Вечірня пригода двох гномиків

Жили в хащах непролазних,

біля озера сховавшись,

у хатинах геть однаких,

разом гноми бородаті.

Озеро глибоке, сине,

час від часу гнало хвилю,

піднімало вверх стовп бризок

й кидало униз у прірву.

Не дай боже опинитись

в ту хвилину у водиці.

Вихором затягне нагло –

вже не раз таке бувало.

Думали, живе страшило

у тих водах тихих з виду,

і тікали що є духу,

берегом у хижки дружно.

Затишної днини – літом,

хвацько тупцяючи лісом,

гномик Карло, гномик Мірко,

повертались у дім рідний.

Мішок, кошик у руці,

повні ягід і грибів –

хто подумати би міг,

що чекає їх сюрприз.

Тільки двері-но відкрили,

як учули дивні скрики.

З ляку лобом в лоб зіткнулись –

однозначно бути гулям.

Стрімко вискочили з хатки:

куди бігти, кого звати?

– Караул! Рятуйте! Монстер

виліз із води голодний.

Соває по столу миску,

бубонить: «Я хочу їсти.

Мало, мало, дайте більше…» –

вслід зі злості кинув бильце.

Очі, як дві цибулини,

ноги – на пів комірчини.

Три руки, а може дві,

ще й картуз на голові.

Хвіст довгенький на підлозі,

повзає самий по собі,

скаче по стільцям, скавчить –

не інакше відкусив.

Отака біда. Рятуйте!

Поможіть! Чи хто нас чує?!