Слово-код "Афродита"

- Вам, як завжди? – запитала руденька гарненька бариста.

- Так, - відповіла я, - маленьку, капучіно, без цукру.

І побачила на склі вітрини оголошення на блакитному маленькому папірці, якого ще вчора не було:

«Хочеш незвичайну каву? Тебе не лякають експерименти?...»

Я, наче мій старенький комп’ютер, просто зависла на хвилину під приємний звук роботи кавової машини.

-Будь ласка, - бариста усміхнулася і простягнула мені паперовий стаканчик, - слухаю Вас, - дівчина звернулася до хлопця, який чекав за мною свою чергу у «Франсуа».

Через тоненьку картонну стінку стаканчика гаряча кава обпекла мені пальці. Я поставила його на підставку біля віконця і знову перед очима це оголошення:

«Хочеш незвичайну каву? Тебе не лякають експерименти? Тоді перед першим ковтком кави скажи слово-код і ти потрапиш у інший світ. Це слово – «Афродита».

Що за фігня? Яка ще Афродита? Думки плуталися і сперечалися одна з одною. Звичайний розіграш на перше квітня, подумала я, але перед тим, як зробити перший ковток кави, все ж таки промимрила слово-код.

На мить я втратила свідомість і після відчуття турбулентності, наче в літаку в повітрі, я опинилася на морському узбережжю, чомусь вже з двома стаканчиками кави у руках.

Прямо перед моїми кросівками, морська хвиля утворила густу білу піну, яка покриваючи сірі камінці, з шиплячим звуком танула, перетворюючись знову на морську воду і відкочуючись в море.

- Ніфігасе ти, Олена, подвійну каву випила! – почала я нервово реготати і по черзі подивилася на стаканчики з кавою, - з якого ж запити свій шок? – а сама подумала, - хіба тут кавою допоможеш?

- Не поспішай! – почула я далеке відлуння з моря і побачила її…

До мене, із самої морської піни виходила… Афродита! Неперевершена, легка, в білій грецькій сукні, яка підкреслювала тонкий стан і високі груди Богині. А темні хвилясті пасми волосся, які не були підібрані на потилиці, рухалися біля її обличчя від легкого бризу.

- Одна кава моя, - вона протягнула до моїх стаканчиків руку.

- Будь ласка, - відповіла я і наче з боку побачила цю картину: дві пані на морському узбережжі п’ють каву. Одна – Богиня, друга – письменниця. Невідомо що робити: плакати чи сміятися.

Ми вмостилися на перевернутий човен, який залишив рибалка після нічної роботи - на дерев’яній поверхні ще не усі мокрі плями просохли.

- А чого я тут, Афродито?

- Мені захотілося кави, - заправила вона пасму, яка разом із кавою попала на її рожеві вуста.

- Отак все просто? – вдавилася я і закашляла.

Богиня посміхнулася лише кінчиками вуст і зауважила:

- Ти ж сама наважилася? Чи не так?

Я видохнула зі свистом і подивилася на красуню:

- То може в тебе є щось міцніше?

Афродита поплескала в долоні і перед нами з’явилася таця із прозорим глечиком, наповненим вином і поруч два скляних келиха.

- Пригощайся, - запропонувала Богиня, - мені теж накапай, - і розреготалася, наче людина, а не грецьке божество.

Ми насолоджувалися вином та морським повітрям.

Язики після вина чіплялися за зуби і слова вимовлялися не так чітко, але ми все ж таки змогли обговорити свої жіночі питання, які попри час залишалися незмінними.

Сонце почало сідати за обрій і я зрозуміла, що моя повсякденна ранкова кава затягнулася.

- Може ти зі мною в Україну? – зухвало запропонувала я Богині.

- А може ти зі мною на Олімп? – питанням на питання відповіла Афродіта.

- Може наступного разу? – відреагувала я на запрошення і ми розсміялися, як давні подруги.

На мить я втратила свідомість і після відчуття турбулентності, наче в літаку в повітрі, я опинилася біля кав’ярні, віконце якої вже було зачинено. На склі віконця все ще висіло оголошення:

«Хочеш незвичайну каву? Тебе не лякають експерименти?...»