Полювання. Частина перша. Будинок Тревіса
— Де він?
— Хто?
— Не зли мене! Я точно знаю, що Він був тут!
— Та хто такий — Він?
Тревіс був спантеличений. Мало того, що всі шибки в його кімнаті вилеті з незрозумілих причин, Так ще й цей чоловік, що увірвався в святая святих будь якої людини — спальню — через всього п’ять секунд після цього. Так ще й в брудних черевиках!
— Де він?
— Так хто такий, чорт забирай, він? І хто такий, чорт забирай, ви?!
— Хто я такий? Хто Я такий? Гарне питання… Так от, хлопчику, я — Мисливець.
Тревіс задумався. Слово “мисливець” прозвучало як ім’я. А це значить… Що саме це значить, Тревіс додумати не встиг. Його свідомість зачепилася за інше слово:
— Я не хлопчик! Мені вже шістнадцять!
— Хм… А поводишся, як п’ятирічне хлопчисько. — Незнайомець явно насміхався над ним!
— Та як ви смієте! — Тревіс зірвався на фальцет. Йому в праве око дивилося дуло пістолета. “Desert Eagle” — рожева мрія майже кожного школяра, котра в даний момент може знести йому пів черепа, якщо він не стулить писка. Про це красномовно свідчила крива усмішка мисливця, яку Тревіс бачив лівим оком.
— Я? Повір, смію. Отже, повернімося до початку нашої розмови — де він?
— Я не розумію, про що ви…
— Чотири хвилини тому, в цей дім увійшов емм… деякий суб’єкт. При чому, не просто увійшов — його впустив хтось, хто був всередині. Суб’єкт має матеріальну природу, інакше він би так не переймався. Скоріш за все, його зацікавило щось, що знаходиться всередині будинку. Реліквії, артефакти, чи просто антикваріат є?
— Цей мотлох? Ні, мій старий все викинув, коли я ще під стіл пішки ходив. Хіба що…
— Що?
— Бабусине дзеркало. Воно величезне, на пів стіни… вбетоноване. Демонтаж обійшовся б занадто дорого, от його й залишили. Батько тоді ще довго лаявся. Думав навіть продати будинок. І навіть домовився з кимось—там. А потім…
Тревіс з жахом згадав вщерть п’яного батька з триденною щетиною, вбивчим перегаром і цільночервоними від запою очима. Було враження, що почервоніли не тільки білки, але й райдужка і навіть зіниці. Не зважа.чи на те, що він ледь тримався на ногах, погляд його був яким завгодно, тільки не п’яним. О ні! Безумним, божевільним — так, але при цьому абсолютно тверезим. Таким само був і голос: “Я не зміг його продати! І ти не зможеш! Але мені начхати! Тепер! Тепер це твоє прокляття!” І услід за цим — гучний хлопок. І хоча Тревіс міг заприсягтися, що пістолет був спрямований через голову прямо в злощасне дзеркало, куля полетіла в люстру, яка була трьома метрами правіше.
— Що потім? Гей, ти мене чуєш? Хлопче?!
— Він застрелився за день до підписання паперів. Покупець не захотів купувати будинок після “свіжої смерті”. А мені якраз через тиждень виповнилося шістнадцять і мені дозволили лишитися тут. Мамина кузина формально вказана моїм опікуном, але вона чхати хотіла на мене. Їй головне, аби субсидії виплачували.
— І не страшно тобі жити тут самому? — Мисливець сховав пістолет і пройшовся кімнатою до вікна.
— Сер, я бачив смерть матері, вона повісилась в сусідній кімнаті. Бачив смерть бабусі, в неї стало серце, коли вона туди зайшла і побачила матір. А через п’ять років мав сумнівне щастя відмивати велетенське дзеркало від мішанини з осколків черепа і останків мозку. Цьому дому більше нічим мене лякати.
— Ну-ну.. Дзеркало, значить, так?
— Ну так, а що?
— Де воно?
— Внизу. у вітальні.
— Гайда. — Незнайомець схопив Тревіса за комір і потяг до дверей.
— Е, куди, нащо, відпустіть мене, врешті-решт!
— Вниз. До дзеркала. Фокус покажу.
— Угу. Один такй фокус перед дзеркалом я вже бачив. Ледь відшкріб потім…
— Стулися і рухайся давай! Це створіння, що ти впустив, з дому не виходило.
Тревіс зупинився на сходах і обернувся:
— Але я нікого не впускав! Хтось постукав у двері, я відчинив, але на ганку було порожньо.
— Те що ти нікого не бачив, значить лише, що ти сліпий, як кріт, глухий як тетеря в шлюбний період і тупий як пробка. Веди давай!
Бурмочучи собі під носа щось на кшалт “злидень мудацький”, Тревіс продовжив спуск сходами. І через десять секунд вже входив до просторої вітальні, в одну зі стін якої було вмонтоване величезне — два на три метри — дзеркало, а в інші три — сім мідних канделябрів на три свічки, перероблених під електричні світильники: по одному в кутках та між вікнами.
— Цікаво… Цікаво… Шість вікон, сім підсвічників, три свічки в кожному, сумарно двадцять одна, разом три, чи двадцять сім, разом дев’ять, чи тридцять чотири, разом сім. Три, сім, сім, три… Дуже цікаво, але дев’ятка. Втім, так.
— Ви про що, взагалі?
— Слухай, малеча, як тебе там…
— Тревіс.
— Так от, Тревісе. Як ти ставишся до ідей про існування інопланетян, чи паралельних світів?
— Брехня на п’ять копійок.
— Справді? Ну то дивися.
Мисливець підійшов до дзеркала і почав уважно оглядати раму. Потім, очевидно, знайшов, що шукав. Тому що з коротким вигуком почав тицяти пальцями в різні точки на рамі. Кожного разу це супроводжувалося клацанням, або скрипом. А відображення пішло брижами.
— А це… Це як так, га?
— Переважно мовчки. Увімкни світильники. Тільки не бреши, що в якомусь перегоріла лампочка — не повірю.
— І не думав. Вони взагалі якісь дивні. На моїй пам’яті їх не ще жодного разу не міняли. — Тревіс підійшов до електрощита і відключив всі запобігачі. Він не знав, навіщо їх там стільки (аж дванадцять на сім світильників), але точно знав — якщо їх не вимкнути, то всі лампочки не горітимуть. Якась точно не ввімкнеться. При чому не спрацьовували кожного разу різні і скільки Тревіс не намагався, виявити хоч якусь систематичність не вдалося.
— Має значення, в якому порядку їх вмикати?
— Ні, головне — щоб всі.
— О-кей. Готово.
— Чу-до-во. — Мисливець відійшов від знов ставшого рівним, але, разом з тим, якимось помутнілим, дзеркала. — А тепер, власне, фокус!
І він з розгону стрибнув у дзеркало. На мить воно вкрилося брижами, а потім знову стало таким, як і три хвилини тому — рівним і чітко відображаючим предмети.
Тревіс напівбожевільним поглядом провів зникаючі в дзеркалі черевики, витяг з-за спини “Desert Eagle” незнайомця і, регочучи на повний голос, випустив шість куль в своє відображення. Але воно зосталося непорушним. Тоді, зі сміхом, що переходив в сльози, направив дуло собі в підборіддя. Сьомий постріл розірвав нічну тишу і дзеркало, вже вкотре за свою довгу долю, було заплямоване мішаниною з останків мозку і осколків кісток.
В цей час із дзеркала висунулась голова мисливця, критично відплювалася від налиплих з дзеркальної поверхні мізків і огледілась:
— О! Ось же він! — З дзеркала висунулась ще й рука, підняла пістолет, що валявся за півметра і знову зникла разом з головою.
Мисливець біг міжсвітовим (він же міжпланетний, під-, над-, гіперпросторовий) коридором і лаяв власну неуважність.
Це ж треба, якийсь хлопчисько зміг стягнути в нього двокілограмовий пістолет, та ще й так, що він того не помітив! Однак, втрачає хватку! А до купи ще й час, який знадобився, щоб повернутися і забрати в трупа небезпечну іграшку.
Тепер, якщо не бігти, то можна не встигнути до виходу і випасти взагалі біс-його-знає-де. А він і без того не був впевнений, куди його виведе коридор і чи придатні там умови для життя, чи хоч тимчасового існування. Таймер дії коридору вже майже вийшов, коли Мисливець випав з коридору на висоті однієї сходинки і, не відчувши під ногами поверхні, покотився травою. Втім він миттєво згрупувався і піднявся на ноги зробивши всього три кульбіти з невеличкого пагорбку, на вершині якого, власне і знаходилась точка виходу.
Ціль його подорожі виявилась десь на триста п’ятдесят ярдів далі. Вочевидь приземлення пройшло не зовсім гладко для Створіння і тепер воно волочило зламану ногу, а голу спину перерізав величезний багряний синець. Мисливець посміхнувся і почав неспішно перезаряджати пістолет: шість патронів в магазин, один в ствол. Для професіонала — справа десяти секунд, неспішним темпом. Ще дві — прицілитися на ходу і одразу вистрілити.
Куля підломила Створінню другу ногу і воно впало на спину. Втім, одразу перевернулось на живіт і поповзло далі.
Мисливець, навіть, на секунду, відчув повагу до своєї жертви. Але це аж ніяк не завадило йому дослати в патронник наступну кулю і прискорити рух — здобич не можна було втратити!
Щоб наздогнати стрімко повзаючу жертву, Мисливцю знадобилося майже п’ять хвилин. “Зате не бігом” — втішив він себе.Дві свинцеві кулі — в голову і серце, не досягли бажаного результату. Створіння продовжило повзти геть. Та ж доля спіткала і сталеві зі срібними.
— Це ж треба! — Пробурмотів Мисливець, дістаючи з кишені невеликий свинцевий контейнер. — А ти рідкісна птаха. Навіть шкода вбивати, стільки сил витратив на пошуки.
Кулі зі збагаченого урану — остання надія — все ж зробили своє чорне діло. При першому ж контакті з радіоактивним металом, Створіння почало розкладатися заживо. Плоть великими шматками відвалювался від кісток і майже миттєво згнивала до стану погано пахнучої маси.
Переконавшись, що жертву знищено якісно, Мисливець дістав Дзеркало Міжсвітової Комунікації (ДМК) і, відбарабанивши пальцями короткий код, повідомив:
— Готовий. Уранові. А біс його зна де. Ага. В будинку великий стаціонарний портал. Зможеш відкрити дистанційно? Прекрасно. Буду на точці виходу через п’ять хвилин.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!