Один день

Один день

ДІЮЧІ ОСОБИ:

Ніна Григорівна – 77 р, пенсіонерка

Макс – 45 р, її син

Орендована однокімнатна квартира. 2022 р.

Ранок починається з прийому антидепресантів. Їсти не можна ще годину. Наливаю теплої води, руки тремтять і чайник стукає по горнятку, але я не чую. Тиша така, що здається від тиску зараз луснуть перетинки. Одягаю слуховий апарат.

Починаю ранкові ритуали. Капаю ніс і очі, вимірюю тиск. Бубоню аутотренінг: «Я маю сили жити далі, моє тіло сповнене енергією, я потрібна цьому світові». Кожний ранок починається однаково.

З ранку потрібно вирішити, навіщо я живу. Винайти сенс. Це має бути щось вагоме. Сьогодні треба прибрати двотижневий пил.

Знову лягаю у ліжку. Згадую життя до 2014. Донецьк. Походи до «Амстору». Прогулянки навколо «Донбас-арени». Запах свіжоскошеної трави. Грудки тополиного пуху понад бордюрами. Писк тролейбусу, що проноситься центральною вулицею міста. Запах ванілі на «Поліграфічній». Бруківка на проспекті Ілліча. Шум і штовханина привокзального ринку. Засинаю.

Прокидаюся від відчуття голоду. На годиннику 13-00. Неквапом встаю. У голові паморочиться. Іду на кухню. Дістаю два яйця. Я люблю глазуню, просмажену з двох боків, без «шмарклів».

Їм і дивлюся у вікно. На вулиці сльота і сірість. Схожі на комах з висоти п’ятого поверху люди йдуть, пригинаючись від сильного вітру. Відвертаюся у напівтемряву квартири, що схожа на акваріум. Гавкає сусідський собака. Різко свистить вхідний дзвінок. Прийшов син.

Макс Привіт, мам!

Обіймає і цілує мене.

Ніна Григорівна Привіт, Максюша. Чого сам не відкрив? Знов ключі забув? Знаєш, як мене дратує цей дзвінок.

Макс Ага, вибач. (бере сумки, проходить на кухню) Як ти?

Ніна Григорівна Погано. Суглоби болять. Ледве встала. Тиск високий. Ти б переклав телефон, а то загубиш чи хтось витягне. Чого в тебе куртка коротка? Холодища, а поперек голий.

Макс Мам, все нормально.

Ніна Григорівна Ладно. Давай чай пити.

Син складає продукти до холодильника. Наливає чаю.

Ніна Григорівна Як Микитка? Ходить до школи чи онлайн вчиться?

Макс Нормально. Ходить до школи у другу зміну. (опускає очі, прокашлюється) Мам, хотів попросити... Приїзди до нас, днів на 7. Поспілкуєшся з онуком. Погуляємо. Ми поговорили і вирішили…

Ніна Григорівна Зрозуміло. Вони вже за мене вирішили! (карбую кожне слово, зриваюся на крик) Мати – пусте місце! Ти знаєш, яка у мене хвороба? Мені засмучуватися не можна! А ви нерви треплете. Господи, забери мене швидше.

Макс застигає, дивиться в стіну. Мені стає соромно. Хочу сказати, як люблю його. Але не можу. Схлипую. Голосно сякаюся. Дивлюсь на реакцію сина. Він чекає на кінець «вистави». Підкочують злість і ненависть до себе. Лякаюся. Кажу собі, що то не я, а хвороба.

Ніна Григорівна Відвези мене до Донецька. Хоч на площі Леніна залиш. Я не можу тут. Восьмий рік скитаюся. Хочу додому.

Макс Мам, ми про це вже говорили.

Ніна Григорівна То давай ще поговоримо. Мені тут погано. Все чуже.

Макс Мам, ти сама там не виживеш. Як ти будеш до магазину, аптеки ходити? Там нема нормальної медицини. Що ти вчепилася у той Донецьк?

Ніна Григорівна Там могили пращурів. Мама і тато поховані. Скільки років ми не були на кладовищі? Мабуть, заросло так, що не впізнати.

Макс Там небезпечно. Я ж тобі фото показував з останньої поїздки. Хвости ракет стирчать з землі. Треба про живих думати.

Мовчимо. Син допиває чай, миє посуд.

Макс Мені пора.

Іде до дверей. Дістає гаманець, виймає дві п’ятисотки, кладе на трюмо.

Макс Пока, ма. Не хворій (обіймає мене і виходить у тамбур)

Ніна Григорівна Максе, я подумаю, коли можу приїхати до вас. Головне, не хворіти. Онука обійми і поцілуй.

Син повертається, слабо усміхається.

Макс Добре, мам. Я ще заскочу в п'ятницю, поговоримо.

Йду за ганчіркою, витираю пил. Починає боліти спина. Сідаю в крісло. Думаю про поїздку до сина. Мені одночасно хочеться і не хочеться їхати. Доведеться щодня вставати зранку, митися, одягатися, снідати. Дисципліна мене лякає. Засинаю.

Іноді можу проспати всю ніч. Вчора наснилося, що висаджую на могили батьків кущі квасолі. На них великі жовті стручки та червоні квіти, що обсипаються при кожному дотику. Я викопую глибокі ями та іноді лопата стукає по кришці домовини. Сон мене тривожить.

О 18-30 прокидаюся. Їм борщ, дивлюся у вікно. Темно. Якийсь чоловік вигулює великого чорного пса під ліхтарем. Згадую свого першого собаку. Маленький той тер'єр з великими очима і тремтячими лапами. Мені його подарували батьки на вісімнадцятиріччя. Я його назвала Мультик. Він прожив кілька років, а потім втік через діру у паркані. Після вечері сідаю почитати. Засинаю.

О 8 вечора мене будить звук перфоратора. Сусід знизу робить ремонт. Вмикаю телевізор. Читаю новини: путін визнав ордло, помер Іван Дзюба, статистика по хворих ковідом, Євробачення 2022. Накриває тривога. Знов засинаю.

Прокидаюся від болю в правій руці, що затекла. На годиннику 23-30. Я не встигла витерти пил з підвіконь і столу. Вимикаю телевізор. Іду митися. Після ванни легше. Сідаю в крісло. На годиннику 00-15. День скінчився. Зриваю листок з календаря. 24 лютого. Сподіваюся, сьогоднішній день буде краще, ніж попередні вісім років.

Закриваю очі, шепочу молитву: «Отче Наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь»