Три дні до того, як усе полетить шкереберть

21.02.2022

Сутеніє. Заспане зимою місто очікує на весну. Прохолодно, скоро із-за обрію винирнуть чорні силуети ночі. Але поки на зупинці нагромаджуються втомлені денною метушнею людські постаті. Заплутані в автомобільний шум голоси, чиєсь невдоволення та найновіші плітки – геть не те, що б хотілося чути повертаючись увечері додому в супроводі меланхолійного настрою. Надягаю навушники. Разом із «Реквіємом за мрією» сідаю в перехилений людською масою (чи теж втомлений) трамвай. Займаю непримітне місце в кінці вагона, спостерігаю у вікні як миготять багатоповерхівки, як темрява з’їдає день. Розглядати пасажирів доволі цікаве заняття. Куди вони їдуть, про що думають, чекає їх хтось удома? Кожен везе багаж свого життя, свої історії. Спалахнули міські маяки – ліхтарі, вагоном пронісся протяг – зупинка, увійшли нові люди з новими історіями. Відволікаюсь на сповіщення в телефоні: повідомлення від знайомих, лайки, коментарі в соціальних мережах. Сьогодні не перевіряла стрічку новин, що там? «У Донецьку під обстріл потрапило дві школи», «Росія визнає „ЛРН“ та „ДНР“ у межах, які нині встановлені», «Володимир Путін доручив ввести війська на територію окупованих районів Донецької та Луганської області»…Чи таке можливе? Мені примарилося? Варто ще раз перечитати… Моя зупинка, ледве не проґавила. Холоднеча жене додому, а нависла хмара роздумів гальмує, лягає тягарем на свідомість. Під’їзд, сходинки, дім. Я, сім’я, хмара роздумів і очікування нового дня.

22.02.2022

Дзвінок будильника повертає зі сну в реальність. Колюче пробудження, а може ще хвилин п’ять побувати в інших світах?

Чайник на плиті, цокання годинника, трохи скуйовджений настрій – звичні атрибути кожного ранку. Поки заварюється чай, малюю візерунки на запітнілому вікні, крізь які видніється лімінальний простір двору. Повсякденний розпорядок дня: навчання, справи по дому. Перемотаємо час трохи вперед. Залишивши прозу життя напризволяще десь на кухні зі старим сервізом «для особливого випадку», вибираюсь на прогулянку робити замальовки. М’які сонячні промені поволі колихаються в гіллі дерев, навіть з панельних будинків спала сірість та похмурість. Ще два провулки – нарешті парк. Поспішаю, позаду плентається хмара думок, відучора вона побільшала й потемнішала.

Лавочка біля озерця в парку – моя художня майстерня. Але робота не йде. Ракурс не той, композиція невдала, олівець погано заточений? Усе не те, усе не так! Сьогодні натхненна муза мене не порадувала своїм візитом. Хмара всідається поряд і ми, наче давні подруги, ведемо філософські теревені про світле минуле. А потім… Потім вузька стежка та довга розмова по телефону з родичами. Розпитати про буденне: як життя, погода, як тітка Ганна? Обговорення новин: «Чула, повномасштабна війна може бути?». Відганяємо зловісну напругу, кажемо, що все буде добре і знову говоримо про фірмовий рецепт паски прабабусі, уявляємо як будемо святкувати Великдень усі разом.

23.02.2022

Пізня година, а ще стільки потрібно зробити! Недописаний реферат, недомальований пейзаж, недомитий посуд, незавершені історії, несказані слова. Завтра заберу торт із кондитерської, який замовляла на день народження подруги. Ми посидимо з компанією в неї вдома, пройдемося містом. Так, маємо добре провести час! Що приготувати на сніданок? Прокинуся раніше, зроблю улюблені млинці. Але це завтра, а сьогодні?

Розряджений телефон чорніє на столі разом із давно остиглим горнятком кави та канцелярським приладдям. Немає нашестя повідомлень. Чому така тиша?! Аж душно, жахливо душно! Виходжу на балкон, відчиняю вікно. Нічого! Усе наче закостеніло, навіть повітря в’язке. На видноколі згущаються хмарища. Чорні повітряні хвилі заковтують багатоповерхівки, роззираються довкола і просуваються вперед. Вітер жене своє темне військо із шаленою швидкістю. Буря!

У кімнаті оселилася зима. Гілля дерев відчайдушно стукає по склу, ніби просить упустити всередину. Щось огидне повзає судинами, змушуючи серце шалено калатати. Страх?! Телефон зарядився й тепер очі прикуті лише до стрічки новин: «На всій території України запровадять надзвичайний стан», «Президент України заявив, що українська армія готова до всього», «Росія готує повномасштабне вторгнення протягом 48 годин», «США вважають, що РФ готова до вторгнення, але не мають конкретного прогнозу в який день або в який час це відбудеться». А якщо завтра війна?

Так і недопита кава на столі, шепіт, що доноситься з кухні (батьки розмовляють). Що чекає на нас завтра? Провалля сну після безлічі здогадок і міркувань.

24.02.2022 – день, коли час перестав існувати, розбившись на «до» та «після»

Щось гучне витягнуло з тенет марення. Шум застряг у вухах. Сирена! Намагаюсь зорієнтуватися в просторі, навпомацки знаходжу телефон. Передчуття жахливого. Вибух повідомлень. Я пропустила кінець світу? Війна! Світло не встигло пробитися з нічної пітьми – пекло впало з верховіття небес. Що тепер?

«Тепер» триває вже не один місяць. Війна почалася нещодавно та одночасно давно. Вона пожирає все на своєму шляху, затягує в безодню людські долі. Залишається пустка на місті гомінких вулиць, пустка в душі. Можна знищити матеріальне, але чи можна знищити нашу жагу до свободи, наш незламний дух?! Ми все неодмінно подолаємо! Невдовзі сідатиму в трамвай і слухатиму «Реквієм за стражданням». Коли перечитуватимеш ці рядки ми вже перемогли?