Зігріти Володьку

Ведмежа Велике Вухо міцно обіймало малого Володьку. Хлопчик спав поруч на холодних дошках, вкритих якоюсь рядниною й іграшці хотілося його зігріти.

Холодні пальці занурилися в кучеряву гриву ведмедика. І той намагався віддати всю свою любов разом з власним теплом.

Раптом малий закашляв.

Спочатку Мама, яка кутала Володю поверх одягу у свою власну теплу куртку налила йому з термоса теплого чаю. Ведмежатко відчувало тепло від нього, улюблений запах, трішки солодкуватий. А ще бачило пару.

Та, коли хлопчик не перестав кашляти, а почав задихатися, Мама схопила його в обійми і кудись помчала.

Ведмежа залишилось саме. Воно не боялося змерзнути. Воно боялося, що його маленький господар не повернеться. Більше не пригорне його до себе, вкутає ковдрою і дмухатиме у велике вухо.

Іграшка лежала на тих дошках. І її геть ніхто не помічав, хоча в підвалі були люди.

Старенькі дідусь з бабусею плакали на лавиці біля стіни.

- Головне, що живі, - гладив по голові дружину сивочолий чоловік. - Поїдемо до Мирося жити. Будемо наших малюків няньчити.

Велике Вухо слухав їх і не знав, чим можна допомогти. Його пластикове серце вміло любити і переживати. Але лапи безвільно лежали з боків, окрім митей, коли обіймали малого Володьку.

Десь біля входу заплакало немовля. Але ведмежа не могло втішити і його. Тому лежало і чекало свого господаряу.

А хлопчика не було так довго.

- Він не повернеться! - подумала іграшка в якусь мить. І навіть здалося, що пластикове пришите серце дало тріщину.

Та в наступну мить ведмежа схопила мамина рука. Вони вийшли на вулицю, а там у машині пухнастого улюбленця чекав маленький господар.

Він вже не кашляв. Але його щоки покривав хворобливий рум'янець. Велике Вухо міцно обійняв Володьку - треба його зігріти.