вечора.

Вони прийшли через тиждень.

- Гаїно, знову бійка, - зітхнувши, покликали батько. Вони навіть не питали. Дитина з підбитим оком на порозі його дому могла значити лише одне. Проте, кинувши звичне невдоволене “самі нарвались”, Гі все ж почула кінець фрази Віті. Хлопець говорив, що прийшли вони не тому.

- А нашо тоді? - похмуро запитала Гі, складаючи руки на грудях. Вона не відступала під прикриття батька, стояла поряд з ним. На відміну від Сашки, що старанно дивилась кудись в бік, майже сховавшись за спиною Віті. Перемови проводити випало саме йому.

- Пішли з нами в Академію.

[...]