КУБ

КУБ

Непоспішаючи йшла пустою вулицею, періщив холодний, різкий дощ. Парасольку не брала, не любила, та і навіщо, все одно краплі недолітали плечей. Колір її куртки був геть незрозумілим - між зеленим, синім і чорним, тому ніхто з перехожих не помітив, що вона суха, а от у кросівках вже чвакало, її Куб діяв лише зверху.

- А ви бачили прозорий куб? Це тренд вже багато років, це така парасолька з міцного поліетилену. Та є в продажі, купуєш, надуваєш, як кулю, тільки вона кубічна, одягаєш замість плаща і все - крокуєш на вулицю. Ой забула, до нього в комплекті йде спеціальний крем, потрібно змастити виріб, він стає повністю прозорий, невидимий звичному оку. Можна гуляти вулицями, бульварами і проспектами, а тебе ніхто не бачить!

…Але тоді мені було не смішно. Я сприймала його як покарання, знущання, саме через це я непомітна!.. Мені боліло не фізично просто нило всередині (ставте коми де вам заманеться). Я ж тут, ось я! Скильки можна спотикатись об мене?! Моє взуття завжди було оббитим.

Це правда, був період коли мене не помічали, буквально. І перехожі перечіплювались за мої ноги (куб не діє на взуття). Та і взагалі було мільйон з половиною ситуацій, де не чули, не бачили, не брали до уваги. Двері тролейбусу зачинялись перед носом, касир ставив табличку “технічна перерва”, коли підходила моя черга, з турнікету в метро вигрібали жетони якраз тоді, коли я проходила, у школі і університеті на перекличках мені ставили “н”, а я була присутня, булочки в кондитерській закінчувались переді мною, в гостях часто не вистачало прибору, розбирали торт.

Добре пам'ятаю, коли опитували студентів, я відповідала, а мене не чули, за хвилину, згодом, моя одногрупниця повторювала слово в слово за мною - і її хвалили, молодець яка (це було часто насправді). З письмовими роботами було простіше, там хоч докази були, що ти існуєш.

“Перепрошую, підкажіть будь -ласка як пройти до театру?” Тиша, як завжди. “А, сама знайду”,

“Передайте будь ласка за проїзд, водій, чи можна решту?”... “Ну, очікувано…добре хоч не багато тієї решти, на тобі, на розвиток автопарку”

“На зупинці будь ласка”, “Ну от, проїхали, прийдеться пішки пройтись...”

Це було безкінечно, я жила як всі, користувалась транспортом, магазинами, музеями, кав’ярнями, але мене не покидало відчуття ніби я вирвата з іншої реальності, типу як “копіювати - вставити” без редакції, без контексту, різними шрифтами та розмірами… Вперто не вписувалась в те життя, яке проживала. Все, що оточувало було якимсь чужим, образливим, прісним і неправильним.

І я часто блукала собі містом у своїй прозорій палатаці, а оточуючі так і не помічали, що не мокну під дощем.

Часто бачила уві сні, а потім - наяву, він реальний у мене. Звикла, згодилась, змирилась, та, щоб змінити відношення знадобився час, такий густий і невгамовно прозорий, швидкоплинний.

Почала приглядатись до свого Куба, не знаю звідки в мене він взявся (ну і подарунок, якщо відверто), та поступово почав мені подобатись, принаймні я могла блукати і гуляти в будь яку погоду (цікаво, а від снігу він захищає чи тільки від дощу?).

…Він не вимагав швидких рішень, вмів чекати, розумніший був ніж я… Ми так і жили разом - він прозорий і непомітний, який захищав мене від світу (правда дуже по своєму, занадто оригінально!) і я - на всіх ображена і зовсім нещасна (але в безпечності, відносній, звісно).

Згодом помітила, що він виріс, так виріс. На вулиці більше об мене не спотикались, але люди часто перечіплювались неподалік. Це було спочатку кумедно - на пустій дорозі, за метр обов'язково хтось падав, чи просто ноги заплітались у перехожих без видимих тротуарних причин. Та потім, це стало занадто часто і ми з ним домовились!, спокійно, без скандалів, що звичайних перехожих чіпати не будем. Колись поспішала в університет і забігла в автобус, то пасажири так потислись, ніби зайшло чоловік з десять, а не я одна. Вони так і стояли щільно один до одного, а я на всій площі вільно переминалась з ноги на ногу, аж не зручно стало.

Я спостерігала за ним, за собою, за нами. Він не був ворогом, але і не другом…Це складно, не вписується у звичайні поняття, це розкриває тебе як особистість, затіняючи щось неважливе, тебе переформатовують без тебе, повільно, м'яко…ти потім зрозумієш, що все на краще тільки, або не зрозумієш і будеш все життя ходити з парасолькою…

- Ви запитаєте чи є в мене зараз Куб?

- Звісно є, я туди провела світло, газ, воду, поставила шафу з запасами і крісло для відпочинку…

- Я жартую, але дійсно щоб ці відносини стали гармонійними приходиться довго домовлятись.